У 15 років вона поклялася ніколи не виходити заміж. І навіть велике кохання не змусило її змінити рішення.
У п’ятнадцять років Анна твердо вирішила, що ніколи не вийде заміж. Подружки сміялися з неї, крутили пальцем біля скроні й запевняли, що все зміниться, щойно вона по-справжньому закохається.
— Аню, не сміши! — реготала однокласниця Маринка. — Побачиш гарного хлопця, і всі твої принципи полетять шкереберть!
— Не полетять, — спокійно відповідала дівчина.
— Та звідки ти знаєш? Тобі ж тільки п’ятнадцять!
Анна знала. Принаймні їй так здавалося.
Вона надто добре розуміла, що таке сімейне життя. Щоправда, у її дитячому уявленні воно зовсім не нагадувало казку про принца й принцесу.
Її батько майже щодня повертався додому веселеньким. Мати, змучена роботою та чотирма дітьми, ходила з опущеними плечима й постійно мовчала. У хаті завжди пахло дешевою випивкою, вареною картоплею та вогкою білизною.
Анна була найстаршою. Тому на неї звалилася майже вся хатня робота: нагодувати менших, помити посуд, попрати, прибрати, допомогти з уроками.
— Аню, ти куди зібралася? — запитувала мати, коли дівчина хотіла піти погуляти.
— До дівчат.
— А вечерю хто приготує?
— Мам, я ж цілий день удома все робила!
— Не починай. Ти старша, повинна допомагати.
А коли ввечері батько влаштовував чергову сварку, мати лише витирала сльози й просила:
— Не сперечайся з ним, доню. Перечекаємо.
Анна ненавиділа це слово — «перечекаємо».
Вона не хотіла чекати. Не хотіла терпіти. Не хотіла колись так само стояти біля кухонної плити й боятися звуку батькових кроків.
Тому після дев’ятого класу вступила до училища в обласному центрі. Переїхала в гуртожиток і вперше відчула, що може дихати.
— Ти ж додому на вихідні приїдеш? — запитувала мати телефоном.
— Ні, мамо. У мене заняття.
Насправді занять не було. Просто повертатися додому не хотілося. Вона твердо вирішила: її життя буде іншим. І воно справді стало іншим.
У двадцять років Анна вже працювала, заочно навчалася, винаймала кімнату й рахувала кожну копійку. Не мала багатих родичів, впливових знайомих чи чоловіка, який міг би допомогти. Усе здобувала сама.
Коли однокурсниці мріяли про весілля, Анна відкладала гроші на власне житло. Коли подруги обирали сукні для побачень, вона купувала черговий професійний курс.
Але навіть у такої принципової дівчини одного разу з’явився чоловік, заради якого вона мало не змінила всі свої переконання.
Його звали Роман. Вони познайомилися на роботі. Він був старшим на шість років, упевненим у собі, уважним і напрочуд турботливим. Одного разу Анна затрималася в офісі допізна. Коли вийшла, надворі лив дощ.
— Ти що, збираєшся пішки йти? — запитав Роман, під’їхавши до неї.
— А що робити? Таксі дороге.
— Сідай. Я підвезу.
Вона спочатку відмовлялася, але він наполіг. Того вечора вони вперше довго розмовляли. Роман не запитував, чому вона досі незаміжня, не кепкував із її планів, не радив знайти собі багатого чоловіка. Він просто слухав. А коли наступного дня приніс їй каву, Анна вперше за багато років відчула, що їй приємно, коли хтось про неї піклується.
— Ти завжди така серйозна? — усміхнувся він.
— Не завжди.
— А коли смієшся?
— Коли є причина.
— Тоді я постараюся частіше її давати.
Вона засміялася. І саме тоді почалося її перше справжнє кохання.
Перші пів року були схожі на сон. Роман зустрічав її після роботи, вони їздили за місто, гуляли вечірнім містом, купували морозиво й могли годинами сидіти в автомобілі, слухаючи музику.
Анна вперше дозволила собі бути слабкою. Коли захворіла, він привіз ліки й залишився на ніч, щоб доглядати за нею. Коли в неї виникли проблеми на роботі, вислухав і допоміг знайти нову посаду. Одного вечора, коли вони сиділи на березі озера, Роман обійняв її за плечі.
— Аню, я хочу, щоб ти була моєю дружиною.
