— Ти можеш скільки завгодно демонструвати мені свій дорогий одяг, золото й хизуватися статусом та зайнятістю свого обранця, Марино. Але звинувачувати мене в тому, що я нібито забрала твою студентську мрію — це повне божевілля. Справжні почуття й довіра не будуються на твоїх вигадках та бажанні наздогнати чуже щастя.
Анна сиділа за своїм широким робочим столом, виготовленим із натурального світлого дерева. На поверхні було акуратно розкладено безліч дрібних елементів майбутнього весільного декору. Вона зосереджено й неспішно перебирала ніжні шовкові стрічки пастельних тонів, роздивлялася щільні зразки запрошень із вишуканим золотим тисненням, порівнювала між собою різноманітні кольорові палітри, що містили десятки ледь помітних відтінків айворі, персика та чайної троянди.
Підготовка до найголовнішого дня її життя йшла своїм природним, розміреним чередом. Цей процес приносив виключно приємні клопоти, наповнюючи кожну мить передчуттям великого свята та викликаючи всередині відчуття глибокого, стабільного й неймовірно спокійного щастя.
Максим, її наречений, ще рано-вранці поїхав на важливу робочу зустріч із новими великими клієнтами своєї архітектурної студії. Він ніжно поцілував її перед виходом, міцно обійняв і впевненим голосом пообіцяв повернутися якраз до обіду, щоб разом провести залишок цього прекрасного дня. Анна згадувала його посмішку, і на її обличчі з’являвся легкий рум’янець. Вона відчувала, що нарешті знайшла ту саму людину, з якою можна будувати плани на десятиліття вперед, не боячись жодних життєвих негараздів.
Раптом цю ідеальну, майже магічну тишину суботнього ранку порушив різкий, пронизливий звук мобільного телефона, який лежав на краю столу. Анна здригнулася від несподіванки. Вона підійшла до апарата й подивилася на екран. На дисплеї яскраво висвітилося ім’я, яке дівчина не бачила й не чула вже кілька довгих років — Марина. Вони разом навчалися на одному потоці у великому столичному університеті, і їхні тогочасні стосунки завжди були, м’яко кажучи, досить непростими, натягнутими й позбавленими будь-якої щирості.
Марина ще з першого курсу вирізнялася особливим, хворобливим прагненням до абсолютного лідерства. Вона постійно, майже маніакально намагалася конкурувати з Анною абсолютно в усьому. Це стосувалося кожної дрібниці: отриманих оцінок на іспитах, успіхів перед викладачами, вибору повсякденного одягу та навіть уваги з боку хлопців.
Прихована, але цілком відчутна заздрість Марини часто отруювала загальну атмосферу в їхній студентській компанії, створюючи зайву напругу. Після отримання дипломів та випускного вечора їхні життєві шляхи повністю розійшлися. Вони більше не зідзвонювалися, не перетиналися у спільних місцях, і Анна була щиро впевнена, що це розставання залишиться назавжди.
— Алло, Марино? Привіт, — здивовано й трохи стримано відповіла Анна, піднісши слухавку до вуха та намагаючись зрозуміти причину цього раптового виходу на зв’язок.
— Анька, привіт! Давно не бачилися — пролунав у слухавці до болю знайомий, дещо різкий, гучний і занадто бадьорий голос, у якому відчувалися награні нотки. — Ну як ти там поживаєш? Світом ходять цікаві чутки. Чула я, чула про твої останні новини. Весілля, кажуть, плануєш? Оце так так! Вітаю від щирого серця! Знаєш, ми ж так давно не бачилися, стільки води утекло після університету, ми ж уже зовсім дорослі стали. Давай зустрінемося сьогодні, посидимо в затишному кафе на нашій центральній площі, вип’ємо запашного чаю, поговоримо спокійно, по-людськи, згадаємо молодість. Я якраз після обіду буду у твоєму районі у справах, то чому б не поєднати приємне з корисним?
Анна на мить глибоко замислилася, тримаючи телефон біля вуха й неусвідомлено намотуючи шовкову стрічку на палець. Складні, непрості відносини в минулому викликали цілком логічні сумніви щодо доцільності такої зустрічі. Проте з моменту випуску минуло вже чотири довгих роки. Дівчина подумала, що час не стоїть на місці, він міняє людей, робить їх мудрішими, стирає старі дитячі образи та дурні студентські амбіції. Вона вирішила, що, можливо, Марина дійсно подорослішала, переосмислила минуле й тепер просто хоче щиро, без жодного підтексту привітати її з майбутнім заміжжям і назавжди залишити весь той давній університетський негатив позаду.
