Осінь у Карпатах того року видалася дощовою. Туман лежав на садку Галини Петрівни, як мокра ковдра, і старий дім із різьбленим ґанком ніби дрімав у ньому.
Троє дорослих дітей з’їхалися до матері на її шістдесят третій день народження, і кожен привіз із собою не подарунок, а очікування.
Оксана приїхала першою, з Києва, у строгому пальті й із шкіряною текою. Тарас приїхав з Коломиї на побитій машині, яку давно пора було віддати на металобрухт. Марина прилетіла з Польщі лише напередодні, втомлена, з червоними очима.
За столом сиділи мовчки. На білій скатертині стояв пиріг, і ніхто до нього не торкався. Галина Петрівна дивилася на дітей спокійно, майже весело.
— Чого ви так дивитеся, ніби я вже в труні лежу, — сказала вона.
— Мамо, ніхто так не дивиться, — відповіла Оксана.
— Дивиться. Ти, Оксано, дивишся, як на документ, який треба підписати. Тарас дивиться на двері. А Марина на годинник.
— Я просто втомилась після дороги, — тихо мовила Марина.
— Звісно. Усі ви втомилися. Тільки чомусь завжди тоді, коли треба приїхати.
Оксана різко поставила чашку на блюдце.
— Мамо, ми приїхали. Усі троє. Це що, не вчинок.
— Вчинок, дочко. Рідкісний. Тому я вас і покликала, що маю сказати щось важливе.
У цю мить рипнули сінешні двері, і до кімнати ввійшов молодий чоловік. Високий, русявий, у розстебнутій куртці, з відром яблук у руках. Він завмер на порозі, побачивши гостей, і чемно кивнув.
— Добрий вечір. Галино, я тоді пізніше зайду.
— Ні, Артеме, заходь, — сказала мати. — Познайомся з моїми дітьми. Хоча ви вже бачились на похороні батька.
Оксана повільно підвелася.
— Це той самий Артем, який допомагав вам по господарству.
— Той самий, — спокійно підтвердила Галина Петрівна. — Тільки тепер він допомагає не по господарству. Він живе в цьому домі вже два роки.
Тиша стала такою щільною, що було чути, як у печі потріскують дрова.
— Що значить живе, — перепитав Тарас.
— Те й значить. Він мій чоловік. Не за папером, поки що, але за всім іншим.
Тарас розсміявся недобрим, уривчастим сміхом.
— Мамо, йому скільки років. Двадцять дев’ять. Він мені ровесник, майже. Він міг би бути твоїм сином.
— Міг би, — кивнула вона. — Але син у мене такий, що останній раз телефонував мені на Великдень, та й то щоб спитати, чи не маю я двох тисяч до понеділка.
— Не переводь тему, — різко сказала Оксана. — Ми говоримо про цього чоловіка. Пане Артеме, скажіть чесно, скільки вам заплатили за цю виставу.
Артем поставив відро на підлогу. Його обличчя залишилось спокійним, але пальці стиснулися.
— Мені ніхто не платив. І я не зобов’язаний перед вами звітувати.
— Зобов’язаний, — відрізала Оксана. — Бо ви живете в домі, який належить нашій родині.
— Він належить вашій матері, — відповів Артем. — Це різні речі.
— Не вчіть мене, що з чим пов’язане, — Оксана вже не стримувалась. — Я юрист. Я бачила сотню таких історій. Самотня жінка, молодий чоловік, потім заповіт, потім діти на вулиці.
— Оксано, сядь, — тихо мовила мати.
— Не сяду. Ти хочеш сказати, що все це, дім, сад, ділянка за дорогою, рахунок батька, ти віддаси йому.
Галина Петрівна довго мовчала. Потім відповіла рівним голосом:
— Я вже віддала. Позавчора. У нотаріуса в Івано-Франківську. Заповіт складено й засвідчено.
Марина охнула й затулила рот долонею. Тарас вдарив кулаком по столу так, що пиріг підстрибнув на тарілці.
— Ти при своєму розумі, мамо.
— При своєму. Лікар підтвердить, нотаріус теж. Я навмисне пройшла всі довідки, щоб ви потім не казали, що я збожеволіла.
— Та ми й не скажемо, — гірко озвалась Оксана. — Ми скажемо інше. Що ви, пане Артеме, обікрали стару жінку, яка після смерті чоловіка не мала кому слова сказати.
Артем різко підвів голову.
