— Дім ви разом будували, то й вимагай половину, — наставляла свекруха. Але хитра невістка приготувала сюрприз, якого ніхто не очікував.
Марина стояла на порозі свого дому, дивлячись на пофарбовані яскраво-червоною фарбою двері. Здавалося, що ж може піти не так…
З Андрієм вони цей дім будували чотири роки. Коли познайомилися, одразу вирішили, що треба свій дім робити. Нічого по квартирах знімних мотатися чи готове щось купувати. У Марини була ідея, що дім у неї буде зовсім як вона. Таким же яскравим, наповненим радістю від життя. А Андрій її починання завжди підтримував.
Хоч його професія і була далекою від творчої, дружину свою він любив. Тому жили вони на квартирі в Андрія, а самі потроху відбудовували дім. Будували все своїми силами, залучали друзів. Було й таке пару разів, що наймали робітників, але Марина надавала перевагу робити все сама.
Марина глибоко зітхнула, згадуючи, як обирала цю саму фарбу. Скільки магазинів об’їздили, поки не натрапили на потрібний відтінок. Червоний кардинал. І справді, колір вийшов королівський, насичений. З легким відтінком, то чи цегляним, то чи гранатовим.
Андрій настояв на декоративній штукатурці, хоч це й було дорожче. Казав, що так буде «багато» і що Марина варта найкращого.
От і вийшло, що дім серед інших у них вирізнявся.
— І диви, яку красу відгрохали, — простягла тоді сусідка баба Нюра — Прямо царські хороми.
Так виходить, що жити в цих хоромах їм довелося недовго. Вже під час будівництва у них почали виникати сварки. І здебільшого через свекруху, Катерину Павлівну.
Свекруха була жінкою суворої закалки і вважала, що все в житті має йти за планом, а не спонтанними поривами, як це любили робити Андрій з Мариною. Будівництво дому, на її думку, затягнулося, та й сама ідея з цим кольором їй була взагалі не до душі.
— Краще б у квартирі в місті тут жили. А то – дім, дім… Одна морока з цими городами. А все це твоя художниця! — казала Катерина Павлівна синові. Але при цьому щоразу не забувала захоплюватися «царськими хоромами» перед сусідами.
Марина відчувала неприязнь свекрухи, але намагалася не зважати. Їй здавалося, що все налагодиться, коли вони заживуть окремо. Адже в кожної сім’ї свої правила, свої звички. Зрештою, Катерина Павлівна не лізла до них із порадами. Обмежувалася уїдливими зауваженнями.
Але чим довше вони будували дім, тим Андрій якось більше змінювався. А одного разу взагалі їй заявив:
— Ти знаєш, що каже мама? Що я дозволяю тобі вити з себе мотузки. Ти витрачаєш усі наші гроші на свої художества.
Марина не очікувала такого.
— Витрачаю? Я ж працюю, теж вкладаю у нашу спільну справу! Так, у мене є студія, але я заробляю! І не менше за тебе, до речі!
— Та це все не серйозно! — махнув рукою Андрій. — Дитячі вироби ліпити — це не робота! То тобі фарбу особливу подавай, то штукатурку цю…
Чоловік почав нервово ходити по кімнаті. Марина мовчки спостерігала за ним. Де той самий Андрій, який колись підтримував усі її ідеї? Що раптом сталося?
— Та ти ж сам обрав цю штукатурку! — сказала Марина.
— Та мало що я казав! — обурився Андрій. — Треба ж головою думати! Мама має рацію, ти — ще дитина! Живеш у своєму вигаданому світі, а про реальне життя й думати не хочеш!
— А що, по-твоєму, реальне життя — це тільки робота? Щоб усе було як у всіх? Сіра нудна квартира і таке ж життя?
— Зате стабільно! — крикнув Андрій.
Марина мовчки подивилася на нього. Адже все в них було добре…
І після тієї розмови в них усе зовсім пішло не в той бік. Усі плани на сім’ю рухнули. Зрештою, планувалося розлучення. Марина з’їхала на знімну квартиру. Невеличку студію неподалік від своєї художньої майстерні.
Згадавши про Андрія, Марина відчула, як клубок підкотив до горла. Телефон у кишені завібрував. Він, певно, й дзвонить.
«Не візьму», — рішуче подумала Марина, але тут же зупинилася. Треба бути дорослою, треба поговорити. Марина дістала телефон. На екрані висвітлилося «коханий». Колись вона сама записала його так. Глибоко вдихнувши, Марина відповіла на дзвінок:
— Алло.
