— Ти мені більше не подруга! Чуєш?! Я не хочу тебе знати! – так дві подруги посварилися через болгарина

— Ти мені більше не подруга! Чуєш?! Я не хочу тебе знати! Ти вкрала в мене чоловіка, моє щастя, мою мрію! Як ти могла так зі мною вчинити?!

Юля кричала так голосно, що Аня мимоволі відступила до вікна. Ще вчора вони разом сиділи в ресторані, сміялися, пили вино й будували плани на майбутнє. А сьогодні стояли посеред болгарського готелю, і одна з них дивилася на іншу так, ніби готова була розірвати її на шматки.

— Юлю, заспокойся. Ти все неправильно зрозуміла…

— Неправильно?! — Юля нервово засміялася. — А що тут можна неправильно зрозуміти? Я бачила, як він тримав тебе за руку! Я чула, що він сказав! І ти ще маєш нахабство виправдовуватися?

— Але ж я нічого не планувала!

— Зате дуже швидко скористалася нагодою! Ти ж моя подруга! Ти знала, що він мені подобається!

— А ти запитала, чи подобається він мені?

Юля на мить замовкла. Її обличчя почервоніло від обурення.

— Знаєш що? Забирай собі свого Сандро! Сподіваюся, він вартий того, щоб втратити єдину людину, яка була поруч із тобою всі ці роки!

Вона схопила сумочку й грюкнула дверима.

Аня залишилася сама. На столику стояли два недопиті келихи вина, а на телефоні світилася спільна фотографія з Юлею, зроблена лише три дні тому.

Як усе могло так закінчитися? І невже один чоловік справді міг зруйнувати дружбу, яка тривала роками?

Ще тиждень тому вони разом прилетіли до Болгарії відпочивати. Дві українки, дві розлучені жінки, які мріяли про море, сонце, красиві вечори й трохи жіночого щастя. Вони навіть не здогадувалися, що ця подорож стане останньою спільною пригодою.

А чоловіка, через якого все почалося, звали Сандро.

Аня та Юля дружили вже багато років. Познайомилися ще на роботі, згодом зблизилися, разом пережили розлучення, сімейні проблеми й не одну жіночу кризу.

Аня була чорнявою, спокійною, трохи сором’язливою. Юля — яскравою білявкою, емоційною, гучною, з характером, який не дозволяв їй залишатися непоміченою.

Обидві були розлучені, без дітей, і кожна по-своєму шукала нового щастя.

Щоправда, у Юлі був Андрій — чоловік, із яким вона жила у цивільному шлюбі. Останнім часом їхні стосунки нагадували суцільне непорозуміння. Андрій постійно мав фінансові труднощі, не приділяв їй уваги, а Юля дедалі частіше скаржилася подрузі, що втомилася від такого життя.

— Я йому вже не жінка, а безкоштовна домогосподарка! — обурювалася вона під час чергової телефонної розмови.

— То поговори з ним серйозно, — радила Аня.

— Говорила сто разів! Знаєш, що він відповідає? Що зараз не час щось змінювати. А коли, цікаво, буде той час?

Тому відпустку до Болгарії подруги чекали з особливим нетерпінням.

— Хочу десять днів нічого не вирішувати, нікого не виховувати й нікому не готувати! — заявила Юля ще в аеропорту.

— А я хочу просто виспатися, засмагати й пити вино на березі моря.

— І щоб чоловіки за нами бігали!

— Юлю, ну ти й мрійниця!

Обидві розсміялися.

Перші дні відпочинку минали чудово. Вдень подруги засмагали, купалися, гуляли набережною, купували сувеніри. Щовечора обирали новий ресторанчик, щоб скуштувати місцеві страви.

Одного разу вони знайшли невелике кафе у затишному провулку неподалік моря. Там подавали смачну рибу, запечені овочі та традиційний болгарський салат.

Але найбільше їх зацікавив господар закладу.

Сандро був високим, темноволосим чоловіком із легкою сивиною на скронях. Йому було близько п’ятдесяти. Він чудово володів англійською, знав кілька українських слів і мав неймовірно привабливу усмішку.

— Добрий вечір, прекрасні пані! — привітався він. — Ви вперше у моєму ресторані?

— Так, але, здається, не востаннє, — одразу відповіла Юля.

Сандро засміявся.

— Тоді я дуже радий. Для таких гостей знайдеться найкраще вино.

Він приніс пляшку білого вина, пригостив дівчат і присів на кілька хвилин поспілкуватися.

Юля відразу взялася розпитувати його про життя, родину та ресторан.

— Ви одружені? — раптом запитала вона.

— Ні. А чому цікавитесь?

— Просто цікаво, чи має така чарівна людина дружину.

Сандро посміхнувся.

— Наразі не маю.

Аня лише усміхнулася й опустила очі до меню.

Наступного вечора вони знову прийшли до цього кафе. Потім ще раз. А згодом уже навіть не обговорювали, де вечерятимуть.

Юля почала ретельно обирати вбрання, робити зачіску й фарбувати губи яскравіше.

— Ти куди так причепурилася? — жартувала Аня.

