Осінь увірвалась в наше місто холодним вітром і зливою. Я йшла з роботи, піднявши комір, мені хотілося швидше налити собі гарячого чаю і зігрітися. Раптом бачу біля під’їзду лежить чоловічий гаманець. Озирнулася – нікого. Заглянула всередину – кілька візиток і чимала сума грошей. Постоявши трохи біля під’їзду, я почала остаточно замерзати, власник моєї знахідки так і не з’явився, чесно зачикавши ще двадцять хвилин, я вирушила додому … –
Мам, я гаманець знайшла, – крикнула я з порога. Дай гляну … дочко так тут гроші, а ось і візитка. … Ярослав Олександрович. Що будеш робити? – Подзвоню і поверну, – знизала плечима я … Так почалося моє знайомство з Ярославом. Ми зустрілися в кафе на наступний день, я повернула знахідку, а чоловік в свою чергу подарував мені гарний букет квітів.
Ярослав розповів, що заїжджав до друга в наш будинок, та виходячи з під’їзду ненавмисно гаманець свій і згубив, в поспіху відповідаючи на телефонний дзвінок. Потім то було побачення, на яке я взяла свою кращу подругу Марину, Ярослав обіцяв прийти з другом, а прийшов один … Тож не дивно, що подруга включила всі свої чари і вправність: молодий, красивий хлопець, та ще й з грошима …
– Поліно, уявляєш, Ярослав зробив мені пропозицію! – заявила через місяць Марина, яка світилася від щастя і пригала до небес. У мене в грудях шалено закалатало серце. Всі ці дні, я робила вигляд, що Ярослав мені байдужий, але всі думки були тільки про нього. Я чула як подруга мило воркує з ним по телефону, як в її очах загорівся вогник після тієї першої зустрічі ..
– О, як чудово, я тебе вітаю! – спробувала посміхнутися я.
– Поль, будеш моєю подружкою нареченої … ну, погоджуйся, ти ж нас все таки познайомила. Відмовиш – весілля не буде! – надула губи Марина.
– Добре. Знаєш, Мариш, щось мама дзвонила, я зовсім забула, що обіцяла прийти сьогодні раніше … Я вибігла з кафе, і ще довго блукала по вечірнім міських вулицях. В голові звучав мамин голос: «Добра ти у мене, Полю, а життя воно таке, десь треба і хитрішою бути. Ну навіщо ти взяла подругу на побачення? А вже тим більше таку, як ця твоя Марина?».
На наступний ранок я звільнилася з роботи і поїхала до тітки, не могла більше жити в цьому місті, дихати цим повітрям, тут мені все нагадувало про нього і зраду подруги. Мама підтримала, помітивши моює байдужість до всього. Уже на місці я влаштувалася на роботу, і на час забула про все.
Минуло два роки. За мною почав доглядати колега, а я розсудила: начебто позитивний, заробляє, красиво доглядає, чим не жених, мама напевно б схвалила. І я сказала йому «так». Ми почали готуватися до весілля. А приїхавши в гості до мами, я дізналася, що Ярослав потрапив в аварію, і йому треба буде пройти довгий шлях реабілітації щоб знову стати на ноги і зробити бодай крок.
– Мариш, як ви, може допомогти чим? – запитала я тут же набравши номер колишньої подруги.
– Ми розлучилися, Поль. Я ще молода для того, щоб вішати собі такий хомут на шию, ти ж розумієш …
– А як же він? – найме доглядальницю …, – хмикнула Марина і поклала трубку.
У той же вечір я з завмиранням серця стояла біля його дверей, не наважуючись натиснути на дзвінок. Раптом двері відчинилися самі, з квартири вийшла літня жінка.
– Ви до Ярослава?
– Так, – привітно усміхнулася я – як у нього справи? Я тут гостинців принесла.
– Проходьте, він зрадіє, до нього після того випадку ніхто ж і не приходить. Дружина пішла. Так і живемо одні. Я до речі його мама, Ольга Миколаївна.
– Дуже приємно. Поліна.
Ось так зайшовши на 15 хвилин, я залишилася в цій сім’ї назавжди. Я була поруч з Ярославом весь період відновлення, разом ми робили з ним його перші кроки і раділи цьому як діти.
Так, він намагався відштовхнути мене спочатку, а через кілька місяців зізнався в коханні. З тих пір минуло десять років. Ми виховуємо двох чудових синів, і живемо душа в душу. А Марина? Вона до цих пір одна … все шукає більш вигідну партію, сподіваюся коли-небудь їй у цьому пощастить.