— Ну що ж, якщо ти будеш поруч, давай зустрінемося, — спокійно погодилася Анна, оглянувши кімнату. — Скажімо, о четвертій годині вечора в тій невеликій кондитерській біля фонтану. Там зазвичай дуже спокійно, затишно й майже немає галасливих відвідувачів.
— Чудово! Домовилися! Буду чекати на тебе з нетерпінням, не спізнюйся! — швидко кинула Марина й миттєво поклала слухавку, навіть не дочекавшись фінальних слів прощання.
Анна повільно відклала телефон убік і спробувала повернутися до своїх перерваних справ. Вона знову взяла в руки весільні запрошення, але колишня зосередженість кудись зникла. Легке, ледве помітне, але дуже нав’язливе відчуття дискомфорту все ж оселилося десь глибоко всередині її душі. Багатий життєвий досвід підказував дівчині, що люди вкрай рідко змінюють свою внутрішню суть, свої звички та життєві орієнтири, навіть під впливом років. Проте Анна була людиною доброю й оптимістичною, тому вирішила не накручувати себе завчасно, сподіваючись на звичайну, мирну дружню бесіду.
Коли Анна рівно о четвертій годині вечора переступила поріг кондитерської, вона майже миттєво помітила Марину. Не помітити її в цьому спокійному, пастельному інтер’єрі закладу було просто неможливо, навіть якби хтось дуже сильно постарався. Колишня приятелька сиділа за найкращим столиком біля великого панорамного вікна, і весь її зовнішній вигляд буквально кричав про відчайдушне намагання справити на оточуючих максимальне, просто приголомшливе враження.
На Марині була одягнена навмисно дорога, ексклюзивна брендова сукня з дуже яскравим, складним геометричним принтом. Цей одяг виглядав абсолютно недоречно, чужорідно й навіть кумедно для звичайного денного чаювання в маленькому міському кафе. Проте головним елементом її образу була просто неймовірна, фантастична кількість ювелірних прикрас. Марина була буквально, в прямому сенсі цього слова, обвішана золотом найвищої проби. У її вухах погойдувалися масивні, довгі сережки, які чіплялися за комір. На шиї перепліталися кілька товстих ланцюжків із великими кулонами. Зап’ястя прикрашали широкі, блискучі браслети, а на пальцях обох рук красувалися масивні персні, одягнені майже на кожен палець.
Вона сиділа з гордо піднятою головою, тримаючи свій телефон у руках таким хитрим чином, щоб абсолютно всі навколо — і офіціанти, і випадкові перехожі за вікном — могли чітко розгледіти дорогий дизайнерський чохол із відомим світовим логотипом. Кожен її рух був ретельно прорахований, театральний і спрямований на публіку.
— Марино, привіт, — Анна спокійно підійшла до столика, лагідно посміхнулася й сіла на вільний стілець навпроти. Сама Анна була одягнена в дуже просту, але надзвичайно охайну, елегантну повсякденну сукню приємного кремового кольору, яка підкреслювала її природну красу.
Марина миттєво підвела голову від екрана телефона й окинула Анну швидким, гострим, дуже критичним поглядом. Вона просканувала її з голови до ніг за долі секунди. У цьому погляді на коротку мить прочитувалося явне, глибоке задоволення від своєї вигаданої фінансової переваги та соціального статусу. Вона вважала, що Анна виглядає занадто бідно на її тлі.
— О, Аню, привіт! Ну нарешті ти прийшла, — Марина демонстративно, дуже повільним рухом поправила важкий золотий браслет на своєму правому зап’ясті, змусивши його голосно задзвеніти. — Виглядаєш… ну, як би це сказати… як завжди, дуже просто, скромно. А я ось сьогодні вирішила трохи прогулятися містом, завітала до бутика й купила ось цю сукню з найновішої колекції. Чоловік дуже наполіг на покупці, сказав, що мені не личить ходити в старому. Знаєш, дорогенька, мій теперішній статус зобов’язує відповідати певному рівню. Не можна дозволяти собі виглядати абияк.
— Ти дуже яскраво й незвично виглядаєш, — стримано посміхнулася Анна, не бажаючи піддаватися на цю явну провокацію. Вона зробила знак офіціанту, який підійшов, і спокійним голосом замовила собі чашку звичайного зеленого чаю з жасмином. — То як твої справи, Марино? Чим ти зараз займаєшся в житті? Де працюєш після закінчення нашого університету? Як складається твоя кар’єра, про яку ти колись так багато розмовляла?
