Економила на чоботях, поки чоловік утримував другу сім’ю в особняку
— Ти з глузду з’їхала, Лєно, пертися до нього на роботу в такий мороз, та ще й з пиріжками? — голос Свєтки в слухавці дрижав від обурення, перекрикуючи шум передноворічної метушні на задньому плані.
— Не з пиріжками, а з бульйоном і чаєм, — поправила я, застібаючи блискавку на пуховику. — І не на роботу, а на останнє замовлення. Свєтко, ну ти уяви: він другий тиждень без вихідних паше. Приходить додому — ноги гудуть, очі червоні. Дідом Морозом скакати по квартирах — це тобі не в офісі сидіти. Я хочу йому сюрприз зробити. Зустріну його біля під’їзду, наллю гарячого, додому разом поїдемо на таксі. Романтика!
— Романтика… — фиркнула подруга. — Дивись, як би твоя романтика боком не вийшла. Мужики не люблять, коли їх контролюють.
— Це не контроль, це турбота! Усе, Свєт, таксі приїхало. Потім наберу.
Я скинула виклик, підхопила важку сумку з термосом і контейнерами й вискочила в під’їзд. Серце радісно калатало. Я почувалася героїнею різдвяного фільму. Мій чоловік, Олег, справжній герой.
Заради нас, заради того, щоб закрити кредит за машину й відкласти на літню відпустку, він погодився на цю каторгу — підробляти аніматором в агенції «Казка додому».
Щовечора він надягав червону шубу, ліпив накладну бороду й їхав розважати чужих дітей, поки я чекала його з розігрітою вечерею.
У таксі пахло мандаринами й дешевим ароматизатором «Ялинка». Водій, літній чоловік із пишними вусами, скосився на мене в дзеркало заднього виду.
— Куди їдемо, Снігуронько? У центр? Там зараз затори — жах.
— Ні, нам у приватний сектор, у «Сосновий бір», — я назвала адресу, яку крадькома переписала з маршрутного листа Олега, забутого ним уранці на тумбочці. — Там останнє замовлення в чоловіка. Хочу його забрати.
— Хороша справа, — схвалив водій, плавно рушаючи з місця. — У «Сосновому бору» народ багатий живе. Може, і чайових відсиплять щедро. У мене он зять теж якось пробував таксувати на Новий рік, каже, грошей підняв — темрява. А ваш ким працює?
— Дідом Морозом, — з гордістю відповіла я.
— О, ну це святе! Дітям радість дарувати. Тільки тяжко це. Діти нині пішли розпещені, віршики читати не хочуть, одразу айфони вимагають.
Ми їхали крізь засніжене місто, і я уявляла обличчя Олега, коли він вийде з шикарного котеджу, втомлений, виснажений, зніме шапку, витираючи піт з чола, а тут я.
З гарячим чаєм з лимоном та імбиром. І ми поїдемо додому, і він нарешті зможе видихнути.
«Сосновий бір» зустрів нас високими парканами й тишею, яку порушували лише далекі залпи петард. Будинки тут були як на підбір — палаци, прикрашені гірляндами так, що можна було читати книжку надворі без ліхтаря.
— Оцей будинок, здається, — водій пригальмував біля кованих воріт із цегляними стовпами. — Ну й хороми. Ваш чоловік тут, мабуть, для олігарха танцює.
— Мабуть, — прошепотіла я, розплачуючись. — Дякую, далі я сама. Зачекаю його тут.
— Точно не замерзнете? Може, почекати з вами?
— Ні-ні, він має ось-ось закінчити. У нього за графіком вихід о двадцять першій нуль-нуль. Уже двадцять перша сорок. Скоро вийде.
Машина поїхала, залишивши мене саму перед величезним двоповерховим котеджем. Вікна першого поверху світилися теплим золотавим світлом.
Я поправила шарф і підійшла трохи ближче до хвіртки. Паркан був високим, але з ажурними вставками, крізь які виднілося подвір’я.
На подвір’ї стояла величезна жива ялинка, прикрашена дорогими іграшками.
Я дістала телефон, щоб перевірити час. Двадцять перша сорок п’ять. Дивно. Зазвичай програма триває пів години. Може, господарі затримали? Пригощають?
Я підійшла до хвіртки впритул і зазирнула в щілину. Штори у величезному панорамному вікні вітальні не були засмикнуті. Картинка була як на долоні.
Посеред кімнати стояв Дід Мороз. Мій Олег. Я впізнала його навіть не по костюму (оксамитова шуба була в усіх однакова), а по чоботях.
Ті самі зимові чоботи, які ми купили йому в розстрочку місяць тому. «Щоб ноги не мерзли, коли по адресах бігаєш», — казала я тоді.
