У селі всі були певні, що Настя привезла позашлюбного сина. А Василь усе одно хотів із нею одружитися…

У селі всі були певні, що Настя привезла позашлюбного сина. А Василь усе одно хотів із нею одружитися…

Коли Настя вперше з’явилася на вулиці біля Ганни Федорівниної хати, тітка Параска саме розвішувала на мотузці випрані простирадла.

Молода жінка йшла з валізою в одній руці, а другою тримала маленького хлопчика. На вигляд їй було років двадцять два, не більше. Струнка, чорнява, з великими темними очима й такою ходою, що навіть Параска, яка зазвичай помічала лише чужі недоліки, на мить забула, навіщо вийшла надвір.

— Ганнина онучка, мабуть, — промовила вона сама до себе.

Хлопчик зупинився біля калюжі, присів і почав розглядати жабу.

— Михайлику, не чіпай! — сказала Настя.

Параска аж витягнула шию.

— Михайлику, значить…

Коли жінка зникла за хвірткою Ганниної садиби, Параска покликала сусідку.

— Олено! Іди сюди на хвилинку!

— Чого кричиш? Корова втекла?

— Гірше. До Ганни Федорівни онучка приїхала. З дитиною.

— І що?

— Та нічого. Просто цікаво, звідки дитина взялася.

— Параско, ти колись діждешся, що тобі язик у вузол зав’яжеться.

— То хай зав’язується, аби не від нудьги!

До вечора про приїзд Насті знало пів села. До неділі — майже все.

А вже за тиждень у магазині говорили, що Ганнина онучка привезла позашлюбного сина, батька якого ніхто не бачив. Хтось навіть запевняв, що вона втекла від чоловіка, а хтось — що її вигнали з міста.

Сама Настя нікого не виправляла. Вона взагалі мало з ким розмовляла. Вранці поралася біля хати, по обіді ходила з Михайликом до річки, а вечорами допомагала бабусі.

Ганна Федорівна лише зітхала, коли чула чергові плітки.

— Людям би стільки енергії, скільки вони витрачають на чужі справи, то вже давно б лад у селі був.

— Бабусю, не сваріться, — усміхалася Настя. — Хай говорять.

— А тобі не прикро?

— Спершу було. Тепер ні. Я знаю, хто він мені.

— От і добре. А решта нехай знає, скільки в них у власній коморі мишей.

Василь побачив Настю на сільських танцях.

Він працював механізатором у місцевому господарстві, жив із батьками й молодшою сестрою. Був високий, широкоплечий, трохи сором’язливий, зате мав добру усмішку. Дівчата на нього задивлялися, але він не поспішав із вибором.

Того вечора Настя прийшла до клубу з двома дівчатами, з якими встигла познайомитися. Михайлика залишила з бабусею.

Вона танцювала легко, ніби й не помічала, що на неї дивляться. Василь запросив її на вальс.

— Ви давно в нашому селі? — запитав він.

— Тиждень.

— І вже на танцях?

— А що, треба спершу довідку взяти в сільраді?

Василь засміявся.

— Ні. Просто тут новини швидше за автобус ходять.

— Я вже помітила.

— Про вас теж говорять.

— Сподіваюся, хоч не те, що я корову вкрала.

— Поки що ні. Але дайте людям час.

Настя засміялася. Василь подумав, що давно не чув такого щирого сміху.

Після танців він провів її до хвіртки.

— Можна завтра зайти?

— Навіщо?

— Побачити вас.

— А якщо я завтра буду з коровою?

— То познайомите.

— Василю, ви сміливий.

— Ні. Просто корів я не боюся.

Настя ще довго усміхалася, згадуючи цю розмову.

Вони почали зустрічатися.

Василь приносив Насті яблука з батькового саду, допомагав лагодити хвіртку, а Михайликові зробив дерев’яний візочок. Хлопчик швидко звик до нього й тепер, почувши кроки за воротами, біг назустріч.

— Дядю Васю! Ти мені коня привіз?