Вона завмерла.
— Що?
— Ти почула.
— Романе, ми ж домовлялися…
— Про що?
— Я не хочу заміж.
Він усміхнувся.
— Усі так говорять, поки не зустрінуть свою людину.
Анна відвернулася.
— Не всі.
— Я тебе не змушую. Просто кажу, що хочу з тобою сім’ю.
Вона не відповіла. Того вечора дорогою додому Анна вперше подумала, що, можливо, помилялася. Можливо, можна жити інакше. Можливо, не всі чоловіки схожі на її батька. Вона навіть уявила маленький будинок, спільні сніданки, дітей. Але доля приготувала їй зовсім іншу історію.
Одного недільного ранку Роман запропонував познайомити її зі своєю матір’ю. Анна погодилася.
Мати Романа, Валентина Петрівна, зустріла її привітно, але вже за обідом почала ставити запитання.
— А батьки в тебе чим займаються?
— Мама працює в магазині. Батько на пенсії.
— А брати, сестри є?
— Так, четверо.
Жінка здивовано підняла брови.
— Ого! Велика сім’я.
Анна промовчала.
— А допомагати їм доводиться?
— Іноді.
— Ну, це зрозуміло. Рідні люди. Але якщо ви з Романом одружитеся, треба буде вже думати про власну сім’ю.
Анна відклала виделку.
— Я не планую одружуватися.
Валентина Петрівна подивилася на сина.
— Ромчику, ти ж казав, що вона серйозна дівчина.
— Мамо, не починай.
Та жінка вже не зупинялася.
— Я просто хочу знати, чи готова вона стати дружиною. Бо сім’я — це не тільки гуляти й подорожувати. Це обов’язки. Діти. Господарство. І чоловіка треба підтримувати, а не тільки кар’єру будувати.
Анна відчула, як у неї холонуть руки. Вона згадала матір, яка все життя підтримувала чоловіка, а у відповідь отримувала образи.
— Знаєте, Валентино Петрівно, я не хочу бути такою дружиною, як моя мама.
За столом запала тиша. Роман провів її додому мовчки. А наступного дня вперше сказав:
— Мені здається, ти надто категорична.
— У чому?
— Ти постійно порівнюєш мене зі своїм батьком.
— Я тебе не порівнюю.
— Порівнюєш! Ти боїшся шлюбу, бо не можеш забути своє дитинство. Але я не твій батько, Аню!
Вона подивилася йому в очі.
— Я знаю. І дуже хочу, щоб ти ним ніколи не став.
Він нічого не відповів.
Ще через кілька місяців Роман змінився. Спочатку почав рідше телефонувати. Потім скасовувати зустрічі. А одного вечора Анна побачила його в ресторані з іншою жінкою. Вони сиділи за столиком біля вікна. Роман тримав її за руку, нахилявся й щось шепотів на вухо.
Анна не стала влаштовувати сцену. Просто розвернулася й вийшла. Він зателефонував наступного ранку.
— Аню, нам треба поговорити.
— Про що?
— Ти вчора мене бачила?
— Так.
— Це Катя. Ми давно знайомі.
— Ясно.
— Не роби висновків.
— Романе, мені не потрібні пояснення.
Він помовчав.
— Вона хоче сім’ю. Дітей. І я теж уже хочу нормального життя.
Анна сіла на край ліжка.
— А я, виходить, ненормальна?
— Не перекручуй мої слова. Ти прекрасна жінка. Просто в нас різні погляди на майбутнє.
— Ти її кохаєш?
Він не відповів одразу. І цього було достатньо.
— Добре, Романе. Будь щасливий.
Вона поклала слухавку. А потім довго сиділа на підлозі, притиснувши коліна до грудей. Не плакала голосно. Не кричала. Просто відчувала, як усередині руйнується щось дуже важливе.
Через два місяці Роман одружився. Анна дізналася про це випадково, побачивши фотографію в соціальних мережах. На знімку він стояв поруч із Катериною, а підпис повідомляв: «Нарешті моя сім’я».
Анна вимкнула телефон. І вперше за багато років сказала собі: «Більше ніколи».
Минуло кілька років. Анна зробила блискучу кар’єру, придбала власну квартиру, змінила автомобіль, почала подорожувати. У неї було все, про що колись мріяла дівчина з маленького села. Крім родини. Але вона не вважала це проблемою.
