Квартира зустріла Олену тишею, яка буває лише перед бурею. На кухонному столі тьмяно світився екран планшета. Жінка сиділа нерухомо, підібгавши під себе ноги, і дивилася в одну точку.
Сльози вже висохли, залишивши на щоках солоні доріжки, але всередині все палало від гніву й розчарування.
Двері в передпокої рипнули. Важкі, впевнені кроки сповістили про повернення голови родини.
— Оленко, я вдома! — гукнув Ігор, роззуваючись. — Ну й затори сьогодні на Набережній. Слухай, а чого в нас темно? І пахне якось… ніби щось пригоріло?
Він пройшов на кухню, клацнув вимикачем і зажмурився від яскравого світла. Олена навіть не поворухнулася. Вона повільно підняла голову і подивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше в житті.
— Справді, пригоріло, Ігорю, — тихо, але виразно вимовила вона. — Пригоріло наше сімейне життя. До тла. Як той автомобіль три роки тому.
Ігор насупився, скидаючи куртку і вішаючи її на спинку стільця. Його педантичний, завжди прорахований до дрібниць розум миттєво зчитав небезпеку.
— Ти про що? Знову починаєш через бюджет? Я ж пояснював: поїздка до Одеси висмоктала зі скарбниці все до копійки. Нам треба затягнути паски, якщо хочемо восени поміняти вікна. І взагалі, чому ти сидиш у темряві?
— Подивіться на нього, — Олена гірко усміхнулася, повертаючись до вікна. — Він про вікна турбується. Про копійки. Скажи мені, фінансисте мій ненаглядний, а куди ділися тридцять тисяч гривень минулого місяця? Ті, що нібито пішли на лікування твоєї двоюрідної тітки з Полтави?
Ігор помітно здригнувся, але швидко повернув собі самовладання. Його голос став сухим і повчальним:
— Олено, ми це обговорювали. Тітка Галина самотня, їй занедужало. Хто, як не я, їй допоможе? Чи ти пропонуєш кинути родичку напризволяще? Де твоя емпатія?
— Моя емпатія на місці! А от де твоя совість, Ігорю?! — Олена раптово схопилася з місця, стілець із гуркотом відлетів назад.
— Годину тому мені зателефонувала твоя сестра, Наталя.
Вона ридала так, що не могла вимовити й слова. Знаєш, що вона побачила? Вона побачила моє ранкове фото у Фейсбуці. Те саме, з набережної, де ми такі щасливі, засмаглі, на тлі білого теплохода.
— Ну й що? — буркнув Ігор, хоча його пальці нервово застукали по столу. — Наталя вічно через усе плаче. Побачила, що ми відпочиваємо, а вона в місті сидить, от і позаздрила.
— Позаздрила?! — закричала Олена, підлітаючи до нього майже впритул. — Вона впізнала людину на задньому плані! Натовп біля причалу, чоловік у лляній сорочці, з рудим пасмом над чолом і тим самим клятим швейцарським годинником, який ви купували разом! Це Олег, Ігорю. Твій найкращий друг Олег, якого ми три роки тому поховали в закритій труні!
Вона схопила планшет і буквально ткнула екран чоловікові в обличчя. Зображення було максимально збільшене: зернисте, але цілком чітке обличчя чоловіка, який тримав за руку маленьку дівчинку і посміхався якійсь жінці.
Ігор зблід. Сіра тінь лягла на його обличчя, змиваючи звичну маску самовпевненості. Він спробував відсунути планшет:
— Це просто схожа людина. Мало схожих людей у курортних містах? Олено, припини цю істерику, ти доросла жінка, а віриш у привидів.
— Не смій робити з мене дурепу! — Олена вдарила кулаком по столу так, що забряжчали чашки. — Наталя розгледіла шрам на шиї від опіку! Його не переплутаєш! І знаєш, що найстрашніше? Коли я почала згадувати… Твої таємні дзвінки з балкона, коли ти зачиняв двері й шепотів:
«Гроші скинув, не світися». Твоя раптова скупість, яка з’явилася саме три роки тому! Наш син Сашко три роки не бачив нормального табору, бо «у нас криза, Оленко, треба економити». Ми доношуємо речі, ми рахуємо кожну гривню, поки ти годуєш цього… цього мерця?!
Ігор важко опустився на стілець. Його затишний, вибудуваний світ брехні тріщав по швах. Він зрозумів, що заперечувати далі безглуздо.