— Сьогодні без коня. Але маю цукерку.

— А коня коли?

— Як навчишся їздити верхи.

— Я вже вмію!

— Де ти встиг?

— На стільці!

Василь сміявся й підкидав хлопчика на руках.

Настя дивилася на них і відчувала, як у душі поволі відтає щось, що довго було стиснуте від невпевненості й самотності.

Одного вечора Василь затримався біля хвіртки.

— Настю, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Вона не відповіла одразу.

— Ти ж знаєш, що про мене говорять.

— Знаю.

— І знаєш, що я не сама.

— Михайлик мені не заважає.

— А твої батьки?

Василь опустив очі.

— Я з ними поговорю.

Настя сумно всміхнулася.

— От бачиш. Ти ще не одружився, а вже мусиш когось переконувати.

— Я не збираюся відмовлятися від тебе через чужі язики.

Вона хотіла повірити. Дуже хотіла. Але в селі чужі язики були не єдиною перешкодою.

Батьки Василя, Степан Іванович і Любов Михайлівна, сприйняли новину погано.

— Ти що, з глузду з’їхав? — запитала мати, коли син уперше заговорив про одруження. — Ми тобі дівчину знайдемо, з хорошої сім’ї. А ти надумав брати жінку з дитиною!

— Мамо, я Настю люблю.

— Любов! — пирхнула мати. — Ти спершу подумай головою. Чужу дитину ростити збираєшся?

— А що в ній чужого?

— Не викручуйся. Ти молодий, здоровий чоловік. Навіщо тобі такі клопоти?

Батько, який досі мовчав, поклав газету на стіл.

— Сину, мати правду каже. Ти ще власних дітей не маєш, а вже мусиш чужого годувати.

— Михайлик не чужий.

— А чий тоді? — не вгамовувалася мати. — Вона ж нікого не називає. Може, батько десь є. А раптом він повернеться? Ти цього не знаєш.

— Ви її навіть не запитали!

— А навіщо? Усе й так видно.

Василь підвівся.

— Ні, мамо. Вам не видно нічого. Ви бачите тільки те, що самі собі вигадали.

— Не смій так із матір’ю говорити!

— А ви не смійте ображати жінку, яку я хочу взяти за дружину.

Він вийшов із хати, грюкнувши дверима. Любов Михайлівна ще довго ходила кухнею.

— Побачиш, Степане, ще наплачеться. Приведе в нашу хату дитину, а потім іще й його батька шукатиме.

— Не накручуй себе.

— Я не накручую. Я сина від дурниці рятую.

Після тієї розмови Василь став частіше приходити до Насті. Але вона помічала, що він сумує.

— Не сварись із батьками через мене, — сказала вона одного разу.

— Я не через тебе сварюся. Я через них сварюся, бо вони не хочуть мене почути.

— Вони твої батьки.

— А ти хто? Людина, яку я люблю. Чому я маю вибирати?

Настя відвернулася до вікна.

— Я не хочу, щоб ти колись дорікнув мені, що через мене втратив родину.

— Не дорікну.

— Зараз не дорікнеш. А через десять років? Коли з’явиться наша дитина, а Михайлик щось не так зробить? Коли втомишся від його характеру?

Василь узяв її за руку.

— Настю, я не хочу бути для Михайлика чужим дядьком, який іноді приносить цукерки. Я хочу, щоб він знав: у нього є людина, на яку можна спертися.

— Ти гарно говориш.

— А ти погано віриш.

— Маю причини.

Він не став сперечатися.

У селі тим часом плітки розросталися. Тітка Параска, побачивши Настю біля магазину, не втрималася:

— Настусю, а ти не думаєш, що хлопчикові потрібен батько?

— Думаю.

— Ну от. А де ж він?

— Не знаю, Параско. Може, ви його знайдете? Ви ж у нас усе знаєте.

Жінки біля прилавка пирснули сміхом.

— Ой, язиката! — обурилася Параска.