Він стояв спиною до вікна, розкинувши руки. Перед ним на килимі сиділи двоє дітей — хлопчик років п’яти й дівчинка трохи молодша. А на дивані, підібравши ноги й щасливо усміхаючись, сиділа жінка. Гарна, доглянута, в домашньому шовковому костюмі, який коштував, мабуть, як уся моя зарплата.
Я всміхнулася. Ну, робота є робота. Зараз він доспіває пісеньку, вручить подарунки від батьків і вийде.
Але тут сталося те, від чого усмішка сповзла з мого обличчя, наче приклеєна на поганий клей.
Хлопчик схопився з килима, підбіг до Олега й обхопив його ногу. Я, звісно, не могла чути крізь склопакети, що саме він каже, але артикуляція була надто чіткою.
Та й Олег раптом нахилився, підхопив хлопчика на руки й підкинув у повітря.
Дід Мороз на роботі так не робить. Дід Мороз дотримується дистанції.
Я притулилася вухом до холодного металу хвіртки, сподіваючись почути хоч звук. І тут вхідні двері будинку відчинилися — видно, хтось виходив провітритися або покурити. Звуки вирвалися назовні.
— Тато! Тато! Ще вище! — верещав хлопчик.
— Тихше, Артемко, татові важко, він утомився, — пролунав дзвінкий, мелодійний голос жінки з дивана. Вона встала, підійшла до них і… поправила Олегові збиту бороду. — Олежку, ну зніми ти цю бороду, жарко ж. Вечеря холоне. Качку я вже дістала.
Я завмерла. Термос у сумці раптом видався мені нестерпно важким, наче я тягла не чай, а каміння.
«Олежку». «Тато». «Вечеря холоне».
— Зараз, мої хороші, зараз, — голос чоловіка донісся до мене чітко. Цей голос я знала краще, ніж свій власний. Тільки зі мною він останнім часом був глухим і втомленим, а тут дзвенів бадьорістю. — Тато зараз перевдягнеться й прийде за стіл.
— А подарунки? Ти обіцяв, що Дід Мороз принесе мені лего! — закричала дівчинка.
— Звісно принесе! Он там, у червоному мішку!
Я похитнулася й схопилася за прути паркану, щоб не впасти в кучугуру.
Отже, робота. Отже, втомлюється. Отже, «Лєночко, нам треба затягнути паски, зараз складний період, премію не дали».
Я згадала, як тиждень тому він сказав, що агенція урізала виплати. Я тоді ще заспокоювала його, казала, що ми впораємося, зварила суп із курячих спинок, щоб заощадити.
А він… Він купував лего. Він купував качку. Він утримував цей палац? Чи просто вдало прилаштувався до багатої дамочки?
У голові пронеслися сотні картинок. Його «відрядження» раз на місяць. Його затримки на роботі.
Його пароль на телефоні, який він змінив пів року тому нібито через вимоги корпоративної безпеки.
Я дивилася, як жінка обіймає його, кладе голову йому на плече — прямо на червону шубу. Як він цілує її в тім’ячко.
Усередині мене щось обірвалося. Спершу була порожнеча. Потім — гострий, пекучий біль. А потім прийшла лють. Холодна, розважлива лють, така ж крижана, як повітря довкола.
Я могла б піти. Розвернутися, викликати таксі й поїхати ридати в подушку. Зібрати його речі й виставити за двері. Це було б логічно. Це було б гордо.
Але я подивилася на свої старенькі чоботи, які давно просили ремонту. Згадала, як економила на манікюрі пів року. Згадала, як вірила кожному його слову.
Ні. Я не піду просто так.
Я розстебнула пуховик, дістала з кишені блискучу мішуру, яку захопила, щоб прикрасити салон таксі для настрою.
Намотала її на шапку, спорудивши подобу корони. Шарф — білий, пухнастий — перекинула через плече.
— Снігуроньку викликали? — прошепотіла я собі під носа, відчуваючи, як губи розтягуються в злу усмішку.
Я натиснула кнопку відеодзвінка на хвіртці.
Довго ніхто не відповідав. Мабуть, там, у теплі й затишку, було не до гостей. Я натиснула ще раз. І ще. Наполегливо, довго.
Нарешті, домофон ожив.
— Хто там? — голос жінки був незадоволеним.
— Доставка сюрпризів від головного офісу! — прокричала я максимально бадьорим, «аніматорським» голосом. — Перевірка якості роботи Діда Мороза! Відчиняйте, у нас подарунки для всієї родини!
— Яка перевірка? Ми нікого не викликали… — розгубилася жінка.