Час від часу в її житті з’являлися чоловіки. Хтось затримувався на кілька місяців, хтось — на рік. Усі були непоганими людьми. Але коли розмова заходила про спільне майбутнє, Анна відступала.
— Ти мені подобаєшся, — казав один.
— Ти теж мені подобаєшся.
— То давай спробуємо жити разом?
— Ні.
— Чому?
— Бо мені добре самій.
— А якщо я хочу бути поруч?
— Тоді будь поруч, але не намагайся змінити моє життя.
Чоловіки не розуміли.
Дехто називав її холодною. Інші — егоїсткою.
Анна перестала виправдовуватися.
Найболючішою темою для неї залишалася рідна сім’я.
Молодша сестра Оксана вийшла заміж у двадцять років. Її чоловік Дмитро спочатку здавався хорошим хлопцем, але швидко виявилося, що працювати він не дуже любить. Оксана народила двох дітей, сиділа вдома й постійно телефонувала Анні.
— Аню, позич трохи грошей. Малим куртки треба купити.
— Оксано, я минулого тижня тобі переказувала.
— Ну так, але Дмитро знову без роботи.
— То нехай шукає!
— Він шукає. Просто зараз складно.
Анна важко зітхала й переказувала гроші. Одного разу не витримала:
— Оксано, ти розумієш, що він просто користується тобою?
— Не говори так про мого чоловіка!
— А як мені говорити? Він сидить удома, а ти просиш гроші в мене на дітей!
— Зате в мене є сім’я!
Ці слова боляче вдарили Анну.
— І ти вважаєш, що це щастя?
Оксана заплакала.
— Тобі легко говорити. У тебе нікого немає. Ти живеш для себе, їздиш по світу, купуєш собі все, що хочеш. А я хоча б маю дітей!
Анна замовкла. Потім тихо відповіла:
— Оксано, діти не повинні бути доказом того, що твоє життя вдалося.
Сестра кинула слухавку.
Одного разу Анна приїхала до матері. Батька вже не було. Мати постаріла, стала ще тихішою. Вони сиділи на кухні, пили чай.
— Аню, — раптом сказала мати, — ти так і не збираєшся заміж?
— Ні.
— А дітей не хочеш?
— Ні, мамо.
Мати зітхнула.
— Шкода.
Анна поставила чашку.
— Чого шкода?
— Ну як… Жінка повинна мати сім’ю. Щоб було кому води подати на старість.
Анна гірко всміхнулася.
— Мамо, ти мала чоловіка. І що? Ти все життя була самотньою поруч із ним.
Мати опустила очі.
— Не всі чоловіки такі.
— Я знаю. Але я не хочу виходити заміж лише для того, щоб не бути самій.
— А раптом потім пошкодуєш?
Анна подивилася у вікно.
— А раптом пошкодую, що прожила чуже життя замість свого?
Мати нічого не відповіла.
Одного осіннього вечора Анна випадково зустріла Романа. Він стояв біля супермаркету, постарілий, із невеликою сивиною на скронях. Поруч була жінка, яка тримала його під руку. Вони впізнали одне одного.
— Аню? — здивувався він.
— Привіт, Романе.
— Скільки років…
— Так. Багато.
Він представив жінку.
— Це Катя, моя дружина.
Анна ввічливо привіталася. Катерина уважно подивилася на неї.
— Я чула про вас.
Анна здивувалася.
— Сподіваюся, нічого поганого?
Катерина ледь усміхнулася.
— Роман розповідав, що колись дуже вас кохав.
Роман ніяково кашлянув.
— Катю…
Анна спокійно відповіла:
— То було давно.
Жінка помовчала, а потім сказала:
— Знаєте, іноді я думаю, що він одружився зі мною тільки тому, що я погодилася на дітей.
Анна відчула, як щось неприємно стислося всередині. Роман узяв дружину за руку.
— Не треба зараз про це.
Катерина відвернулася.
— А чому ні? Ми ж дорослі люди.
Вони попрощалися. Анна йшла додому й думала про дивну річ: чоловік, заради якого вона колись плакала ночами, тепер мав сім’ю, але це зовсім не означало, що знайшов щастя.
А вона, жінка, яка так боялася повторити долю матері, мала свободу, якої колись так прагнула. І ніхто не міг сказати напевно, хто з них зробив правильний вибір.