— А що ви хотіли? Щоб я вам адресу його написала?

— Та я ж по-доброму питаю.

— То й я по-доброму відповідаю.

Параска ще довго обговорювала нахабну міську дівку, але наступного разу вже не питала.

Одного разу Любов Михайлівна зустріла Настю біля колодязя.

— Ти б, дитино, подумала про майбутнє.

— Думаю.

— Василь у нас один син. Ми його не для того ростили, щоб він чужу дитину на себе брав.

Настя поставила відро на землю.

— А я не просила вашого сина нічого на себе брати.

— То навіщо крутиш йому голову?

— Я не кручу. Ми одне одного любимо.

— Любов’ю ситий не будеш.

— Це правда. Але й образами хліба не заробиш.

Любов Михайлівна розвернулася й пішла, бурмочучи щось про міську вихованість.

Настя донесла воду додому й тільки там дала волю сльозам.

Ганна Федорівна нічого не питала. Просто поставила перед нею чашку теплого молока.

— Бабусю, може, я справді не маю права забирати у Василя спокійне життя?

— А хто сказав, що спокійне життя — це коли в хаті немає дітей?

— Його батьки не хочуть мене.

— Не вони з тобою жити збираються.

— Але він їх любить.

— То нехай любить. Тільки себе теж має право любити.

Найважче Насті було їздити до міста на материнську могилу. 

Вона брала ранковий автобус, купувала на базарі кілька гвоздик і йшла на цвинтар. Сідала біля могили й говорила так, наче мати могла почути кожне слово.

— Мамо, ну чому ти мене залишила? Я ж не знаю, як правильно. Ти б підказала. Ти б сказала, чи варто мені виходити заміж за Василя. Чи не зіпсую я йому життя?

Вона витирала сльози рукавом.

— Я й так стільки всього пережила. Батько поїхав і не повернувся. Ти відійшла у засвіти. А я тепер маю за двох думати. Михайлик маленький, братик мій, йому потрібна сім’я. А я навіть не знаю, чи маю право на власне щастя.

Одного разу на зворотному шляху Настя зустріла Василя. Він чекав біля автобусної зупинки.

— Ти звідки знав, що я сьогодні їду?

— Не знав. Просто подумав, що не хочу, аби ти поверталася сама.

— Я не маленька.

— Знаю. Але іноді й дорослим потрібен хтось поруч.

Вона притулилася до його плеча.

— Василю, я переймаюся.

— Чого?

— Що ти колись пошкодуєш.

— А я боюся, що ти так і не дозволиш мені бути поруч.

Він обійняв її, і Настя вперше за довгий час відчула, що їй не обов’язково все витримувати самій.

Зрештою Василь вирішив поговорити з батьками востаннє.

— Я одружуся з Настею, — сказав він за вечерею. — Хочете ви цього чи ні.

Любов Михайлівна поставила ложку.

— Тоді не розраховуй на наше благословення.

— Мамо…

— Ні. Я не буду вдавати, що мені подобається твій вибір.

Степан мовчав, але й не підтримав сина. Василь підвівся.

— Я не прошу вас полюбити Настю за один день. Прошу тільки не ображати її. А якщо не можете — я приходитиму сам.

Мати заплакала.

— Оце дожилися! Син від матері відвертається через чужу дитину!

Василь зупинився біля дверей.

— Не через дитину, мамо. Через те, що ви не хочете бачити в Насті людину.

Він пішов.

Наступного дня прийшов до Ганни Федорівни з невеликим букетом.

— Це що? — запитала Настя.

— Троянди. Я їх сам зрізав. Тітка Олена дозволила й у квітник впустила.

— А батьки?

— Не благословили.

Настя опустила очі.

— Василю…

— Не кажи нічого. Я не хочу, щоб ти погоджувалася через жалість. Я хочу, щоб ти сама захотіла бути зі мною.

Вона довго дивилася на квіти.

— Я хочу. Але мені треба, щоб ти зрозумів одну річ: Михайлик ніколи не буде для мене перешкодою. І якщо ти береш мене, то береш і його.