Марина злегка сперлася ліктями на дерев’яну поверхню столу, наблизившись до Анни. Її очі раптово, в один момент втратили всю колишню штучну привітність і награну радість. Вони стали дуже холодними, колючими й відчуженими. Штучна маска дружелюбності, яку вона начепила на початку зустрічі, миттєво злетіла з її обличчя, оголивши справжні наміри.
— Справи в мене йдуть просто чудово, Аню, краще не придумаєш. Але я покликала тебе на цю зустріч сьогодні зовсім не для того, щоб обговорювати мою нову сукню, мої прикраси чи сьогоднішню осінню погоду, — її голос помітно знизився, став тихим, але виразно отруйним, наповненим старою, невисловленою злобою. — Я випадково дізналася через наших спільних університетських знайомих про твоє майбутнє весілля з Максимом. І, чесно кажучи, я просто вражена твоїм неймовірним цинізмом та егоїзмом. Я хотіла особисто подивитися тобі в очі й сказати це прямо, без жодних натяків: ти вчинила просто жахливо, підло й підступно. Ти взяла й нахабно «відбила» у мене мого коханого чоловіка, про весілля з яким я щиро мріяла ще з першого курсу університету! У ті часи, коли ти сама навіть не дивилася в його бік і не вважала його за людину!
Анна на кілька секунд просто застигла на місці з порцеляновою чашкою в руках, яку вона щойно піднесла до губ. Вона дивилася на Марину й не вірила власним вухам, намагаючись усвідомити почуте. Звинувачення колишньої однокурсниці звучали настільки абсурдно, фантастично й абсолютно відірвано від будь-якої реальності, що спочатку Анні здалося, ніби це якийсь невдалий, дурний розіграш або прихована камера. Вона глибоко вдихнула, намагаючись зберегти повний самоконтроль.
— Марино, ти взагалі добре розумієш, що ти зараз кажеш? — спокійним, але дуже здивованим голосом запитала Анна, акуратно поставивши чашку назад на біле блюдечко. — Давай повернемося до фактів. Я познайомилася з Максимом через півтора року після того, як ми повністю закінчили університет. Наша зустріч відбулася абсолютно випадково на великій художній виставці сучасного мистецтва. До цього моменту ми з ним взагалі ніколи не були знайомі особисто. Він навчався зовсім на іншому факультеті, на архітектурному, і був на два роки старшим за нас. За всі роки навчання ми жодного разу не спілкувалися. Як я могла його «відбити», тим більше у тебе, якщо ви з ним ніколи в житті не зустрічалися, не ходили на побачення й навіть не розмовляли? Це ж просто вигадка.
— Ой, ну не треба тут вдавати з себе безневинну святу вівцю! — роздратовано, майже криком вигукнула Марина, сильно стиснувши свої пальці в кулак. Від цього її численні золоті обручки з гучним, неприємним цоканням ударилися одна об одну. — Весь наш університетський потік, усі дівчата в гуртожитку чудово знали, що він мені шалено подобався! Я роками збирала його фотографії з усіх студентських заходів, спортивних змагань та конференцій.
Я детально планувала, як саме ми познайомимося з ним після випуску, коли він почне працювати. Я мріяла про наше спільне весілля, уявляла його в найдрібніших деталях протягом кількох років! Він мав стати моїм чоловіком за всіма законами справедливості! А ти, сіра й тиха мишка, яка вічно сиділа за першою партою, просто випадково опинилася в потрібному місці, підкрутилася до нього й забрала те, що по праву належало моїм багаторічним мріям. Це неймовірно підло, Аню. Ти просто цинічно скористалася моментом, знаючи про мої почуття.
Анна мовчки дивилася на свою колишню однокурсницю, і в її душі в цей момент ставало одночасно і дуже смішно, і неймовірно сумно. Смішно було від того, що доросла, на вигляд притомна жінка висуває серйозні життєві претензії космічного масштабу, базуючись виключно на своїх підліткових фантазіях, нездійснених ілюзіях та вигаданих правах на іншу людину.
Людину, яка про існування самої Марини, можливо, навіть ніколи в житті не здогадувалася й не підозрювала. А сумно Анні ставало від споглядання цієї глибокої, руйнівної, нездорової заздрості, яка так сильно викривила логіку та сприйняття реальності в голові цієї нещасної дівчини. Марина побудувала в своїй уяві цілий замок із повітря, а тепер звинувачувала весь світ у тому, що він розсипався.
