Новосілля справляли в суботу, коли за вікнами нової квартири на п’ятому поверсі вже сутеніло, а в кімнатах ще пахло свіжою фарбою і ламінатом.
Соломія ходила від столу до дивана з тацею в руках, поправляла серветки, які ніхто не чіпав, і щоразу, проходячи повз батька, зупинялася, торкалася його плеча.
– Тату, ти навіть не уявляєш, що ти для нас зробив, – казала вона вже вдесяте за вечір.
– Та годі тобі, доню, – Степан розвалився в кріслі, тримаючи чарку так, ніби позував для світлини. – Батько для того й існує, щоб у потрібну хвилину стати поруч.
– Двадцять років тебе не було, а коли з’явився, то одразу з ключами від квартири, – Соломія засміялася й витерла очі. – Дмитре, скажи ти йому.
Зять, високий мовчазний чоловік, підняв склянку з соком.
– Я вже казав. Дякую вам, Степане Івановичу. Ми з Соломією цього не забудемо.
– Ото й добре, – Степан задоволено кивнув. – Дідусеві ще з онуком гуляти, у футбол його навчу.
Максимко, якому саме виповнилося шість, вигулькнув із-за дверей із новою машинкою.
– Діду, а ти справді мій дідусь, чи просто так кажеш
– Справжній, – Степан підхопив його на коліна. – Найсправжнісінький.
Соломія дивилася на них і відчувала, як щось тепле розливається в грудях. Вона все життя уявляла собі цю картину, батько, який повертається, і в цій уявній картині завжди було чисте небо без жодної хмаринки. Тільки тінь однієї думки вона відганяла щоразу, як та підступала: а де в цій картині мама.
Мама була в Італії. Вже чотирнадцять років вона доглядала старих людей у чужих будинках, надсилала гроші, дзвонила по неділях і приїздила раз на два роки, на тиждень, не більше.
Соломія виросла в тітки Оксани, маминої сестри, і колись, ще підлітком, сказала матері в слухавку те слово, яке потім не раз згадувала з сорому. Зозуля. Ти зозуля, мамо, підкинула мене й полетіла.
Галина тоді довго мовчала. А потім тихо відповіла:
– Може, й так, доню.
Більше вона про це не говорила. І Соломія, дорослішаючи, так і не навчилася просити пробачення за ті слова, а мати, здається, так і не навчилася їх забувати.
Зараз, уночі, коли гості розійшлися, а Дмитро вклав Максимка, Соломія набрала номер матері. В Італії була ще вечірня пора, Галина мала відповісти швидко.
– Алло, донечко, – голос був утомлений, але теплий. – Як там новосілля
– Мамо, ти б бачила. Квартира світла, просторa, три кімнати. Тато приніс нам такий подарунок, що я досі не вірю.
Пауза затягнулася на кілька секунд.
– Я рада, – нарешті сказала Галина. – Справді рада за вас.
– Ти якась дивна. Щось сталося
– Нічого, просто втомилася. Дві зміни підряд.
– Мамо, – Соломія присіла на підвіконня, – я весь вечір думала. Ось тато, чужа людина, по суті, а так допоміг. А ти…
– Що я
– Нічого. Я не те хотіла сказати.
– Ні, скажи.
– Просто ти ж стільки заробляла, і ми з Дмитром років п’ять збирали на перший внесок, і ти ніколи не казала, що можеш допомогти.
Галина знову замовкла. Соломія майже чула, як та стискає слухавку.
– Донечко, – мовила вона обережно, – головне, що ви маєте дах над головою. Не питай, звідки і як. Нехай буде так, як є.
– Ти ображаєшся
– Ні. Іди спати, моя хороша. Цілую.
Зв’язок урвався. Соломія ще довго сиділа з телефоном у руках і дивилася, як у вікнах навпроти гасне світло.
А Галина в цей час сиділа на вузькому ліжку в кімнатці над кухнею, у домі синьйори Росси, яка вже спала у своїй спальні внизу. Вона не плакала. Вона давно навчилася не плакати, бо сльози забирали сили, а сили їй були потрібні кожного дня.
Вона пам’ятала той дзвінок так, ніби він був учора, хоча минуло вісім місяців.
Степан зателефонував уперше за двадцять років, і голос у нього був солодкий, як перезріла груша.
– Галю, то я. Не кидай слухавку, нам треба поговорити.
– Нам немає про що говорити, Степане.
– Є. Я дізнався, що наша дочка шукає квартиру. Вони з зятем бідують, у кредитах по вуха.