— Я знаю.

— Не на словах.

— І не на словах.

Настя простягнула руку. Василь обережно стиснув її долоню.

— То коли підемо до сільради? — запитав він.

— Не так швидко, — усміхнулася Настя. — Спершу я хочу, щоб ти дещо побачив.

— Що саме?

— Поїдеш зі мною до міста?

— Куди?

— На кладовище.

Василь здивувався.

— До якоїсь могили?

— Так. Я там тобі дещо розповім.

Він хотів перепитати, але передумав. Настя говорила так, наче давно носила в собі важкі слова й нарешті наважилася їх вимовити.

За два дні вони сіли на ранковий автобус. Михайлика залишили з Ганною Федорівною. Хлопчик спочатку образився, що його не беруть, але бабуся пообіцяла спекти пиріжків із вишнями, і він швидко погодився.

Дорогою Настя майже не розмовляла. Дивилася у вікно, стискаючи в руках невеликий букет гвоздик.

На кладовищі було тихо. Десь неподалік жінка поправляла вінок на могилі, чоловік ніс відро з водою, а старий сторож згрібав опале листя.

Настя впевнено звернула на знайому стежку.

— Ось тут, — сказала вона.

На невеликій могилі стояла фотографія усміхненої жінки. Молоде обличчя, темне волосся, уважні очі. Василь одразу впізнав Настині риси.

Вона поклала квіти, прибрала сухе листя біля огорожі, витерла фотографію хустинкою. Потім присіла на лавочку. Василь стояв поруч і не знав, чи варто щось говорити.

— Мамо, я не сама сьогодні, — тихо промовила Настя. — Василь зі мною приїхав. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про нього? Він хороший. І Михайлика любить.

Вона замовкла. Потім закрила обличчя долонями. Василь присів поруч.

— Настю, ти щоразу так плачеш, коли приїжджаєш сюди?

Вона кивнула.

— Раз на два тижні. Іноді частіше.

— Чому саме так часто?

Настя довго дивилася на материнську фотографію.

— Бо обіцяла їй, що не залишу Михайлика самого.

Василь насупився.

— Я не розумію.

— Ти ж думаєш, що Михайлик мій син?

Він не відповів. Не тому, що хотів приховати думку, а тому, що саме так і вважав.

— Усе село так думає, — продовжила Настя. — І ти теж. Я бачила, що ти ніколи не питав, але здогадувалася.

Настя витерла сльози й повернулася до нього.

— Василю, Михайлик не мій син. Він мій молодший брат.

Василь завмер.

— Брат?

— Рідний. Мамин і мій. Йому тоді було лише два роки, коли мами не стало.

Вона знову подивилася на фотографію.

— Мама довго хворіла. Спершу ніхто не думав, що все закінчиться так. Вона ще ходила на роботу, готувала нам їсти, сварила мене, коли я затримувалася після роботи. А потім їй стало гірше. Я пам’ятаю, як вона лежала в лікарні й усе питала, чи їв Михайлик, чи не плакав, чи не мерз.

Настя ковтнула клубок у горлі.

— За кілька днів до відходу вона покликала мене ближче й сказала: «Настусю, ти вже доросла. Не дай йому загубитися. Він ще маленький, йому потрібні рідні люди». Я тоді плакала й обіцяла, що нікому його не віддам.

— А батько? — тихо запитав Василь.

— Батька в нас фактично не було. Він пішов, коли Михайлик був зовсім малим. Сказав, що поїде на заробітки, спочатку надсилав листи, а потім перестав. Мама ще довго його чекала. Не хотіла вірити, що він нас покинув. Коли мами не стало, від нього не було ні звістки, ні допомоги.

— І ти залишилася з малим сама?

— Я тоді вже працювала. Мені допомагали сусіди, мамина подруга, але найважче було не з їжею чи грошима. Я думала, що Михайлика заберуть у дитячий будинок. Мені казали, що я сама ще дитина й не можу відповідати за нього. А він щоразу, коли я виходила з кімнати, починав плакати й кликав маму.