— Ти де? — пролунав голос Андрія.
Вони домовилися зустрітися, але Марині так і не хотілося йти.
— Скоро буду, — відповіла вона й відключилася.
Сусідки, баба Нюра й тьотя Люба сиділи на лавці біля свого дому й обговорювали останні новини. Звісно, баба Нюра розмову Марини почула. Сусідка вона була та ще — окаста, вухаста й язикаста. Усе про всіх знала, все бачила, все чула, а головне — все розносила по окрузі зі швидкістю світла.
— Ти це чого, донько? – баба Нюра аж підвелася навшпиньки, намагаючись зазирнути Марині в обличчя. – З Андрієм посварилися, чи що?
— Та все нормально, баб Нюро, — буркнула Марина.
— Ох, дім-то ви он який відгрохали. Тільки от… — баба Нюра багатозначно замовкла.
— Що «тільки от»? — Марина не витримала й повернулася до сусідки.
— А тільки от щастя на обличчі в тебе не бачу, — додала сусідка.
Марина хотіла було відповісти, але в цей момент за спиною в баби Нюри з’явилася її внучка, Лєнка.
— Бабуль, ти чого тут? Мамка вечеряти кличе вже давно, — заторохтіла вона.
— Іду, іду, — заворчала баба Нюра і, скриплячи, підвелася зі своєї лавки.
Вона ще раз багатозначно подивилася на Марину, похитала головою й зашкутильгала слідом за онучкою.
«Щастя на обличчі не бачу», — прокручувала в себе в голові ці слова Марина. Та й як тут радіти? Вона зітхнула й вирушила на зустріч із поки що чоловіком.
У кафе Андрій сидів, нервово тереблячи серветку. Побачивши Марину, він схопився, допомагаючи їй зняти куртку.
— Дякую, — кивнула Марина, сідаючи навпроти нього.
— Я каву замовив, — сказав Андрій. — Ти не проти?
— Не проти.
— Ну то що? — спитав Андрій. — Коли ти будеш оформлювати папери?
Марина усміхнулася. Ось через що весь сир-бор. Коли вони на розлучення подали, Андрій швиденько заявив, що хоче половину дому. Марина просто дивувалася. «Дім ви разом будували, то й вимагай половину», — так і сказала тоді Катерина Павлівна.
І нічого, що в цей дім Марина вклалася більше. І взагалі, наче домовилися, що Андрієві вона віддасть все грішми. Та ні, свекрусі захотілося зіпсувати їй життя наостанок. Та тільки в Марини був туз у рукаві.
— Отже, ти думки своєї так і не змінив? — спитала вона чоловіка.
— Марино, ну це ж просто справедливо, — намагався переконати її Андрій. — Дім ми з тобою разом будували, значить, половина точно моя. Ти хочеш, щоб я просто так від неї відмовився? Не бувати такому.
Марина знову усміхнулася. Все було не так просто. І вона вже залагодила всі нюанси з юристами. Річ у тім, що в Андрія були погані стосунки з батьками Марини. Їм він якось одразу не сподобався. Але Марина любила Андрія й не збиралася з ним розлучатися через це. Ну і доньку свою Валентина Андріївна й Микола Петрович любили, тож сильно сперечатися теж не стали.
І коли вона заявила, що хоче купити дім, одного чудового дня оголосили, що вже купили їй землю. Там хтось із далеких родичів багатих продавав, і через родинні зв’язки вирішили продати дешевше. Але Марина знала, як чоловік поставиться до того, що вона прийняла допомогу від батьків.
Тому Андрієві вона сказала, що знайшла от цю землю практично за безцінь. Гроші вони заплатили, а все зайве вона витратила на сам дім. Собі копійки взагалі не залишила. Та тільки от земля належала їй, то можна було дім на неї оформити. Принаймні, їй так сказав юрист.
Марина не хотіла вдаватися до жодних заходів, але Андрій з мамою не залишили їй іншого вибору. Раз не хотіли погоджуватися на компроміс. Вони зі свекрухою ніби хотіли плюнути їй у душу наостанок.
Тож зараз Марина поклала перед чоловіком документи й із задоволенням спостерігала за тим, як розширюються його очі.
— Та як це так?
— А ось так, любий. Тож нічого відсудити в мене ти не можеш. І краще навіть не починай, бо програєш. Навіщо гроші даремно витрачати?
Марина встала, кинувши на стіл кілька купюр.
— Кава, до речі, жахлива, — сказала вона й вийшла з кафе.