— Ти нічого не розумієш, — глухо сказав він, дивлячись у підлогу. — Ти не знаєш, у що він уплутався. Там були такі борги, такі люди… Його б не просто вбили, його б катували, а потім дісталися б до родини. Іншого виходу не було. Автокатастрофа — це єдиний шанс для нього врятувати життя. Своє і…
— І чиє?! — перебила Олена, її голос тремтів від люті. — А як щодо Каті?! Його дружини, моєї найкращої подруги! Вона три роки ходить у чорному! Вона посивіла у свої тридцять!
Вона працює на двох роботах, тягне малу доньку, ледь зводить кінці з кінцями! Вона щомісяця ходить на цвинтар і цілує холодний граніт! А її чоловік тим часом завів собі нову пасію, народив нову дитину і гуляє набережною в білій сорочці на твої гроші?! На гроші моєї дитини?!
— Я рятував друга! — Ігор теж зірвався на крик, підхоплюючись із місця. Його обличчя почервоніло. — Тобі легко міркувати про мораль, сидячи в теплій кухні!
Олег був мені як брат! Якби я не допомагав йому з фінансами на новому місці, його б знайшли! Ти хочеш, щоб його кров була на моїх руках?!
— А те, що ти випив кров із власної родини — це нормально?! — Олена не відступала, її очі горіли праведним гнівом. — Ти брехав мені три роки. Кожен день, кожну хвилину!
Ти дивився мені в очі, коли я плакала разом із Катею, і мовчав! Ти забирав гроші у власного сина! Сашко мріяв про велосипед, пам’ятаєш? Ти сказав, що банк підняв відсотки за кредитом. Брехав!
Ти зробив мене нікчемною дурепою, яка тішилася «дешевим відпочинком», а насправді ти просто привіз нас сюди як ширму, щоб таємно зустрітися зі своїм живим другом!
— Так, зустрітися! — закричав Ігор, важко дихаючи. — Бо йому важко! Йому теж несолодко починати все з нуля під чужим іменем!
— Несолодко?! Дивлячись на це фото, йому дуже навіть солодко! У нього там море, сонце і нове життя без боргів і зобов’язань! Він просто боягуз і зрадник, який кинув кохану жінку та дитину напризволяще. А ти — його вірний поплічник!
— Замовкни! — Ігор замахнувся руці, але одразу ж опустив її, важко дихаючи. — Ти не маєш права його судити. Ти не була на його місці.
— Я маю право судити тебе! — Олена раптово заспокоїлася, і цей холодний, крижаний тон налякав Ігоря більше, ніж її крик. — Ти вибрав його. Не нас. Ти виніс із нашого дому не просто гроші, ти виніс довіру. Її більше немає. І ніколи не буде.
Вона рішуче підійшла до тумбочки, де лежав її мобільний телефон.
— Що ти збираєшся робити? — у голосі Ігоря з’явився панічний страх. — Олено, стій. Не роби дурниць. Давай поговоримо, ми все вирішимо, я припиню перекази, обіцяю!
— Пізно, Ігорю. Твоє «ощадливе» життя закінчилося.
Вона швидко набрала номер. Пальці злегка тремтіли, але погляд залишався твердим.
— Наталю? — сказала Олена в трубку. — Так, це я. Передай телефон Каті. Мені байдуже, що вона спить чи їй погано. Розбуди її. Вона повинна це почути.
— Олено, благаю, поклади слухавку! — Ігор кинувся до неї, намагаючись вихопити телефон, але вона виставила вперед руку, застерігаючи його таким поглядом, що він зупинився як укопаний.
— Не підходь до мене, — прошипіла вона. — Якщо ти зробиш хоч крок, я викличу поліцію і розповім усе про твої фінансові махінації та допомогу в інсценуванні смерті. Хочеш сісти поруч із ним?
Ігор відступив, його плечі опустилися, він зсутулився, миттєво втративши весь свій авторитет і ставши схожим на спійманого на гарячому підлітка.
З динаміка почувся далекий, сонний і втомлений голос Катерини:
— Алло… Оленко? Щось сталося? Чому так пізно?
Олена глибоко вдихнула, зціпила зуби, щоб не розплакатися від болю за подругу, і заговорила:
— Катрусю, люба, тримайся. Тобі потрібно зараз сісти. Я маю повернути тобі те, що в тебе вкрали три роки тому. Твою правду. Твій «покійний» чоловік живий. І мій Ігор знає, де він ховається.
Олена сіла за стіл, повернувшись спиною до чоловіка, який нерухомо стояв у дверях кухні. Вона знала, що завтра її життя перетвориться на суцільне пекло: суди, розлучення, поділ майна, важка розмова з сином.
Але зараз, чуючи, як на тому кінці дроту німіє від шоку Катя, Олена відчувала дивне, майже фізичне полегшення. Ілюзія щасливого шлюбу була зруйнована, але на її уламках нарешті народжувалася свобода.
Галина Червона