Василь узяв її за руку.

— Чому ж ти не сказала мені раніше?

— Бо думала, що ти почуєш слово «дитина» й вирішиш, що тобі вистачить чужих клопотів. Ти й так мусив сперечатися з батьками через мене. А якби вони дізналися, що я фактично виховую молодшого брата, то взагалі не дали б тобі спокою.

— Настю, я ж не раз казав, що Михайлик мені не заважає.

— Ти думав, що він мій син. А це інше.

— Чим інше?

Вона не відразу відповіла.

— Бо я не можу віддати його комусь і почати нове життя. Він не просто хлопчик, якого я люблю. Він моя родина. У нього немає мами, батько невідомо де, а бабуся вже не молода. Я не можу сказати Ганні Федорівні: «Тепер у мене буде чоловік, тож ви самі з ним упорайтеся».

Василь подивився на могилу.

— То ти плачеш тут не через те, що сумніваєшся, чи виходити за мене?

— І через це теж. Але найбільше — через маму. Я іноді думаю, що вона мала б побачити, як ми живемо. Як Михайлик росте. Як у нього виходить вимовляти нові слова. Як він радіє, коли ти приходиш. Мені хочеться розповісти їй усе, а потім згадую, що вона не відповість.

Настя заплакала вже не стримуючись.

— Я ж не встигла їй сказати, що люблю її. Думала, ще буде час. А тепер приїжджаю сюди й розповідаю, ніби вона десь поруч. Іноді навіть сварюся з нею. Кажу, що не знаю, як бути, що втомилася, що хочу теж мати своє життя. А потім соромно стає.

Василь обійняв її за плечі.

— Не соромся. Ти маєш право втомлюватися, Настю.

— А Михайлик не має права залишитися без мене.

— Я не пропоную його залишати.

— Твої батьки не приймуть цього.

— Мої батьки багато чого не приймають. Але це не означає, що вони мають вирішувати, кого я любитиму.

Настя підвела на нього очі.

— Ти розумієш, що я не зможу віддати його на виховання бабусі й приїжджати лише у вихідні? Я не зможу жити з тобою окремо, поки він росте тут. Якщо ми одружимося, Михайлик житиме з нами. І бабусю я теж не покину. Вона стільки зробила для нас.

— То, може, не треба зараз вирішувати, де й з ким житимемо? — сказав Василь. — Спершу поговоримо з бабусею. Подивимося, як усе владнати. Я не обіцяю, що буде легко, але не збираюся змушувати тебе вибирати між мною і братом.

Настя довго мовчала.

— Ти справді не сердишся?

— На що? На те, що в тебе є брат? Чи на те, що ти не розповіла мені раніше?

— На все.

— Трохи прикро, що ти не довірилася. Але тепер я знаю правду. І радий, що ти нарешті її сказала.

Він підвівся й подав їй руку.

— Ходімо. Твоя мама, мабуть, не хотіла б, щоб ти цілий день плакала біля її могили.

Настя ще раз торкнулася пальцями фотографії.

— Я прийду, мамо. Не хвилюйся. Я не сама.

Дорогою додому вона вперше за довгий час говорила про майбутнє. Розповідала, що Михайлик уже впізнає літери, що хоче ходити до школи й мріє про справжній велосипед. Василь слухав і час від часу усміхався.

Коли вони приїхали, Ганна Федорівна саме діставала з печі пиріжки.

— О, повернулися! — сказала вона. — А я вже думала, що ви там до вечора пропадете.

Настя зняла хустку й повісила її на цвях.

— Бабусю, нам треба поговорити.

Ганна Федорівна глянула на Василя, потім на онуку.

— Сідайте. Зараз чаю наллю.

Настя пішла до своєї кімнати й повернулася з невеликою текою, загорнутою в стару бавовняну хустку.

— Оце документи, — сказала вона й поклала теку на стіл.