— Це бонус! Акція «Щаслива родина»! Ваш чоловік… перепрошую, ваш Дід Мороз виграв головний приз! Відчиняйте, замерзне ж Снігуронька!
Клацання. Хвіртка відчинилася.
Я глибоко вдихнула, натягнула на обличчя найширшу, найфальшивішу усмішку у своєму житті й ступила на доріжку, викладену плиткою.
Двері будинку розчинилися ще до того, як я піднялася на ґанок. На порозі стояла господиня — Марина (чомусь я була впевнена, що її звуть якось так, дорого й м’яко). За її спиною маячив Олег. Він уже зняв бороду, але шубу зняти не встиг.
— Добрий вечір, добрий вечір, добрим людям! — заголосила я, вриваючись у передпокій і буквально відсуваючи господиню плечем. — А ось і я, онучка Снігуронька! Прийшла перевірити, чи добре наш Дідусь поводився!
Олег зблід миттєво. Спочатку його обличчя стало кольору крейди, потім набуло сірувато-зеленого відтінку, зливаючись зі штучною ялинкою в кутку. Його очі розширилися, рот привідкрився, але жодного звуку не вилетіло.
— Ви… ви з агенції? — спитала жінка, здивовано дивлячись на мене. — Олеже, ти не казав, що буде хтось іще.
Вона повернулася до нього. Я теж подивилася на нього. Впритул.
— Так, Олеже, ти багато чого не казав, — сказала я, знижуючи тон, але зберігаючи вбивчу усмішку. — Наприклад, що в тебе в маршрутному листі є така чудова адреса.
— Л-лєно? — прохрипів він. Це було схоже на звук, з яким умирає старий пилосос.
— Лєно? — перепитала господиня, переводячи погляд з нього на мене. — Ви знайомі?
Я обережно поставила сумку з термосом на мармурову підлогу.
— Знайомі? О, так! Ми з Дідусем дуже тісно співпрацюємо. Прямо-таки один бюджет ділимо. Правда, Дідусю?
Діти, відчувши недобре, принишкли й визирали з вітальні.
— Лєно, давай вийдемо… Давай поговоримо… — забурмотів Олег, роблячи крок до мене й намагаючись схопити мене за лікоть. Руки в нього тремтіли.
— Не чіпай мене! — гримнула я так, що він відсахнувся. — Навіщо виходити? Тут так затишно. Тепло. Качкою пахне. До речі, на качку премію витратив, якої нібито не було? Чи на ті гроші, що ми на ремонт кухні відкладали?
Жінка — назвемо її все-таки Мариною, їй пасувало — почала щось розуміти. Її обличчя змінилося. Із привітної господині вона перетворилася на хижачку, яка відчула чужинця.
— Так. Стоп, — жорстко сказала вона. — Олеже, хто це?
— Так, Олеже, розкажи їй, хто я, — піддобрила я. — Я ось теж хочу послухати. Хто я? Колега? Сестра? Чи, може, дружина, яка тебе чекає вдома з борщем, поки ти тут у «тата» граєшся?
У передпокої повисла тиша. Така густа, що її можна було різати ножем. Чути було тільки, як цокає великий підлоговий годинник у вітальні.
— Дружина? — тихо перепитала Марина. Вона подивилася на Олега з такою зневагою, що якби погляди могли спалювати, від нього залишилася б купка попелу й червона шапка. — Ти ж сказав, що розлучений. Сказав, що вона… що вона померла для тебе як жінка.
— Ого! — я навіть присвиснула. — Померла? Ну, я дивлюся, я досить жива ще. І кредит на моє ім’я за твою машину, Олеже, теж цілком собі живий.
— Кредит? — брови Марини полізли вгору. — Ти сказав, що машину купив на бонуси з проєкту!
— З якого проєкту, Марино? — розсміялася я, відчуваючи, як істерика підступає до горла, але тримаючи її в узді. — Він комірник. Старший комірник. А «Казка додому» — це його підробіток, щоб звести кінці з кінцями. Хоча, бачу, кінці він зводить дуже вибірково.
Олег втупився в стіну. Він виглядав розчавленим. Смішним. У цій дурній червоній шубі, з розстебнутим коміром, з-під якого стирчала проста сіра футболка.
— Іди геть, — прошипів він мені. — Ти все зіпсувала.
— Я зіпсувала? — я зробила крок до нього. — Я зіпсувала?! Ах ти негідник. Я тобі бульйон везла. Я думала, ти голодний. А ти тут…
Я нахилилася до сумки, дістала термос. Майнула думка виплеснути гарячий чай йому в обличчя, але я стрималася. Не вартий він того. І стаття мені не потрібна.
Натомість я повернулася до Марини.
