Двадцять п’ять років прожила з чоловіком. А він пішов за два тижні до весілля сина, та ще й до молодої.
– Отже, так, Олено Михайлівно. Плаття, ресторан, музика – це все наше. А м’ясо, випивка, хліб і торт – ваше. Пополовині, як у людей, – Наталя Петрівна загинала пальці й на Олену не дивилася, дивилася на клейонку, ніби там у неї все було розписано. – А то потім скажуть: Вадим безприданницю взяв, женихові родичі одні все весілля тягнули.
Аля почервоніла до вух. Вона стояла біля плити з чайником, та так і застигла з ним у руці. Наталя Петрівна завідувала магазином в райцентрі на площі й звикла рахувати до копійки. Чоловік її, Леонід, на змовини не прийшов, ніколи йому було. А Олена Михайлівна поставила на стіл цукорницю й відповіла тихо, і руки в неї не затремтіли:
– Будуть гроші, Наталю Петрівно. Я внучку не в канаві знайшла.
– От і добре, от і домовилися, – сваха підвелася й обсмикнула кофту. – Отже, в останню суботу жовтня. Я в ресторані вже залу замовила й завдаток віддала. А ви мені грошима несіть, я м’ясо й випивку через базу дешевше візьму.
Пішла вона, а в кухні ще довго пахло її парфумами, солодкими й важкими. Вадим курив за хвірткою й у жіночі справи не ліз. Аля нарешті поставила чайник і повернулася до бабусі:
– Ба, ну навіщо ти пообіцяла? Зараз же все дорожчає щотижня. Ми б і так розписалися, без ресторану цього.
– Не кип’ятися ти, – Олена Михайлівна погладила її по плечу. – Лежать у мене твої весільні. Вісімнадцять років лежать, жодного разу не торкнула.
Аля обняла бабусю за шию, як у дитинстві, й побігла до Вадима. А Олена Михайлівна залишилася сидіти біля столу. «Безприданниця, – повторила вона подумки. – Бач ти, слово яке знайшла. І при дівчині сказала, не посоромилася».
До ощадкаси вона пішла наступного дня, зранку, у вихідному пальті. Банківську картку несла в сумці, у внутрішній кишеньці під ґудзиком. Гроші ці вона почала класти, коли поховала дочку. Алі тоді було три роки. Батько Алі десь на Півночі загубився й жодного разу про неї не згадав. А Микола, чоловік Олени Михайлівни, тоді працював на машинному дворі. Отримає Олена зарплату, відкладе на хліб та на молоко, а решту несе в ощадкасу. Микола сміявся: «Ти, мати, внучці на «Жигулі» збираєш». А вона відповідала: «На весілля. Щоб Алю ніхто не докоряв». Він і сам потім став додавати, то з премії, то з підробіток. Шість років тому Миколи не стало, а вона все носила й носила.
Молоденька касирка з нафарбованими нігтями підвела на неї очі:
– Знімаєте все, бабусю?
– До копієчки, люба. Внучка заміж виходить.
Касирка відлічила, і пачка вийшла тонка. Олена Михайлівна дивилася на цю пачку й не розуміла.
– Це… все?
– Це все, бабусю. За випискою все сходиться, до копійки, а ціни нині самі знаєте які. На ці гроші хіба що туфлі нареченій купити, – касирка сказала це без насмішки, навіть із жалем. – У нас тут щодня так. Учора дід один так само стояв, він собі на похорон збирав.
Олена Михайлівна склала гроші в гаманець і вийшла на ґанок. Далі ноги не пішли, і вона сіла на лавку біля входу. Вісімнадцять років, копійка до копійки! Відмовляла собі в нових чоботях і в зайвому шматку масла. У санаторій від дитсадка кликали, і туди не поїхала. А тепер, виходить, вистачить на туфлі.
Увечері Аля спитала ніби між іншим:
– Ба, ну що, ходила в ощадкасу?
– Ходила. Лежать гроші, Алю, лежать. Не питай ти про це, я сама все зроблю.
Аля цмокнула її в щоку й побігла на чергування до лікарні. А Олена Михайлівна довго мила одну й ту саму тарілку. Соромно їй було брехати. За все життя вона внучці жодного разу не збрехала. Навіть коли відійшла у засвіти дочка, не стала вигадувати, ніби мама поїхала. Так і сказала трирічній: немає більше мами. А тут збрехала, і язик повернувся.
Через тиждень сусідка Галина гукнула її через паркан. Галина була вдова, на чотири роки старша за Олену Михайлівну, і голос у неї був такий, що чути було на сусідній вулиці.