— А що, мені тепер до ресторану в капцях ходити?

— Та ні. Просто бачу, що в когось з’явився стимул.

— Аню, не смійся! Мені давно не приділяли стільки уваги.

Юля дедалі відвертіше фліртувала із Сандро. Часто торкалася його руки, затримувала погляд, розповідала про себе.

Аня не втручалася. Їй теж подобався цей чоловік, але вона не збиралася конкурувати з подругою.

Одного вечора Юля навіть зізналася:

— Здається, я закохуюся.

— Юлю, ти його знаєш лише кілька днів.

— А що, для симпатії потрібен календар? І взагалі, я давно не відчувала себе бажаною.

— А як же Андрій?

Обличчя Юлі миттєво змінилося.

— Ой, тільки не починай! Андрій нехай розбирається зі своїми проблемами, а я хочу хоч трохи пожити для себе.

Аня не стала сперечатися. Однак за кілька днів вона почала помічати, що Сандро поводиться дивно. Він усе ще був привітним із Юлею, але дедалі частіше шукав нагоди поговорити саме з Анею.

— Як тобі сьогоднішня вечеря? — запитував він, ставлячи перед нею тарілку.

— Дуже смачно. Дякую.

— Ти завжди така спокійна?

— Не завжди. Просто сьогодні в мене гарний настрій.

— Тобі дуже личить усмішка.

Аня ніяковіла.

Одного вечора, коли Юля відійшла до вбиральні, Сандро присів поруч.

— Аня, можна тебе дещо запитати?

— Звичайно.

— Ти маєш чоловіка?

— Ні.

— І нікого немає?

— Поки що ні. А чому запитуєте?

Він подивився їй просто в очі.

— Тому що ти мені подобаєшся.

Аня розгубилася.

— Сандро, ви ж бачите, що я приїхала з подругою.

— Бачу. І не хочу створювати проблем. Але не можу вдавати, що не відчуваю симпатії.

Коли повернулася Юля, вони вже розмовляли про щось інше. Та, здається, вона помітила, що між ними щось змінилося.

— Про що це ви так мило бесідували? — запитала вона.

— Про ресторан, — відповіла Аня.

— Ага. Про ресторан…

Юля посміхнулася, але її погляд став холодним.

До повернення Ані додому залишалася одна доба. Юля вирішила, що останній вечір потрібно провести у їхньому улюбленому кафе.

Вона одягнула розкішну сукню, зробила зачіску й довго милувалася собою перед дзеркалом.

— Ну як? — запитала вона в Ані.

— Чудово виглядаєш.

— Сандро сьогодні точно не залишиться байдужим.

Аня промовчала.

Вечір розпочався, як завжди. Вино, жарти, смачна вечеря. Сандро приніс дівчатам десерт і запропонував продовжити вечір на пляжі, де неподалік працював нічний бар.

Там вони замовили ще вина. Грала музика, люди танцювали, а над морем сяяли зорі. Сандро сів між подругами.

Юля весь час намагалася привернути його увагу, але чоловік дедалі частіше звертався до Ані. Раптом Аня відчула, як він торкнувся її долоні. Вона здивовано відсмикнула руку.

Можливо, випадково? Адже Юля сиділа поруч! Але за кілька хвилин Сандро знову знайшов її пальці й легенько стиснув. Аня розгубилася.

— Сандро, — прошепотіла вона.

Він подивився на неї й усміхнувся.

Юля все помітила.

— Щось я не зрозуміла, — різко сказала вона. — Що тут відбувається?

Сандро відсунув келих.

— Юлю, ти чудова жінка. Мені приємно було познайомитися з тобою. Але я хочу сказати відверто: мені подобається Аня.

Юля застигла.

— Що?

— Я хочу провести з нею час наодинці.

— Ти зараз серйозно?

— Так.

— А я тоді хто? Для чого всі ці вечори, вино, компліменти?

— Я не обіцяв тобі стосунків.

Юля повернулася до Ані.

— А ти? Ти теж нічого не хочеш сказати?

— Юлю, я справді не знала, що так станеться.

— Не знала?! Ти весь цей час сиділа поруч і чекала, коли він зверне увагу на тебе?

— Це неправда!

— Ти ж моя подруга! Як ти могла?!

Юля підвелася й пішла, навіть не попрощавшись. Сандро подивився на Аню.

— Вибач. Я не хотів, щоб усе так сталося.

— Вона моя найкраща подруга…

— Я розумію. Але я не можу відповідати за її почуття.

Тієї ночі вони довго гуляли берегом моря, розмовляли й трималися за руки. Аня не приховувала, що Сандро їй подобається. Вона давно не відчувала такого тепла й уваги.

Але думками постійно поверталася до Юлі.

Наступного ранку в двері Аниного номера постукали. На порозі стояла Юля. Вона була без макіяжу, з розпатланим волоссям і явно не виспалася.

— Ну що? — запитала вона замість привітання.

— Доброго ранку.

— Не треба! Краще скажи, як він?

Аня розгубилася.

— Хто?

— Сандро! Хто ж іще?!

— Чудовий, — тихо відповіла Аня.

Юля гірко засміялася.