— Стару. Ви зараз сказали про неї стару. Вона вам за все життя не дала підстав так про себе говорити. Вона копала цей сад, коли ви були в Києві. Вона носила воду, бо насос зламався ще торік. Вона лежала в лікарні в березні, і ніхто з вас навіть не приїхав.
— Нам ніхто не сказав, — вигукнула Марина, і голос її здригнувся.
— Я телефонувала тобі, — сказала мати. — Тричі. Ти перетелефонувала один раз, коли вже було пізно, і сказала, що зараз на зміні й не можеш говорити.
— Мамо, я працювала на двох роботах, щоб Богдан міг вчитися.
— Я знаю. І я не картаю тебе. Я просто кажу, як було.
Тарас підвівся, відсунувши стілець так, що той упав.
— Добре. Тоді скажи й інше. Скажи, що цей хлопець не просто так прийшов. Що він знав про гроші.
— Він не знав про гроші, — втомлено відповіла Галина Петрівна. — Він і зараз не знає, скільки їх там.
— Тоді чого ж він такий впевнений, що…
— Тарасе, — перебив Артем. — Давайте без цього. Я не просив ні дому, ні рахунку. Коли Галина вперше сказала про заповіт, я відмовився.
— Звісно, відмовився, — єхидно кинула Оксана. — Всі так кажуть. А потім погоджуються.
— Я погодився тільки тому, що вона сказала мені одну річ, — тихо мовив Артем. — І я хотів би, щоб вона сама вам це розповіла.
Усі погляди обернулися до матері. Галина Петрівна стояла біля вікна, дивилася на мокрі гілки яблуні й довго не відповідала.
— Тарасе, — нарешті мовила вона. — Розкажи сестрам, куди поділися кошти за продаж батькового лісу.
Тарас зблід.
— Які кошти.
— Ті, що мав отримати Артем… ні, пробач. Ті, які батько залишив на лікування. Ти продав ділянку за мій підпис. А підпису я не ставила.
— Мамо, це не те, що ти думаєш…
— Я думаю лише те, що бачила в нотаріуса на папері. Мій підпис. Мої літери. А я того дня лежала в лікарні під крапельницею.
Оксана різко обернулася до брата.
— Це правда, Тарасе.
— Не лізь, — глухо відповів він. — Ти нічого не знаєш.
— Я знаю, що ти завжди крутив якісь справи. Але щоб підробити мамин підпис.
— А ти, Оксано, — раптом сказала мати, — теж не дуже тримайся за свою правоту. Розкажи, як ти торік через знайомого оформила на себе батькову квартиру в Києві, поки я мовчала на похороні.
У кімнаті стало так тихо, що Марина чула власне серцебиття.
— Це було за домовленістю, — стиха мовила Оксана. — Ти сама підписала згоду.
— Підписала. Бо ти сказала, що це лише для податків. Що потім усе повернеш у спільну власність.
— Я збиралася.
— Збиралася. Рік.
Оксана закусила губу й відвернулась. Тарас раптом заговорив швидко, нервово, наче боявся, що йому не дадуть закінчити.
— Добре, мамо. Так, я взяв кредит. Під заставу дому. Я думав, що виплачу за пів року. У мене була справа, партнер, усе мало скластися. А потім його просто не стало, і гроші теж.
— Під заставу дому, — повільно повторила Галина Петрівна. — Мого дому.
— Я хотів як краще.
— Усі так хочуть, — відповіла вона. — Тільки виходить завжди гірше.
Марина раптом підвелась, і по її щоках потекли сльози.
— А я що зробила, мамо. Скажи. Я єдина, хто нічого не крав.
— Ти нічого не крала, — м’яко сказала мати. — Ти просто зникла. Три роки я не бачила онука. Три роки ти не питала, чи я жива. Ти боялась, що я попрошу допомоги, і тому не телефонувала.
— Це неправда.
— Правда, доню. Ти боялась. Я це зрозуміла ще тоді, коли ти, повертаючись із Варшави, зупинилась у подруги, а не в мене.
Марина затулила обличчя руками й гірко заплакала. Ніхто не підійшов її заспокоїти.
Артем нахилився підняти відро. Тарас кинувся до нього.
— То це все ти. Ти її настроїв. Ти сидів тут, слухав її сумні історії, а потім підсунув папір.
— Тарасе, відійди, — спокійно відповів Артем. — Я нічого не підсовував.
— Ти зайняв наше місце.
— Ваше місце було вільне, — тихо сказав Артем. — Давно.
Тарас замахнувся, але Оксана встигла схопити його за рукав.
— Досить. Тарасе, досить. Ми й так наробили достатньо.