– А тобі яке діло
– Ото ж і кажу, діло є. Я батько, Галю. Мені на старості літ захотілося, як то кажуть, у героя пограти. Гроші в мене є, а от ти, мабуть, не хочеш, щоб вона дізналася про все, що було.
– Про що ти
– Про все. Як ти поїхала. Як ти лишила дитину. Як я, бідний, один мучився. Можна ж так розповісти, що доня вже ніколи тобі слухавку не візьме.
Галина тоді сіла просто на підлогу, бо ноги не втримали.
– Ти ж сам пішов до іншої, – прошепотіла вона. – Ти нас лишив, коли їй було три роки.
– А хто це підтвердить Оксана твоя Так вона ж за тебе горою. А Соломія слухатиме мене, бо я з’явився з добрими намірами.
– Чого ти хочеш
– Кажу ж, героя пограти. Куплю доньці квартиру. Тільки грошей маю не стільки. Тож ти допоможеш, а я мовчатиму, і всі будуть щасливі. Дочка щаслива, ти спокійна, я в пошані.
– Це шантаж.
– Це батьківська турбота, – засміявся він. – Називай як хочеш.
Вона збирала ті гроші п’ять років. Спочатку думала про власну хату, про маленький будиночок у рідному селі, де можна було б нарешті дихати. Але вона віддала все. Усе до останнього євро. Переказала на рахунок, який продиктував Степан, і ще довго не могла розтиснути пальці.
І тепер її дочка дякувала за цей подарунок не тій людині.
Тітка Оксана приїхала до Соломії в неділю зранку, привезла пиріг із вишнями й банку солінь, оглянула квартиру, покивала й сіла на кухні, склавши руки на колінах.
Вона була жінкою кремезною, з суворим поглядом і добрим серцем, яке ховала глибоко.
– Гарна оселя, – сказала вона. – Світла.
– Тітко, ти якась мовчазна. Тобі не подобається
– Подобається. Тільки ось що я тобі скажу, Соломіє. Не все те золото, що блищить.
– Ти про тата
– Я ні про кого. Я про те, що за все на цьому світі хтось платить.
– Звісно, – Соломія склала руки на грудях. – Ми платитимемо іпотеку. Ми з Дмитром усе порахували.
– Яку іпотеку, дитино
Соломія завмерла.
– Ну, ми беремо невеликий кредит на ремонт. А квартиру подарував тато.
Оксана довго дивилася на племінницю, а тоді повільно підвелася й підійшла до вікна.
– Дзвонила мені Галя вчора. Плакала.
– Мама Плакала
– Вона ніколи не плаче при людях. Але в слухавці я чула.
– Тітко, – Соломія почервоніла, – я вже втомилася від цих натяків. Чотирнадцять років усі ходять навколо мами, ніби вона свята. Але ж вона поїхала, а я лишилася.
– Вона поїхала, бо вас годувати було нічим, – різко сказала Оксана. – Твій батько пропив усе, що мав, і пішов, а вона лишилася з боргами за хату й дитиною на руках.
– Тато каже зовсім інше.
– Звісно, каже.
– Ти хочеш сказати, що він бреше
– Я хочу сказати, що ти мало знаєш. І не мені тобі це розповідати.
– Тоді нащо починала
Оксана обернулася. Очі в неї блищали.
– Бо я мовчала чотирнадцять років, і мені це вже в печінках сидить. Бо я бачила, як твоя мати писала тобі листи, а ти не відповідала. Бачила, як вона рахувала кожну копійку, щоб надіслати тобі на новий телефон, на репетитора, на весілля. Бачила, як вона виглядала в тебе пів життя ту єдину добру думку.
– Припини, – Соломія стиснула кулаки. – Ти нічого не знаєш про мої почуття.
– А ти про її.
Вони замовкли обидві. З кімнати долинав сміх Максимка, що грав із конструктором.
– Я сказала, що не мені розповідати, – тихіше додала Оксана. – Але ти запитай. Запитай маму прямо. І почуй, що вона відповість, а не те, що ти собі вигадала.
– Вона й так нічого не каже.
– Бо їй боляче, дурненька. Ти не розумієш, як це, коли рідна дитина називає тебе зозулею.
Соломія опустила очі.
– Вона тобі розповіла
– Мені не треба було розповідати. Я бачила її обличчя тоді, коли ти поклала слухавку.
Увечері Соломія поїхала до батька. Степан жив у невеликій двокімнатній квартирі на околиці, обставленій так, ніби її готували для фотографії в журналі. Нова шафа, великий телевізор, на столі ваза з яблуками.
– О, донечко, – зрадів він. – Проходь, чай поставлю.
– Не треба чаю, тату. Мені треба поговорити.
– Слухаю тебе.