— Мрії, Марино, якими б яскравими вони не були, ніколи не дають права власності на інших людей, — дуже тихо, виважено й максимально спокійно відповіла Анна, дивлячись прямо в шалені очі співрозмовниці. — Максим — доросла, самостійна й вільна людина. Він сам зробив свій свідомий вибір, він вибрав мене. Я, у свою чергу, вибрала його. Наші стосунки — це реальність, вони побудовані на взаємній повазі, довірі та щирому коханні, а не на чиїхось вигаданих планах чи сценаріях зі студентських років. Мені щиро шкода, що ти досі живеш цими старими ілюзіями, дитячими образами та вигаданими претензіями до світу. Тобі варто відпустити це.
— Ха! Ілюзіями? Ти серйозно? — Марина зневажливо, дуже гучно пирхнула, різко випрямила спину й розправила плечі, всіляко демонструючи блиск своїх численних прикрас під променями сонця. — Та мені твоє скромне сімейне життя з архітектором взагалі ніяк не потрібне! Щоби ти собі добре розуміла й не думала, ніби ти одна така успішна, я теж нічого собі знайшла варіант. Мій наречений — дуже заможна, впливова, серйозна людина в цьому місті. Він заробляє стільки, що купує мені абсолютно все, що я тільки забажаю за першим моїм словом. До речі, я попросила його прямо зараз під’їхати сюди, до цього кафе, щоб завезти мені деякі важливі документи. Ти сама на власні очі побачиш, що таке справжній, солідний чоловік із великими можливостями, а не твій скромний, звичайний архітектор, який малює папірці.
Минуло близько десяти хвилин напруженого, неприємного мовчання, під час якого Марина без упину переглядала щось у своєму телефоні, створюючи вигляд повної зайнятості. Раптом за великим панорамним вікном кондитерської пролунав гучний гуркіт потужного мотора, який супроводжувався різким, демонстративним свистом гальмівних шин.
Прямо біля входу, перекриваючи частину тротуару, зупинився величезний, чорний, глянцевий позашляховик останньої моделі. З кабіни автомобіля неквапливо, з підкресленою лінивою грацією вийшов молодий чоловік. Весь його зовнішній вигляд абсолютно ідеально відповідав відомому життєвому принципу «гарний понт дорожче за гроші».
Він був одягнений у надзвичайно дорогий брендовий спортивний костюм із величезними, кричущими логотипами відомого модного дому на всі груди та спину. На його обличчі, попри похмуру, типово осінню хмарну погоду, були надіті великі сонцезахисні окуляри. У своїх руках він постійно, дуже демонстративно крутив і підкидав масивний золотий брелок від автомобіля, всіляко намагаючись привернути до себе увагу нечисленних перехожих на вулиці.
Він увійшов до приміщення кафе вальяжною, злегка розхитаною ходою, навіть не подумавши зняти темні окуляри всередині кімнати. Чоловік впевнено попрямував повз столики й підійшов прямо до їхнього місця.
— Маришко, кицю, привіт, — голос цього чоловіка був підкреслено гучним, так, щоб його було чути в кожному куточку кондитерської. — Ось тримай свої документи, які ти знову випадково забула на сидінні в моїй машині. Я дуже поспішаю, у мене там зараз починаються серйозні, термінові розбори по новому бізнесу, дуже поважні люди вже чекають на мій дзвінок у телефоні. Немає часу на дурниці.
— О, Артурчику, любий, дуже дякую тобі! Ти такий турботливий! — Марина миттєво, в одну секунду змінилася в обличчі, розцвіла в широкій посмішці й почала активно озиратися по сторонах, аби особисто перевірити, чи всі відвідувачі й персонал кафе уважно дивляться на її успішного, багатого обранця. — Знайомся, будь ласка, це моя колишня однокурсниця по університету, Анна. Аню, подивись, це мій Артур, я тобі про нього щойно розповідала.
Артур дуже зверхньо, ледь помітно кивнув головою в бік Анни, навіть не зробивши спроби зняти свої сонцезахисні окуляри чи привітатися нормально, по-людськи. Він майже одразу знову повернувся до Марини, демонструючи повну байдужість до її оточення:
— Ну все, кицю, я погнав далі по справах. Мені тут реально немає часу затримуватися й вести розмови, великі гроші самі себе не зароблять, справи не чекають. Це ж у мене не якась там звичайна, проста робота в офісі з дев’ятої до шостої, де можна прохлаждатися й пити каву годинами. У мене весь графік розписаний буквально посекундно на тижні вперед. Бувай, зідзвонимося ввечері!