Галина Петрівна повільно присіла на стілець. Вона раптом здалася дуже втомленою, і діти вперше за весь вечір побачили, що мати справді постаріла.
— Я вам одне скажу, і більше повторювати не буду, — мовила вона. — Я не хотіла вас покарати. Я довго думала, чи варто. Але ввечері, коли я лежала в лікарні сама, а Артем сидів біля ліжка й читав мені газету, я зрозуміла просту річ. Дім потрібен тому, хто в ньому живе, а не тому, хто в ньому народився.
— Це жорстоко, мамо, — прошепотіла Марина.
— Може бути. Але чесно.
Оксана стояла біля стіни, обхопивши себе руками.
— Ти кажеш, що ми погані діти.
— Я кажу, що ви дорослі люди. І кожен з вас зробив свій вибір.
Настала довга пауза. Дощ за вікном посилився, і краплі застукотіли по бляшаному підвіконню.
Раптом Артем тихо заговорив:
— Галино, можна я скажу.
— Кажи.
— Я не хочу цього заповіту.
Усі здивовано глянули на нього. Мати здригнулась.
— Артеме.
— Ні, дайте договорити. Коли ви розповіли мені про нього, я мовчав, бо не хотів сперечатися при вас. Але я не можу це прийняти. Я прийшов сюди не по спадщину. Я прийшов, бо мені було нікуди йти, а ви першою за довгий час поставилися до мене як до людини.
— Це не має значення. Заповіт складено.
— Заповіт можна змінити.
— Не хочу, — вперто відповіла Галина Петрівна.
— Хочете. Просто боїтеся, що діти знову підуть, як тільки отримають своє.
Ці слова впали в кімнату, наче камінь. Галина Петрівна опустила очі. Вона довго дивилася на свої зморшкуваті руки, а потім глухо мовила:
— Боюсь.
Оксана раптом зробила крок уперед.
— Мамо, ми не підемо.
— Ти це кажеш зараз.
— Ні, я кажу, бо раптом побачила себе збоку. Я приїхала сюди з текою, як на судове засідання. А мама чекала на нас із пирогом.
— Я приготувала його сама, — тихо озвалась Галина Петрівна. — Артем ледве вмовив мене не піднімати важке.
Тарас опустився на лаву біля печі й сперся ліктями на коліна.
— Я виплачу кредит, мамо. Я знайду роботу, продам машину, зроблю все, що треба.
— Не треба обіцянок, — відповіла вона. — Мені потрібно, щоб ти просто приїжджав. Без прохань.
— Приїжджатиму.
— І я теж, — прошепотіла Марина, витираючи сльози. — Привезу Богдана. Нехай бабуся його нарешті побачить.
Галина Петрівна мовчки дивилась на них, і в очах її блищали сльози, яких вона не намагалася сховати.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Я не скасую заповіт сьогодні. І не скасую завтра. Але я додам до нього одну умову. Дім залишиться Артемові, як і було. Але сад, ділянка й кошти батька будуть поділені між вами, якщо ви протягом року доведете, що ви мені діти не тільки за документами.
— Це справедливо, — тихо сказав Артем.
— Це розумно, — додала вона. — Розумніше, ніж усе, що я робила досі.
Оксана хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Вона лише кивнула й підійшла до матері. Вперше за багато років обійняла її, незграбно, ніби забула, як це робиться.
Пізно ввечері, коли гості розійшлися по кімнатах, Артем вийшов у садок. Туман розсіявся, і над горами повисли великі холодні зорі. Слідом за ним на ґанок вийшов Тарас, засунувши руки в кишені.
— Хочу вибачитись, — сказав він, не дивлячись на Артема.
— Не треба.
— Треба. Я наговорив зайвого.
— Усі наговорили, — спокійно відповів Артем. — Це буває, коли люди нарешті кажуть правду.
Тарас мовчки постояв поруч, потім додав:
— Дякую, що був із нею.
— Вона була зі мною так само, — відповів Артем. — Може, навіть більше.
У кімнаті на другому поверсі світилося вікно. Галина Петрівна сиділа за столом і писала на аркуші нову сторінку заповіту. Рука її тремтіла, але рядки лягали рівно. Вона вперше за багато років не боялась, що її залишать саму.
Наступного ранку сонце розігнало останні хмари, і на столі знову стояв пиріг, уже нарізаний, а навколо нього сиділи п’ятеро людей, які ще вчора ледве могли дивитися одне одному в очі.
Тетяна Макаренко