– Михайлівно! Підійди-но сюди, моя люба. Чого я тобі розповім!
Олена Михайлівна поставила відро з картоплею й підійшла до паркану. Галина знизила голос, наскільки вміла:
– У магазині зараз була. Сваха твоя там за прилавок вийшла. І при всій черзі каже: бабуся-то в нареченої на хліб не наскребе, а туди ж – пополовині. Це про тебе, значить. Баби стоять, очі в підлогу. А я їй так і сказала: тьху на тебе, Наталю, сама-то ти з яких? Ніби я не пам’ятаю, як ти сюди з однією валізою приїхала. А ще їй сказала: ти б краще за Леонідом своїм гляділа, зачастив до однієї продавчині на ринку, що кофтинками торгує.
Олена Михайлівна помовчала, потім узялася за штахетник.
– Галино, а вона має рацію. Немає в мене грошей.
І розповіла про ощадкасу, про тонку пачку, про туфлі. Галина слухала й тільки ахала.
– Так скажи ти їй правду, моя люба! Нині в усіх так, хто на книжку збирав. Чого тут соромного?
– Не скажу, – Олена Михайлівна похитала головою. – Їй скажу, вона Алі передасть. А Аля в мене горда, вся в матір. Дізнається, що грошей немає, сама від весілля відмовиться. Скаже: раз я безприданниця, так і не треба мені нічого. Я її знаю.
– А гроші де візьмеш? Корову продаси, якої в тебе немає?
Олена Михайлівна подивилася на свою руку. На безіменному пальці сиділа каблучка, тонка й стерта. Микола надів її сорок років тому в сільраді. Відтоді вона її не знімала ні на пранні, ні в дитсадку за миттям підлог, ні на похороні Миколи. Галина піймала її погляд і охнула:
– Михайлівно! Ти що надумала?
– А що, Галино? Каблучка золота, у ювелірному таку приймають. Микола б не образився. Він сам говорив: все, що є, – для Алі.
– Ой, гляди, пошкодуєш потім.
– Пошкодую, – погодилася Олена Михайлівна. – А Аля хай заміж іде як людина.
В область поїхали вдвох, першим автобусом. Галина одну не відпустила: «Тебе там обдурять, ти ж довірлива, як курка». Усю дорогу вона бурчала, а Олена Михайлівна дивилася у вікно й крутила каблучку. Вона не знімалася. Палець за сорок років роздався, а каблучка-то ні.
У ювелірному магазині, в кутку, було віконце з табличкою «Прийом золотих виробів». Перед ними стояли мужик із ланцюжком і жінка із сережками, загорнутими в носову хустку, і жінка плакала.
– Господи, та що ж це діється, – шепнула Галина. – Усе місто своє золото несе.
Повна приймальниця в окулярах глянула на руку Олени Михайлівни:
– Знімайте, бабусю.
– Та не йде воно, люба. Як наділи, так і не знімала.
– Нічого, з милом піде, – приймальниця дістала з-під прилавка шматок мила й баночку з водою. – Тут кожен другий такий. Намилюйте.
Каблучка пішла туго, через суглоб, боляче. Олена Михайлівна тягла її й думала про Миколу. Як він у сільраді не міг надіти їй цю каблучку, бо руки ходили ходуном, і голова сільради сміялася. Як потім сказав: «Ну все, Лєнко, тепер не втечеш». І не втекла, тридцять чотири роки прожили, до самої його смерті.
Каблучка зіскочила й дзенькнула об прилавок. На пальці залишилася біла смужка, тонка, як нитка. Приймальниця поклала каблучку на ваги, щось записала й відлічила гроші. Дивилася Олена Михайлівна, як каблучка йде в шухляду, і не плакала. Плакати вона буде потім, дома. Грошей дали більше, ніж в ощадкасі, а чого не хватило до своєї половини весілля, вона тут же позичила в Галини. Віддавати довелося до весни.
– Ну й правильно, – сказала Галина, коли вийшли на вулицю, а в самої губи тремтіли. – Ну й правильно, моя люба. Чого їй на пальці сидіти? Ходімо, я тобі морозива куплю.
– Ой, Галино, – засміялася Олена Михайлівна. – Усе життя каблучку носила, а тепер горе морозивом заїдати?
– А що? Микола твій морозиво любив. От і пом’янеш.
І купили по стаканчику, і з’їли на вітрі на зупинці, як дівчата.
Гроші Олена Михайлівна того ж дня віднесла в магазин. Наталя Петрівна перелічила їх прямо за прилавком при продавчинях, повільно, слинячи палець. А Олена Михайлівна стояла й тримала праву руку в кишені пальта.
