Надійка працювала в Італії вже десять років. Спочатку все було добре. Сеньйора, у якої вона працювала, була доброзичливою, і робота здавалася не такою важкою. Але з часом все змінилося. Платня залишалася майже незмінною, і Надійка, хоч і була вдячна за роботу, розуміла, що її життя ніяк не покращується. Вона працювала день у день, без вихідних, і навіть не мала змоги поїхати додому, бо не було на що.
Сеньйора, хоч і говорила, що “надалі все буде краще”, але насправді нічого не змінювалось.
Коли Надійка нарешті змогла поїхати додому на Різдво, вона була вражена не тільки тим, як змінився її рідний дім, але й тим, що вона побачила у доньки.
Прилетіти додому, поїхавши після десяти років важкої праці, вона уявляла собі інакше. В її голові все було покращено: хоча б маленька квартира, хоча б трохи більше радості в очах доньки. Але коли вона увійшла до будинку, її вразило те, що побачила.
— Мамо! — голос доньки лунав щиро, але в її очах була не просто радість, а й певний тягар.
— Ти приїхала! Я так тебе чекала!
Надійка обійняла свою доньку, але їй було важко приховати своє здивування.
У квартирі було все нове, навіть меблі, як у дорогому готелі.
Величезний диван, на якому не було ні жодної подушки, ні ніщо на ньому не нагадувало про те, що це — затишок дому. Кімнати здавались великими і порожніми.
— Ой, донечко, це ти? — запитала вона, намагаючись контролювати емоції.
— Це тобі не хухри-мухри. Та це ж величезна квартира! Тут місця для цілої родини! А звідки така дорогезна квартира у тебе?
— Так, мама, все в порядку, — сказала донька, намагаючись не зустрічати її погляд.
— Взяла квартиру в центрі, зручніше, щоб дітей до школи водити, та й ми трохи тут облаштувались, коли тато поїхав.
Надійка відчула, як серце стислося. Вона знала, що чоловік доньки пішов. Думала, що вже з цим змирилася, але так не було. Життя їхнього дому було як би на дві частини — частина була поза нею, частина — усередині. І ось, побачивши цю розкішну квартиру, Надійка розуміла, що її донька живе зовсім по-іншому.
— Але як ти… — Надійка спробувала сказати, але не змогла зібрати думки.
— Ти ж одна. Як ти змогла… таку квартиру взяти?
— В мене тепер добре оплачувана робота, мамо, — усміхнулася донька, але знову подивилася вниз. — І мені допомагає один хороший друг. Тобі не потрібно хвилюватися.
Надійка замовкла. Вона не могла зрозуміти, що відбувається. Кожен крок доньки, кожен момент розкоші був їй болісно знайомий — її донька, після всіх труднощів, які вона пережила, знайшла спосіб жити краще. Але не було б болісніше, ніж розуміти, що все це не принесло щастя. І чоловік, що пішов, залишив свою родину, а тепер її донька жила якось із тінню минулого, з тягарем розлуки.
Коли Надійка побачила, як її донька працює на кухні, вона мовчки підійшла до неї і поклала руку на плече.
— Ти як? Зі своєю роботою, зі всіма цими труднощами?
Донька мовчала, а потім подивилася на неї.
— Мамо, я не можу тобі це пояснити. Просто… це життя. Ми маємо рухатися далі. Не все так погано, але якщо я тобі все розкажу, ти просто не зрозумієш.
Надійка поклала руки на стіл і зітхнула.
— Я ж тебе виховувала, я знаю, що ти сильна, але чому все так? Я так не уявляла, що ти будеш одинока з дітьми, ще й отак зі всіма цими грошима.
Донька сіла на стілець, не відповідаючи відразу. Лише після паузи вона тихо сказала:
— Я не так жити, мамо. Я просто йду далі. І не можу пояснити, чому це так, але я вже не та сама яка була раніше. Я подорослішала, можу вирішувати важливі питання. Зараз в мене є друг, який багато мені допомагає. Можливо, ми будемо разом. Поки ще я вагаюся. Хочу пожити без стосунків.
Надійка зрозуміла, що більше не знає свою доньку. Вона не була готова чути це. Всі ці зміни, цей новий світ, усе, що її донька мала, здавалося їй чужим.
— Так, я це розумію, — промовила Надійка, потім розвернулася, і відчула, як її серце стискається. Їй не вистачало слів. Вона стояла в новій, розкішній квартирі, але відчувала себе як ніколи самотньою.
Увечері, коли діти вже лягли спати, Надійка і її донька сиділи за столом. У кімнаті було тихо, лише годинник цокав за стіною.
— Мамо, а ти як там в Італії? Все так само? — запитала донька після довгої мовчазної паузи.
Надійка зітхнула.
— Так, як завжди, — сказала вона. — Тільки ніколи не доплачували мені, але я ж розумію. Життя таке.
Донька знову подивилася в підлогу, і в її очах з’явилася якась сумна тінь.
— Я завжди гордилася тобою, мамо, — сказала вона тихо. — Але іноді мені здається, що ти не бачиш мене такою, як я є.
Надійка знала, що це не просто слова. Це була правда, яку вона боялася прийняти.
— Може, я не зовсім тебе розумію, — промовила вона з важким серцем. — Але я не знаю, як це все сталося. Мені здається, я не підготувала тебе до цього життя.
Ти все зробила сама, і я просто не можу зрозуміти, як ти з цим справляєшся. Я тобі за це вдячна, але…
Донька обірвала її слова.
— Мамо, не треба. Я не чекаю, щоб ти розуміла. Я лише хочу, щоб ти знала, що я люблю тебе, і це важливо.
Надійка глибоко зітхнула і пригорнула доньку. Вони мовчки сиділи, а в кімнаті ставало все холодніше.
Між ними було більше не просто відстань, а час. Час, що не можна було повернути назад.
А ви цінували батьківську допомогу?
Автор: Олеся.