— Знаєте, а ви теж гарна, — сказала я їй. — Хоча, мабуть, він вам брехав так само складно, як і мені. «Затримки на роботі», «відрядження», «важкий період». Вгадала?
Марина мовчала. Вона дивилася на Олега, і в її очах читався вирок.
— Він живе в мене три дні на тиждень, — раптом сказала вона глухо. — Говорив, що працює вахтовим методом у сусідньому місті. Діти до нього прив’язалися…
— Вахтовим, — хмикнула я. — Ну так. Від вахти до вахти. Від однієї дури до іншої.
— Мамо, а хто ця тітка? — подав голос хлопчик із вітальні.
Марина здригнулася. Вона різко повернулася до Олега.
— Геть, — сказала вона тихо, але так, що шибки в рамах здригнулися.
— Марино, зачекай, я все поясню… Це не так… — замекав Олег.
— Геть!!! — загорланила вона так, що діти заплакали. — Щоб духу твого тут не було! Зараз же!
Олег розгублено подивився на неї, потім на мене. Шукав підтримки? У мене?
— Ти чув даму, — холодно сказала я. — Звільняй приміщення. Зміна закінчилася, Дідусю.
Він заметушився, шукаючи свої речі. Чоботи. Штани.
— Не треба перевдягатися, — бридливо кинула Марина. — Вали як є. Речі я завтра кур’єром відправлю. Або спалю. Краще спалю.
Вона схопила його куртку з вішалки й жбурнула на підлогу. Потім відчинила вхідні двері навстіж. Морозне повітря ввірвалося в теплий будинок клубами пари.
— І ти, — вона подивилася на мене. У її погляді не було ненависті, тільки втома й гидливість до ситуації. — Забирай свій скарб.
— Ні вже, — я похитала головою, поправляючи сумку на плечі. — Мені чужого не треба. Я, знаєте, гидливою стала. Залиште його собі… хоча ні, сміття треба виносити.
Я подивилася на Олега, який стояв в одному чоботі, намагаючись натягнути другий.
— Ключі від квартири, — простягла я руку.
— Лєн, ну вдома поговоримо…
— Ключі! — гаркнула я.
Він тремтячими руками порився в кишені шуби й дістав зв’язку. Я вихопила її.
— Додому можеш не приходити. Замки я зміню сьогодні ж. А речі твої виставлю в під’їзд. Бомжі будуть раді.
Я розвернулася й вийшла на ґанок. Свіже повітря вдарило в обличчя, прочищаючи мозок. Сльози, які я стримувала весь цей час, нарешті покотилися, але це були сльози полегшення.
За спиною чулася метушня, крики Марини, плач дітей і жалібне бурмотіння Олега.
Я дійшла до хвіртки, вийшла на вулицю й пішла по дорозі, не озираючись. За кілька хвилин ззаду ляснули двері, і я почула швидкі кроки по снігу.
— Лєно! Лєно, зачекай! — кричав Олег.
Я зупинилася й обернулася.
Він стояв посеред дороги. У розстебнутій шубі Діда Мороза, без шапки, з мішком в одній руці й другим чоботом у другій. Вітер тріпав поли його костюма, оголюючи худі ноги в шкарпетках.
Він виглядав як карикатура. Як жалісний клоун, якого вигнали з цирку за професійну непридатність.
— Лєно, куди я піду? Ніч же! Мороз! — крикнув він.
— У Лапландію, Олеже, — голосно відповіла я. — До оленів. Вони своїх не кидають. А в мене вихідний.
Я дістала телефон і відкрила застосунок таксі. Машина була за дві хвилини.
— Лєно! У мене грошей немає навіть на автобус! Марина гаманець не віддала!
— Попроси в перехожих. Розкажи віршика. Може, подадуть, — я всміхнулася, відчуваючи, як усередині розгоряється зла, але життєдайна сила.
Під’їхала машина таксі. Той самий вусатий водій. Він здивовано подивився на мене, потім на Олега, що стояв у кучугурі в одному чоботі.
— О, Снігуронько! Уже назад? А що з Дідусем? — спитав він, коли я сіла в теплу машину. — Пограбували?
— Ні, — сказала я, дивлячись, як Олег махає руками в дзеркалі заднього виду, стаючи все меншим і меншим. — Звільнили. За невідповідність займаній посаді. Поїхали, шеф. Додому хочу. Сама.
Водій розуміюче кивнув, не ставлячи зайвих запитань, і притиснув газу. А я дістала з сумки термос, налила собі гарячого чаю з лимоном та імбиром. Він був пекучим і смачним.
Саме таким, який був потрібний мені самій. Я зробила ковток і вперше за вечір відчула, що цей Новий рік буде справді щасливим. Тому що він буде чесним.