– Ну от, – сказала сваха й уперше за весь час усміхнулася. – От це по-людськи, Олено Михайлівно. А я вже думала, ви обдурите.
– Я не обдурюю, Наталю Петрівно.
Увечері Аля приміряла плаття, яке їй купила Наталя Петрівна. Крутилася перед дзеркалом у великій кімнаті, а Олена Михайлівна сиділа на дивані й милувалася. Плаття було біле, довге, з пишною спідницею. «От і впоралася, – думала Олена Михайлівна. – Не соромно перед людьми». Легко їй було, як давно не було, а руку вона ховала в рукав кофти.
А через тиждень по райцентру пішов слух: Леонід пішов від Наталі Петрівни.
Пішов до продавчині з ринку, до тієї, про яку говорила Галина. Забрав машину й усі гроші із серванта, що збирали на весілля й на ремонт. Навіть записки не залишив.
Олена Михайлівна дізналася це від Вадима. Аля щойно повернулася з чергування, коли він постукав, увійшов і довго м’явся на порозі в куртці. Нарешті вимовив:
– Мати зачинилася, нікого бачити не хоче. Ресторан, каже, відміняти треба, платити нічим, завдаток пропав. Плаття, каже, хоч здавай назад.
– Та хто ж його прийме? – ахнула Аля. – Воно ж надіване!
– Та не всерйоз вона про плаття. Вона взагалі не при собі.
Аля сіла поруч із бабусею й заплакала, тихо, у долоні.
– Ба, може, ну його, це весілля? Розпишемося, і все. Чого людей смішити.
Бабуся гладила її по спині й думала. Дивна річ, а злорадства в ній не було ні краплі. Жаль їй було свахи. Двадцять п’ять років прожила з чоловіком. А він пішов за два тижні до весілля сина, та ще й до молодої, і все місто про це знає. «От тобі й як у людей, – подумала Олена Михайлівна. – Бідна ти, Наталю».
– Розпишетеся, коли призначено, – сказала вона вголос. – А весілля буде. Яке вийде, таке й буде. Ідіть-но погуляйте, нема чого тут сльзи розпускати.
Аля з Вадимом пішли, а через годину в двері постукали. На порозі стояла Наталя Петрівна без зачіски, у старому плащі поверх халата й із сумкою в руках. Олена Михайлівна її спершу й не впізнала.
– Можна, Олено Михайлівно? Я не надовго.
Наталя Петрівна пройшла на кухню й сіла на той самий табурет, де сиділа тоді, на змовинах. Дістала із сумки конверт і поклала на стіл.
– От ваші гроші. Забирайте.
– Це навіщо? – Олена Михайлівна стояла біля плити й не сідала.
– А затім, що пополовині не вийде. Свою половину мені тепер платити нічим, Леонід усе вигріб, до копійки. Ваші-то в магазині лежали, у сейфі, тому й цілі. Буде розпис, а потім вечеря дома, по-тихому. А ваші мені не потрібні, я чужого не беру.
Сказала вона це швидко й уривчасто, ніби завчила по дорозі, і посунула конверт до Олени Михайлівни. Та підійшла й посунула його назад, правою рукою. Наталя Петрівна подивилася на руку й завмерла.
– А каблучка ваша де? Ви ж її не знімали. Я ще тоді бачила, як ви цукорницю ставили: вона у вас у палець вросла.
Сховати б руку, та було вже пізно.
– Де, де. В області, у ювелірному.
– Так це ви… це на ці гроші? – Наталя Петрівна дивилася на конверт і не торкалася його. – А книжка? Вадим говорив, ви Алі з малих літ на книжку збирали.
– Збирала. А зняла – тільки на туфлі й вистачило. От вам і вся книжка.
Наталя Петрівна довго мовчала. Потім обличчя в неї здригнулося й зморщилося. Вона закрила його долонями, і плечі в неї заходили.
– Господи. Господи, Олено… А я ж тебе при всій черзі ницою виставила.
Олена Михайлівна сіла навпроти. Тоді, на змовинах, вона б цій свасі й слова доброго не сказала. А зараз дивилася на її розтріпану голову й на халат з-під плаща, і було їй тільки жаль.
– Не візьму я назад, Наталю Петрівно, – сказала вона. – Хай на них і буде весілля, яке вийде. Не ресторан, так у мене у дворі. Столи в школі попросимо, лавки. Галина пирогів напече, вона майстриня. Мені одне треба: щоб Алю безприданницею більше не звали.
