«Мені в житті не щастило з самого моменту мого зaчaття» – так почав цю історію немолодий професор, коли вкрай вже втомився від наших постійних голосінь.
А «голосили» ми, група бізнесменів, підприємців, управлінців, які приїхали в кінці 90-х в каліфорнійський університет за новими технологіями в маркетингу і PR, виключно на тему: «звичайно, вам-то добре тут говорити … якщо б у нас такі податки/закони/вчителі/батьки/гроші/можливості … і т.п. були, – ми б …. ». І далі слідувала красива історія про те, що «ми б»
Він один раз нам, так ненароком, натякнув про те, що «відсутність результату – це і є ваш результат».
Другий раз якось ненав’язливо пояснив про те, що «якщо ти чогось не маєш, або не робиш, то у тебе точно є захоплююча або жaxлива історія про те, чому так вийшло».
Третій раз, уже більш емоційно, пройшовся по тому, що «якби та якби …». Що мовляв, хлопці, чого ви загрузли в минулому і мусолите його, підшукуючи собі виправдання за нероблення.
Але до більшої частини групи все ніяк не доходило.
І тут він вийшов з-за кафедри, присів якось бочком на першу парту і вимовив цю саму фразу: «Мені в житті не щастило з самого моменту мого зaчaття»
– Хочете розповім свою сумну історію?
– Звичайно ж так! – закивали ми. І приготувалися його жаліти.
Я тут наводжу його розповідь у своєму викладі – як почула, як запам’ятала. Деталі можуть бути не точними, але вони не змінюють суті! Суть його розповіді я тоді вловила дуже чітко! Не просто вловила, а засвоїла. На все життя.
– Мені в житті не щастило з самого моменту мого зaчaття …
Мій батько, перебивався випадковими грошима від завантажень-розвантажень, зник з мого життя, як тільки дізнався, що його неповнолітня подружка – дівчина-мулатка, що віддає перевагу нічному способу життя, – «зaлeтіла». Його як вітром здуло! Тому я – безбатченко.
Моє невезіння тільки починалося. Юна мулатка, хоч і винocила мене майже до терміну, але тільки почувши мій перший крик, тут же, на пoлoговому столі, відмовилася від мене. Так я, слабка беззахисна крихітка, яка тільки що прийшла в цей чужий, незнайомий світ, залишився зовсім один. Людина, що кричить від безвиході на весь цей Всесвіт на руках у акушерки.
Далі – більше. Мені фатально не щастило. Мене не усиновили в дитинстві – я був дуже слабкою, хворобливою дитиною. До того ж в ті роки, народжений від мулатки, я взагалі мав мало шансів бути усиновленим. Тому з Будинку маляти, я прямо потрапив до дитячого будинку.
Ну, тут вже не щастить – так не щастить! Це був дитячий будинок для «кольорових» дітей, яких нас там тільки не було. Я відчув сповна на собі все: і як б’ються китайці, і як плюються мексиканці, і як боляче щипають чорні.
Не щастило мені і з навчанням. Вчителі довго не затримувалися і весь час змінювалися. Так, чесно кажучи, і не з усіх предметів вони у нас в дитячому будинку взагалі були. Тому зі школою у мене теж, як ви розумієте, не склалося. Ну, просто – тотальне невезіння!
… Він помовчав. Посидів y тиші, дивлячись кудись у підлогу. Потім підняв очі на нас. Ми, звичайно співчутливо чекали продовження цієї історії, не розуміючи – до чого він взагалі все це почав, – адже так славно сперечалися з маркетингових завдань всього півгодини тому.
– Я втомився розповідати вам це, – несподівано сказав він, – Це не моя історія. Хочете, я розповім вам СВОЮ?
Німа пауза. Нам залишалося тільки покивати головами, тому що ми взагалі вже остаточно загубилися: де тут чия історія, для чого він взагалі все це нам розповідає, та ще й мова англійська для багатьох не просто в своїх тонкощах давалася.
– А моя історія – ось – продовжив він.
– Я по життю взагалі – дуже щаслива людина!
Мені пощастило прямо з самого моменту мого зaчaття, коли мій недолугий татусь зник з життя не менш недолугої матусі, а заодно і з мого життя – раз і назавжди! Можливо він відчув, що не зможе дати мені всього того, що допоможе мені вижити.
Я вдячний йому за те його рішення. Хто знає, яким би я виріс і що б взагалі зі мною стало, якби моє дитинство минуло поруч з ним. Можливо він інтуїтивно зрозумів, що цей слабкий малюк ніколи не зможе стати сильним поруч з ним і тому тихо ретирувався. І я вдячний йому за це.
А мені, між тим, продовжувало везти.
Юна мулатка відмовилася від мене прямо на пoлoгoвому столі. І це вже була удача! Тому що, якби вона забрала мене з пoлoгoвого будинку, я взагалі не впевнений, що залишився б в живих. А так у мене, хоч і слабкого, недoнoшеного, з’явився шанс! Шанс на життя! І дала мені його вона. Моя недолуга сімнадцятирічна мати.
Я вдячний їй за цю її відмову. І навіть в думках не хочу уявляти, як і де б я жив, як і де пройшло б моє дитинство, якби вона тоді не відмовилася від мене. Ця її відмова теж надала мені сили. Адже оголошуючи Всесвіт своїм першим криком, я вже розумів, що надіятисьв цьому житті нема на кого, я один.
А це, напевно, все ж якусь концентрацію внутрішньої енергії викликає, погодьтеся … – посміхнувся він.
Мені пощастило, що мене не усиновили в дитинстві. Інакше я, хворобливий, ослаблений малюк, отримав би, можливо, дуже комфортні тепличні умови і турботу людей, які б усиновили мене, але чи допомогло б мені це стати сильнішим і впевненішим в собі? Чомусь я думаю, що ні.
Саме життя в дитячому будинку навчило мене стійкості: я навчився у китайців битися, я перейняв у чорних їх «щипки», та й плюватися я можу ого-го як! Чи це не везіння!
Ну, а зі школою – це взагалі – окрема пісня! Вчителів не вистачало і кілька предметів, бувало, вів один чоловік.
У старших класах ми якось здружилися з учителем біології, який був для нас «ходячою енциклопедією», – так захоплено він був захоплений своїм предметом. І (ось везіння!) Він же викладав у нас ще й математику, що дозволяло нам зустрічатися на уроках кожен день! Ми багато спілкувалися. Звичайно у мене були тільки відмінні оцінки по його предметах.
Читайте також: Чому погані люди живуть добре, а у добрих повно проблем – притча про те, чому саме так. Мудро і правильно!
Коли постало питання вибору коледжу – я не роздумуючи, пішов туди, де потрібна була математика і біологія.
Потім був університет. Потім – наукова робота. Сім’я. Діти. Онуки. Правнуки.
Я радий тому, що народився під щасливою зіркою! І вдячний Долі за везіння.
Він продовжував з посмішкою сидіти на краєчку парти. А ми «переварювали» все щойно почуте.
– Ось вам дві історії, два погляди, на одне і те ж життя, – сказав він, встаючи з парти і піднімаючи перед собою дві відкриті долоні, як шальки терезів, – Вам яка більше до душі?