Вона не сіла. Стояла посеред кімнати й дивилася на нього довго, уважно, так, як дивляться на людину, яку вперше бачать по-справжньому.
– Звідки гроші на квартиру
– Як звідки Накопичив. Півжиття працював, хіба ти не знаєш
– Не знаю. Ти ніколи не казав, де працював.
– Ти що, допит мені влаштовуєш
– Ні. Я питаю.
– Соломіє, – Степан склав брови, – я не розумію цього тону. Я прийшов до тебе з добром, а ти…
– Тату, тітка Оксана сказала, що мама тобі щось винна.
Він на секунду завмер. Дрібна, ледь помітна тінь пробігла по його обличчю.
– Оксана, – він скривився. – Ця Оксана ніколи мене не любила. Вона вічно настроювала твою матір проти мене.
– Це не відповідь.
– А що ти хочеш почути
– Правду.
– Правда в тому, що твоя мати тебе покинула. Правда в тому, що я залишився з розбитим серцем і ніколи не мав змоги тебе побачити.
– Двадцять років, – повторила Соломія. – Двадцять років ти не мав змоги. А потім у тебе знайшлося пів-квартири.
– Повна квартира, – виправив він із ноткою гордості.
– Тату.
– Що
– Я прошу тебе востаннє. Скажи мені чесно.
Степан відвів погляд до вікна. Мовчав довго. А коли заговорив, голос його втратив усю солодкість.
– Знаєш що, донько. Іноді краще не копати. Квартира у вас є, дах над головою є. Навіщо тобі знати, чиї саме гроші
– Тобто це не твої.
– Я цього не казав.
– Ти цього й не заперечив.
Він різко повернувся.
– Ти невдячна. Я для вас стільки зробив, а ти приходиш і влаштовуєш мені суд.
– Я не влаштовую суд, – тихо сказала Соломія. – Я просто хочу знати, кому я насправді маю дякувати.
– Мені, – відрізав він. – Тільки мені.
Вона кивнула, повільно, ніби підтверджуючи якусь свою думку, взяла сумку й пішла до дверей.
– Соломіє, – гукнув він услід, уже без гордості, – ти ж нічого їй не скажеш
Вона зупинилася на порозі, не обертаючись.
– Кому
– Матері. Не треба її турбувати. Їй і так нелегко.
– Ти раптом почав турбуватися про її спокій, – Соломія нарешті обернулася. В очах у неї стояли сльози, але голос був твердий. – Цікаво, чому.
Вона вийшла, тихо причинивши двері.
Дзвінок у Галини пролунав о десятій вечора, коли вона вже збиралася лягати. На екрані світилося ім’я доньки.
– Мамо, – сказала Соломія без вітання, – скажи мені правду. Хто купив нам квартиру
Галина закрила очі. Довга, нескінченна мить минула, перш ніж вона знайшла слова.
– Донечко, не треба.
– Мамо, прошу тебе. Я була в тата. Він нічого не сказав, але я все зрозуміла по його обличчю. Це ти, так
– Соломіє…
– Це ти.
Тиша. Потім тихий, надламаний голос:
– Я.
Соломія вхопилася за край столу.
– Чому ти нічого не сказала
– Бо він пригрозив. Сказав, що розповість тобі про мене таке, що ти ніколи більше не захочеш зі мною розмовляти. А я… я боялася, донечко. Я так боялася втратити те, що від нас лишилося.
– Мамо, а що там розповідати
– Це неважливо.
– Для мене важливо.
– Нічого такого, – Галина ковтнула сльози. – Що я поїхала. Що лишила тебе. Усе це правда, і ти сама мені це казала колись. Я не хотіла чути це знову від чужих вуст.
– Я казала це від образи. Мені було п’ятнадцять.
– Але ж ти мала рацію.
– Ні, мамо, не мала.
– Мала. Я справді поїхала. Справді не була поруч, коли в тебе був перший випускний, коли ти хворіла на ангіну, коли закохалася вперше. Усе це в мене тут, – вона приклала долоню до грудей, хоч донька не могла цього бачити, – і ніколи не відпускає.
– Мамо, ти поїхала, щоб ми не жебракували.
– Хто тобі це сказав
– Тітка Оксана.
– Ох, Оксано, – зітхнула Галина. – Ти ж обіцяла мовчати.
– А вона й мовчала чотирнадцять років. Допоки не побачила мене, щасливу, у квартирі, яку мені подарувала людина, що тебе шантажує.
– Не кажи так про батька.
– Він мені не батько, мамо. Батько не торгується за любов.
Галина заплакала вже відкрито, не стримуючись.