– Не будуть, – Наталя Петрівна відняла руки від обличчя, очі в неї були червоні. – Не будуть, Олено. Я тобі скажу, тільки ти не смійся. Мене саму безприданницею звали.
– Це хто ж тебе?
– Свекруха. На моєму ж весіллі. Я з дитбудинку, у мене ні матері, ні батька, ні подушки своєї не було. Приїхала до Леоніда з однією валізою. І от сидимо ми за столом, гості кругом, а вона встає з чаркою й каже: «Ну, безприданницю взяли, зате роботящу». І всі сміються. А я сиджу у фаті й усміхаюся. Леонід мені це потім усе життя пригадував. Чуть що не так – а ти з чим прийшла-то? З валізою!
Вона витерла ніс рукавом плаща зовсім по-бабськи й заговорила далі, вже не дивлячись на Олену:
– І Вадиму хотіла весілля краще всіх, щоб ніхто й слова не смів сказати. А сама твою дівчину тим же словом назвала. При ній. Соромно мені, Олено. Так соромно, що й сказати не можу.
Олена налила їй чаю. Наталя Петрівна гріла руки об чашку, ніби замерзла по дорозі.
– Ти Алі про каблучку не говори, – попросила Олена Михайлівна. – Не треба їй цього знати. Хай думає, що з книжки.
– Не скажу. Це твоя таємниця, – кивнула Наталя Петрівна. – Ну раз так, хай конверт на весілля й іде. Хай не як у людей. Хай як у нас.
Просиділи вони до ночі. Рахували, скільки треба столів, у кого взяти посуд, кого звати, а кого й не треба. Наталя Петрівна обіцяла з магазину ковбаси й цукерок за своєю ціною. Виходячи, вона затрималася в дверях:
– Спасибі тобі, Олено.
– Іди вже, Наталю. Пізно, – махнула рукою Олена Михайлівна.
У суботу Аля прокинулася о шостій ранку й не знаходила собі місця. Олена Михайлівна напекла млинців, а Аля й їсти не стала. День видався сухий і теплий, ніби бабине літо повернулося. У дворі вже стояли довгі столи зі школи, накриті простирадлами. Галина звечора напекла пирогів, і три деки вже стояли на столах під рушниками.
Близько восьмої прийшла Наталя Петрівна. Вона була зачесана, у синій сукні й з великою коробкою.
– Це що? – спитала Аля.
Наталя Петрівна відкрила коробку. Там лежала фата, довга, трохи пожовкла по краю.
– Моя, – сказала вона. – Скільки заміжня була, стільки в шафі й пролежала. Я її не діставала, образливо було дивитися. А вчора дістала й думаю: чого їй пропадати? Ти не бійся, я її випрала й випрасувала. Надінеш?
Аля подивилася на бабусю, і та кивнула. Наталя Петрівна сама наділа фату на Алю й довго поправляла її, підколювала шпильками, а пальці в неї не слухалися. Відійшла, подивилася й сказала зовсім тихо:
– От. У ній треба було щасливою виходити. Я не змогла, так хоч ти.
Аля нічого не зрозуміла, але обняла її. А Олена Михайлівна пішла на кухню й там сплакнула над охолодними млинцями.
Там її й знайшла Галина, яка принесла четверте, останнє деко. Вона була в ошатній кофті й через відчинені двері з кухні в кімнату побачила, як Наталя Петрівна поправляє Алі фату.
– Михайлівно! – сказала вона на весь дім. – Гляди-но, Наталя-то сама Алі фату наділа, сама шпильки коле! Я ж тобі говорила: все перемелеться!
– Нічого ти мені не говорила, Галино, – засміялася Олена Михайлівна. – Ти мені говорила, що пошкодую.
– Ну й як, пошкодувала?
Олена Михайлівна подивилася на свою руку, на білу смужку на пальці. Потім заглянула в кімнату, на Алю у фаті й на Наталю, яка поправляла нареченій поділ.
– Ні, Галино, – сказала вона. – Ні крапельки.
Молоді з’їздили в загс, а весілля зіграли у дворі, з пирогами й з баяном. Танцювали, накинувши кофти, до самої темряви. А про каблучку Аля так і не дізналася. Спитала потім раз, де вона, і Олена Михайлівна сказала, що давити стала, зняла та прибрала. А Наталя Петрівна, як обіцяла, про каблучку їй не сказала. Біла смужка на пальці в Олени Михайлівни трималася ще довго, до самої весни. Микола б дружину зрозумів: все, що було, – для Алі.