Василь здивовано подивився на неї.

Настя розв’язала вузлик. Усередині лежало кілька паперів: її свідоцтво про народження, свідоцтво Михайлика, мамині свідоцтво і довідки, які підтверджували, що після відходу матері хлопчик залишився під опікою родини. Окремо була заява, яку Настя подавала, коли оформлювала опіку.

— Ось, — вона показала Василеві два свідоцтва. — Тут написано, що в нас одна мати й один батько. Михайлик — мій брат. Не син.

Василь уважно прочитав документи.

— А батько?

— У свідоцтві він записаний. Але після того, як пішов, жодного разу не приїхав. Я надсилала листи за останньою адресою, шукала через знайомих. Ніхто нічого не знає. Може, має іншу сім’ю. Може, давно живе в іншому місці. Я не знаю.

Ганна Федорівна сіла навпроти.

— Я хотіла, щоб Настя могла спокійно жити, — промовила вона. — Але коли доньки не стало, хто ж мав малого доглядати? Я б забрала його до себе, та здоров’я вже не те. Настя сама сказала, що не віддасть брата нікому.

— Я не могла інакше, бабусю, — тихо відповіла Настя. — Він же мамин син. Мій брат. Як я могла його покинути? В місті я зрозуміла, що не можу працювати, тож, приїхала сюди. Тут ми разом з бабусею даємо раду.

— Та я й не дорікаю тобі, дитино. Тільки хочу, щоб ти й про себе не забувала.

Василь відклав документи.

— Я хочу, щоб ви обоє мене вислухали. Настю я кохаю. І після того, що сьогодні почув, не передумав. Але я не хочу приходити сюди з обіцянками, які не зможу виконати.

— То що ти пропонуєш? — запитала Ганна Федорівна.

— Поки що залишити все так, як є. Настя й Михайлик живуть тут, я приходжу, допомагаю. А далі подивимося. Якщо одружимося, будемо думати про спільний дім, але не так, щоб хлопчика відривати від бабусі чи від звичного життя. І я хочу, щоб Михайлик знав, хто я й ким йому доводжуся. Не хочу обманювати його.

Ганна Федорівна довго дивилася на Василя.

— Знаєш, хлопче, я вже не раз бачила, як чоловіки гарно говорять, коли залицяються. А потім починають рахувати, скільки на дитину йде молока, скільки черевиків треба купити й скільки разів за ніч вона прокидається.

— Я розумію.

— Ні, поки що не розумієш. Ти ще не жив із малим під одним дахом. Не знаєш, як це, коли він захворіє, коли буде вередувати, коли спитає, де його тато. Тому я не прошу тебе ставати йому батьком за один день. Але й обіцяти того, чого не знаєш, не треба.

Василь кивнув.

— Я не хочу обіцяти. Я хочу спробувати.

У цей час до кухні забіг Михайлик.

— Настю, а де моя машинка? Дядя Вася її полагодить?

— Полагодить, — відповіла вона.

Хлопчик підбіг до Василя.

— А ти завтра прийдеш?

Василь усміхнувся.

— Прийду. Якщо ти мені допоможеш.

Ганна Федорівна відвернулася до плити, щоб ніхто не помітив, як вона витирає очі.

А наступної неділі Василь прийшов не сам. З ним була Любов Михайлівна. Вона несла торбинку з яблуками й дивилася на Настю так, ніби не знала, з чого почати.

— Доброго дня, — нарешті сказала.

— Доброго дня, — відповіла Настя.

— Я прийшла не сваритися. Василь нам розповів, що Михайлик тобі брат.

Настя мовчала.

— Ми не знали, — додала Любов Михайлівна.

— Ви й не питали, — спокійно відповіла Настя.

Жінка опустила очі.

— Може, й так. Я думала, що ти приховуєш батька дитини. А виходить, сама багато чого собі надумала.

— Я не зобов’язана була розповідати про своє життя всьому селу.

