Автор – Тетяна Луківська, спеціально для сайту osoblyva
Сонце вже зранку немилосердно припікало. І хоча в літні дні усі чекали тепла і сонця, та такого вже гарячого не переносили. А сховатися можна було хіба що у воді і з головою, як кажуть.
Денисія не відчувала спеки для тіла, бо у неї пекла вогнем душа. Де ж таке хто бачив! Від неї пішов чоловік. Пішов і назавжди! Вона сиділа геть спустошена таким неочікуваним вчинком. Щоб від неї? І її Влас, який щиро зазирав у вічі, прощаючи всі каверзи дружини? Віддано любив з першого дня їхнього знайомства. Все просив Дену дати можливість любити її. І не долюбив. А було ж!!! Задумалась…
Дена не мала собі ціни. Гарна, струнка, чорноока. Вона відмітала усіх кавалерів, бо знала чого хоче. А хотіла багатого, а ще, щоб на руках носив. Та попадалися тільки такі, які обіцяли носити на руках, а в кишенях мали, як не «пусто», то й не густо. Час ішов. Уже й кавалери, що з порожніми кишенями, одружилися. І як не дивно, завелося і в їхніх кишенях чимало.
А Дена все вибирала і вибирала. І вибрала короля вулиці, юнака, якого всі боялися. Войовничий, з надмірним почуттям спротиву і справжній красень. Він був грозою для хлопців з багатьох вулиць. І таким покірним та мирним поруч Дени.
Ніби крила обламала у Власа його любов до цієї дівчини. З нею ставав м’яким, ніжним, якимсь безхребетним. І Дена «поганяла» як хотіла, бо грошей багато так і не надбали. Що ж хотів любові, то люби! Любив. І надмірно. Сварилася, а він посміхався, сердилася – ніжно обіймав, гнівалася – перепрошував, а в подарунок завжди дарував пристрасне кохання.
Так любити міг тільки він. Обціловуючи, з ніжністю шепотів, що долюбить до найменшої часточки її душі і тіла. Життя йшло… Та короля вже не було. Просто менше посміхалися чоловічі очі, суворішали куточки вуст, жартував все рідше, а то й замикався частенько терплячою мовчанкою.
А нова королева Денисія, вихитуючи гарним станом круті віражі, чванилась, що покорений назавжди чоловік належить тільки їй. А на запитання подруг про секрет їх міцного кохання з Власом, голосно сміялася і недбало кидала поради: «А ви не дайте долюбити себе до кінця і кожна ніч буде новим початком любові».
І нехтувала своїм вірним і відданим коханням. Відверталася від поцілунків, аби ще раз перепросив, капризувала від чергового невмілого подарунка. Чоловік так часто не міг догодити дружині, що боявся її засмутити. Віддавав їй усі гроші, аби вона могла сама для себе вибирати, купувати, радіти. Королева і не помітила, що вихідний день Влас старався заповнити без неї.
Любив збирати гриби, ловити рибу, просто ходити лісом. Аби хто його бачив у цей час, впізнали б колишнього короля. Він вибирався на високі дерева, свистів до птахів, збираючи їх у зграї, розмовляв з усіма маленькими лісовими мешканцями, яких тільки зустрічав на прогулянках. Вдивляючись у воду, де плюскались у хвилях маленькі рибки, був щасливий до безмежжя.
Така «самотність» приносила йому задоволення. Ніхто його не сварив, не капризував поруч, не галасував даремно. Навіть гриби чи вдалий улов Влас не ніс додому, боявся, що знову Дена буде незадоволена непотрібною, як казала, роботою. Тому тішив колег, які з радістю приймали незвичні подарунки. Такі прогулянки ставали все частішими. Він все віддав би за такий спокій.
А Денисія, вибравши всю зарплатню у чоловіка, бігала по шопінгах, придбавши все потрібне і не дуже, зустрічалася з подругами, щедро запрошувала їх до домашньої гостини, відпочивала на морях та озерах, знемагала у саунах, леліяла себе у косметичних кабінетах. І геть зовсім забувала про Власа, який тільки радів її забавам і непомітно йшов у свою самотню подорож.
І час переміг, розділивши їх назовсім. Вже й відпочинок вони планували порізно. І якось, у хвилину ранкової розмови, Влас сказав: «Дено, а ми вже не потрібні один одному». На що Денисія, розсміявшись, так недбало кинула кілька слів: «Побудь десь недалеко, може, пригодишся. Хто ж мене долюбить?» Промовчав Влас.
Чи знала тоді вона, що ці, здавалося б, жартівливо кинуті слова, визріють у тверде рішення коханого. Денисія згадувала їх кожної миті, залишившись без Власа. А він пішов, закинувши за плече невеликий вузлик необхідного збіжжя, дивно сказавши на прощання : «Вибач, що не долюбив».
Гірко було самотній жінці, без теплих і ніжних обіймів сильного і покірного чоловіка. Перебирала разом прожиті дні, шукала помилки чи виправдання… і не знаходила. Дена не бачила своєї вини. Королева ж!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