Він різко розвернувся на підборах і так само демонстративно, впевненою ходою вийшов із приміщення кафе. За секунду він сів у свій великий автомобіль, знову з великим шумом рушив із місця й швидко поїхав геть, залишивши після себе лише запах спаленої гуми. Марина провела автомобіль довгим, закоханим поглядом, на її обличчі застиг вираз абсолютної, безмежної гордості, самовдоволення та повного тріумфу. Вона вважала, що ця сцена повністю знищила Анну.
— Ну, і що ти тепер скажеш на це, Анюто? — звернулася вона до Анни, ледь стримуючи свою переможну, єхидну посмішку й заглядаючи їй в очі. — Бачила все на власні очі? Ні, ну звісно, він тут ні за що не залишиться з нами чаювати — він дуже зайнятий, серйозний чоловік, у нього щодня мільйонні контракти, круті зустрічі, не те що в інших людей… Він постійно крутиться в таких високих колах суспільства, про які дехто може тільки все життя мріяти й бачити в кіно. Так що, як бачиш, я абсолютно нічого в цьому житті не втратила через твій підступний вчинок. Навпаки — я виграла в усьому, мій статус тепер набагато вищий!
Анна абсолютно мовчки, не вимовляючи жодного слова, спокійно допила залишки свого зеленого чаю. Вона відчувала, як усередині її душі остаточно, безслідно зникають будь-які емоції щодо цієї безглуздої ситуації. Їй більше ні на секунду не було ніяково, не було ні краплі образи, злості чи неприємного осаду. Усередині залишилося лише одне єдине, дуже чисте почуття глибокого, непорушного внутрішнього спокою та легкої, доброї іронії.
Уся ця дивна, театральна вистава з навмисно дорогими сукнями, кілограмами золота на тілі, штучною, вигаданою надзвичайною зайнятістю та демонстративними, гучними жестами на публіку була настільки наївною, дитячою спробою довести комусь свою вигадану цінність та успішність, що викликала в Анни лише тиху, щиру жалість до колишньої подруги. Дівчина зрозуміла, що за цим золотим панциром ховається глибоко нещасна, самотня й невпевнена в собі людина, яка досі намагається наздогнати чужі стандарти життя.
— Я щиро рада за тебе, Марино, якщо ти дійсно щаслива в цих стосунках і це саме те, чого ти завжди бажала від життя, — дуже спокійно, м’яко й виважено відповіла Анна. Вона дістала зі своєї сумочки гаманець, акуратно поклала гроші за свій чай на маленький столик і повільно підвелася зі стільця. — Мені справді вже час іти. У нас із Максимом на сьогодні заплановано ще дуже багато важливих спільних справ по нашому новому дому, і ми надзвичайно сильно цінуємо кожну хвилину, яку можемо провести разом удвох, у тиші, без будь-якого зайвого пафосу, гучних слів чи театральних демонстрацій для сторонніх людей. Бажаю тобі щирого успіху в усіх твоїх подальших життєвих планах та майбутньому весіллі.
Вона спокійно підвелася, підхопила свою легку світлу сумочку, поправила сукню й впевненим, легким і дуже спокійним кроком попрямувала до виходу з кондитерської. Вона навіть не озирнулася назад. Марина так і залишилася сидіти на самоті за столом біля вікна у своєму важкому золотому обвісі, з дуже невдоволеним, розгубленим і навіть ображеним виразом обличчя. Адже її грандіозний, ретельно продуманий план викликати бурхливу заздрість, злість чи сльози у колишньої суперниці повністю, з тріском провалився, не зустрівши жодного опору.
Вийшовши з приміщення на свіже повітря, Анна глибоко, на повні груди вдихнула приємну прохолоду осіннього дня. Місто навколо жило своїм звичним, спокійним життям. Вона йшла по тротуару, відчуваючи неймовірну легкість у кожному кроці. Дівчина дістала свій телефон, спокійно зайшла в список контактів і одним впевненим рухом назавжди заблокувала номер Марини, видаливши його з пам’яті.
У її новому, щасливому дорослому житті більше не було місця для чужих вигаданих образ, токсичних змагань, порожніх амбіцій та фальшивого блиску. Попереду на неї чекав коханий, надійний чоловік, теплий, затишний спільний дім і справжнє, глибоке, щире людське щастя, яке абсолютно не потребує жодних демонстрацій, понтів чи доказів для сторонніх, байдужих очей. Вона посміхнулася сонцю й прискорила крок, поспішаючи додому, де на неї чекало її справжнє життя.
