Світлана Дмитрівна, моя далека родичка, уже на пенсії. Син виріс, одружився, чоловіка втратила ще в молодості, пенсія невелика, але вонаа ще і дачею займається. І у сина начебто справи в порядку, працює, квартира його дружині дісталася в спадок ще до їхнього весілля, зі спокійною душею народили двох дочок.
Їм зараз 6 років і 4 роки, а Ігорю 34, на кілька років молодша за чоловіка невістка Світлани Дмитрівни. Молоді, повні сил, працюють. А онуки влітку тижнями живуть у бабусі на дачі, та й не в сезон бабуся з задоволенням забирає малят до себе на вихідні і свята, сидить з ними на лікарняних.
-Так ми так, купити дещо, – ще влітку я зустріла Світлану Дмитрівну з дівчатками на місцевому ринку, – футболочки, шортики, шкарпетки. За дрібниці.
Дівчата не те що б роздягнені, але одягнені були на мій погляд дивно: сукні не по росту, з плямами. Я нічого не запитала: не моя справа, а Світлана Дмитрівна не стала нічого пояснювати. А нещодавно знову її на ринку побачила, зі старшою онукою куртку вибирали. На дівчинці була одягнена куртка, яка явно була їй замала.
-Так сил немає, – зітхнула Світлана Дмитрівна, – Оля у нас чудить. Нічого дівчаткам не купує. Носять тільки те, що їй подруги від своїх старших дітей віддають, де ще вона речі бере – не знаю. Але мені шкода дивитися на те, в чому дівчата ходять.
І матеріальне становище сім’ї не змінилося, не похитнулося, отримувати вони не стали менше, та й витрати не зросли.
-Мама у Олі вийшла на пенсію, – продовжує Світлана Дмитрівна, – ну пенсії у нас у всіх не мільйони. Так Оля вся запанікувала: як мама буде на такі гроші жити.
-Допомагає мамі взялася, – здогадуюся я.
-Якщо б, – хитає головою Світлана Дмитрівна, – Оля інше придумала і Ігорю, і мені, і мамі своїй оголосила.
-Ось ми старі станемо, – сказала Оля домашнім, – і нас чекає те ж саме. Залишимося з копійчаними пенсіями. Загалом я вирішила: будемо економити, але квартиру купимо, щоб в старості мати приварок. Будемо її здавати і багато зможемо собі дозволити.
І посадила сім’ю на жорстку економію. Речей зайвих не купувати, воду даремно не лити. Харчуватися можна і дешевше.
-Дівчата ростуть, – каже Світлана Дмитрівна, – їм то одне потрібно, то інше. А у неї економія, речі віддадуть, продукти найдешевші, одне яблуко на двох в день, шкарпетки Ігоря штопає, колготки свої зашиває. Накопичили? Та не густо вони накопичили, іпотеку-то Оля не хоче, хоче, щоб відсотки не переплачувати. А нерви всім вже вимотала.
Ігор тепер на роботу носить їжу в контейнері, але найчастіше її бракує: соромно розігрівати порожні макарони з піджаркою. А ще синові Світлани Дмитрівни наказує взяти підробіток, або знайти собі другу роботу, щоб відкладати більше.
Речі дітям, шкодуючи, купують обидві бабусі, тому що мама Олі теж за голову схопилася, побачивши, що дочка витворяє.
-Оля, – сказала вона їй, – так навіщо? Ні я, ні Світлана не молодшаємо, від нас по квартирі залишиться, буде, що здавати, якщо ти вже так злиднів боїшся. Ну або в іпотеку квартиру візьміть, там хоча б буде фіксований платіж.
-Ну не голодуємо ж ми, – відповідає Оля, – а ваші зі Світланою Дмитрівною квартири вашим же онукам підуть. А речі дівчаткам купувати нові немає сенсу – виростуть швидше, ніж зносять. Я і сама собі нічого не купую.
-Ось і не знаємо, – каже Світлана Дмитрівна, – як її і напоумити. На дачу стала до мене їздити, натякає, що замість квітників треба картоплі посадити побільше. Готова працювати, аби овочів не купувати. А я не хочу картоплю. Ось у мене пенсія хоч і скромна, але жити можна, не в скнару ж перетворюватися.
Читайте також: “Вагiтнiсть підтвердилася. Кидай нарешті свій мішок з грішми. Мені погано без тебе! Цілую”
-Оля, – каже дружині Ігор, – я не маю наміру позбавляти себе і дочок життя зараз, заради міфічного приварка до пенсії в майбутньому. Невже ти не розумієш, що з такими нервами і в такій жорсткій економії, ми просто до неї не доживемо.
Як вважаєте, чи варто так вже піклуватися про майбутню пенсії, тим більше, що вона ще тільки десь за горами, а діти ростуть зараз, і подружжя живе зараз, адже навіть похід в зоопарк зараз у Олі під забороною: це істотний пролом в бюджеті. Як ви будете почуватися, відкладаючи життя на потім такою ціною? І як з цим боротися?