— Ну, звичайно. Тепер він чудовий. А вчора ти бачила, як мені було боляче?

— Юлю, я не хотіла тебе образити.

— Але образила! І не просто образила. Ти мене зрадила!

— Я не збиралася з ним зустрічатися за твоєю спиною.

— А хто тебе просив? Ти могла просто сказати йому, що не зацікавлена!

— А якщо я зацікавлена? Чому я повинна відмовлятися від людини, яка мені подобається?

Юля кілька секунд мовчала.

— Тому що ми подруги! Такі речі між подругами не роблять!

— А хіба ти мала на нього якісь домовленості? Він не твій чоловік, Юлю.

— Зрозуміло. Значить, тепер ти ще й пояснюватимеш мені, кому я маю право подобатися?

— Я нічого тобі не пояснюю. Просто не хочу брехати.

Юля схопила сумочку.

— Вітаю. Ти отримала своє. Тільки не шукай мене більше.

І пішла. Аня ще довго сиділа нерухомо. Вона хотіла зателефонувати подрузі, але не наважилася.

До від’їзду залишалося кілька годин. Аня пакувала валізу, коли почула, як у сусідньому номері Юля сердито грюкає дверцятами шафи. Перед самим виїздом та все-таки зайшла до неї.

— Ось, візьми. У мене продукти не влазять у багаж. Якщо зможеш, передаси.

Вона поставила на підлогу сумку й уже збиралася йти.

— Юлю, невже ми так і розійдемося?

— А що ти пропонуєш? Обійнятися й зробити вигляд, що нічого не сталося?

— Ми стільки років дружили…

— От саме! Стільки років! А ти заради чоловіка перекреслила все!

— Я не хотіла втрачати тебе.

— Але втратила.

Юля вийшла, не озирнувшись. В аеропорту вони сиділи окремо. Не розмовляли, не фотографувалися, не ділилися враженнями. Коли оголосили посадку, Аня ще раз подивилася на подругу, сподіваючись, що та підійде.

Юля навіть не підвела голови. Так закінчилася їхня спільна відпустка.

Наступного дня Ані зателефонував Сандро.

— Моя чорнява дівчино, ти вже скучила?

Вона засміялася.

— Трохи.

— А я дуже. Хочу знову тебе побачити.

Відтоді вони почали спілкуватися щодня. Телефонні розмови, відеодзвінки, повідомлення, фотографії. Сандро не приховував своїх почуттів і незабаром приїхав до України.

Аня зустріла його. Він обійняв її, поцілував і прошепотів:

— Я дуже радий, що знайшов тебе.

Їхні стосунки розвивалися стрімко. Згодом Аня почала регулярно їздити до Болгарії, а Сандро приїжджав до неї.

Одного разу він розповів, що Юля ще кілька разів приходила до його ресторану після її від’їзду.

— Вона запитувала, чи я згадую її, — сказав він.

— І що ти відповів?

— Що моє серце зайняте.

Аня сумно посміхнулася.

— Вона дуже образилася?

— Так. Але, здається, найбільше її засмутило те, що я не обрав її.

Аня більше не хотіла обговорювати Юлю.

Минуло кілька місяців. Сандро зробив Ані пропозицію. Вони вечеряли у невеликому ресторані, коли він дістав оксамитову коробочку.

— Аню, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Ти погодишся?

Вона не стримала сліз.

— Так!

На безіменному пальці засяяла каблучка. Першою людиною, якій Аня захотіла зателефонувати й розповісти про заручини, була Юля. Вона довго дивилася на її номер у телефоні, але зрештою вирішила написати повідомлення:

«Юлю, я заручилася. Хотіла, щоб ти дізналася про це від мене. Попри все, я пам’ятаю нашу дружбу й дуже шкодую, що ми так закінчили».

Відповідь прийшла лише наступного дня.

«Вітаю. Бажаю щастя. Сподіваюся, цього разу ти знайшла те, що шукала. А я більше не хочу мати нічого спільного з тобою».

Аня перечитала повідомлення й поклала телефон. Увечері вона розповіла про це Сандро.

— Можливо, колись вона мене пробачить, — тихо сказала жінка.

— Ти хочеш повернути її?

Аня замислилася.

— Я хочу повернути ту Юлю, яка була до всього цього. Але не знаю, чи залишилося від неї щось.

Сандро обійняв її.

— Тепер у тебе є я.

Аня притулилася до його плеча. Вона справді була щасливою. Але часом, коли траплялося щось особливе, рука сама тягнулася до телефону, щоб набрати знайомий номер.

І лише за мить вона згадувала, що більше не може зателефонувати Юлі й сказати: «Ти не повіриш, що зі мною сталося!»

Бо тепер у неї було кохання, але більше не було подруги, з якою можна було поділити навіть найменші радощі.

А Юля тим часом так і не змогла пробачити колишній подрузі того, що чоловік, якого вона хотіла, обрав іншу.

Історія двох українок, які прилетіли до Болгарії разом, закінчилася по-різному для кожної з них. Одна повернулася додому із заручальною каблучкою, інша — з образою, яку не змогла відпустити.

You cannot copy content of this page