— Не зобов’язана, — погодилася Любов Михайлівна. — Тільки Василь наш син. Ми за нього переймалися.

— А я за нього теж переймаюся? — тихо запитала Настя. — Я теж не хочу, щоб йому було важко. Але не можу удавати, що в мене немає брата.

Любов Михайлівна поставила торбинку на стіл.

— Я не знаю, чи зможу відразу до всього звикнути. Але, може, хоч познайомимося як люди.

Настя кивнула.

— Можемо.

Того дня Любов Михайлівна довго сиділа з Ганною Федорівною на кухні. Вони говорили про господарство, про город, про те, що Михайликові час купувати нові черевики. Спершу розмова була незграбною, але поступово жінки перестали добирати кожне слово.

А тітка Параска, побачивши Любов Михайлівну біля Ганниної хвіртки, аж рот роззявила.

— Олено, ти бачила? Василева мати до Насті ходила!

— Бачила.

— То, може, таки свататимуться?

— А тобі що, Параско, вже й весільний коровай місити кортить?

— Та я ж цікавлюся!

— То цікався власним городом. Там бур’ян по пояс.

За місяць Василь знову заговорив про весілля. Але цього разу не поспішав. Він почав відкладати гроші, домовився з батьком про невелику кімнату в батьківській хаті, яку можна було облаштувати для молодої сім’ї. Та Настя не погодилася одразу.

— А Михайлик?

— І для нього місце буде.

— А бабуся?

— Не залишимо її саму. Я вже говорив із батьком. Можемо допомагати їй із господарством, а якщо захоче, часто приходитиме до нас.

— Василю, я не хочу, щоб ти через мене сварився з рідними.

— Я теж не хочу. Але сім’я — це не тільки ті, хто живе під одним дахом. Це ще й ті, про кого ми дбаємо.

Настя усміхнулася.

— Ти навчився гарно говорити.

— То ти ще не чула, як я торгуюся на базарі.

Вона засміялася.

Весілля вирішили зіграти навесні, без великого гуляння. Ганна Федорівна напекла пирогів, Любов Михайлівна принесла домашню ковбасу, а Степан Іванович, хоч і був небагатослівний, подарував молодим кілька нових стільців.

Михайлик того дня ходив у маленькому костюмчику й усім пояснював:

— Це моя Настя. Вона тепер Василева дружина. А я їм буду допомагати.

— І що ж ти робитимеш? — запитала тітка Параска.

— Буду молотком стукати!

— Оце вже справжній господар, — засміявся Степан Іванович.

Після весілля Настя не перестала їздити на кладовище. Раз на місяць бувала на могилі. Вона брала квіти й їхала до міста. Тільки тепер поруч із нею іноді був Василь, а часом вони брали й Михайлика.

Одного разу хлопчик довго розглядав мамину фотографію.

— Це моя мама? — запитав він.

Настя присіла біля нього.

— Так, Михайлику. Твоя мама.

— А чому вона тут?

Вона обійняла брата.

— Бо її вже немає з нами. Але ми її пам’ятаємо.

Хлопчик поклав біля фотографії маленьку ромашку, яку знайшов дорогою.

— Я їй подарунок приніс.

Настя заплакала, але цього разу не від розпачу. Василь поклав руку їй на плече.

Вона знала: маму ніхто не замінить. І ніхто не поверне того життя, яке вони втратили. Але тепер їй не доводилося самій нести весь тягар минулого.

А в селі ще довго згадували, як Настя приїхала з маленьким хлопчиком, а люди відразу вирішили, що вона його привела поза шлюбом. Тітка Параска навіть якось сказала:

— Оце ми тоді наговорили на дівчину…

— То, може, тепер менше говоритимеш? — спитала сусідка.

— Та я ж не думала, що так.

— Усі так кажуть, коли вже наговорили.

Параска образилася, але промовчала.

А Настя більше нікому нічого не доводила. Вона знала, ким був для неї Михайлик, і знала, що не зрадила обіцянки, яку дала матері.

You cannot copy content of this page