– Мамо, не плач, – голос Соломії теж затремтів. – Будь ласка. Ти й так стільки наплакалася.
– Я не хотіла, щоб ти знала. Хотіла, щоб ти була щаслива й вірила, що в тебе є батько.
– А я хочу, щоб у мене була мама. Справжня. Яка поруч.
– Я тут, доню.
– Ти там, мамо. За тисячі кілометрів.
– Але я з тобою.
– Тоді повертайся.
Галина мовчала.
– Мамо, чуєш Повертайся. Квартира велика, у нас є вільна кімната. Максимко щодня питає, де його бабуся. Я йому кажу, що ти далеко, а він відповідає, що далеко теж можна приїхати.
– Донечко, я не можу вирішити за один вечір.
– І не треба. Просто подумай. Я не прошу тебе кидати все завтра. Я прошу дати нам шанс. Тобі, мені, нам усім.
– А гроші, – запнулася Галина. – Ті гроші, що я віддала…
– Мамо, – голос Соломії став рішучим, – ми їх повернемо. Кожну копійку. Дмитро вже сказав, що знайде спосіб. Якщо треба, продамо машину, візьмемо підробіток.
– Не варто.
– Ще й як варто. Ти заробила їх своїми руками, і ніхто не має права ними торгувати.
– Він не віддасть.
– Побачимо.
Степан відчинив двері тільки на третій дзвінок. На порозі стояла Соломія, а за її спиною мовчки височів Дмитро.
– Що це за візит
– Ми прийшли поговорити, – спокійно сказала Соломія. – Можна ввійти
Степан неохоче відступив. Вони пройшли до вітальні, але ніхто не сів.
– Я знаю все, – почала вона. – Про гроші, про загрозу, про те, як ти умовляв маму.
– Це наклеп.
– Це правда, і ти це знаєш.
– Соломіє, я твій батько…
– Ні, – перебив Дмитро, вперше підвищивши голос. – Батько не робить таких речей. Ви скористалися самотністю жінки, яка півжиття віддала заради доньки, і зробили з її любові товар.
– Ви не маєте жодних доказів.
– Маємо банківські документи, – Дмитро поклав на стіл теку. – Мама Соломії надіслала мені копії. Там усе видно, дата, сума, рахунок.
Степан зблід.
– Це незаконно, – вичавив він.
– Шантаж теж, – відповів Дмитро. – Але ми не хочемо судитися. Ми хочемо, щоб ви повернули гроші.
– Я не маю їх.
– Маєте квартиру, – тихо сказала Соломія. – Ту, що ви купили на свій кошт, окрім мами.
– Це моє житло.
– Тоді продайте. Або знайдіть інший спосіб. У вас є два місяці.
– А якщо ні
– Тоді ми підемо до юриста. І всі дізнаються, на що здатний чоловік, який хотів пограти в героя.
Степан опустився в крісло й раптом став дуже старим. Плечі повисли, пальці нервово перебирали край рукава.
– Я ж хотів як краще, – пробурмотів він.
– Ви хотіли, щоб вам аплодували, – відповіла Соломія. – Але аплодувати тут нічого.
Вона вже була біля дверей, коли він тихо озвався:
– Доню.
Вона не обернулася.
– Ти більше не прийдеш
– Не знаю, тату. Це залежить від вас.
Галина повернулася в травні, коли в Соломії за вікном розцвіли яблуні. Вона вийшла з маршрутки з двома великими валізами й маленьким пакетом, у якому лежав подарунок для онука. Соломія чекала на зупинці, і вони стояли одна проти одної, не знаючи, що сказати.
– Мамо, – нарешті видихнула Соломія.
– Донечко.
Вони обнялися, і Соломія вперше за багато років відчула, як пахне мамине волосся. Пахло дорогою, чужим мильним порошком і чимось невловимо рідним, що не мінялося роками.
– Прости мене, – прошепотіла вона мамі на вухо. – За ту зозулю. За все.
– Мовчи, моя хороша, – Галина гладила її по спині, як маленьку. – Нема за що.
– Є.
– Тоді я теж прошу пробачення.
– За що тобі
– За те, що мовчала. Що боялася. Що вірила, ніби гроші можуть замінити мене.
Максимко стояв поруч і зацікавлено розглядав бабусю.
– Бабусю, а ти справді моя
– Справжня, – усміхнулася Галина крізь сльози.
– А чому ти так довго їхала
– Бо дорога була довга, мій хороший. Але я дісталася.
Вони йшли додому втрьох, повільно, і Соломія несла одну з валіз, а Галина тримала онука за руку. Над двором плив запах яблуневого цвіту, і здавалося, що весь світ нарешті видихнув.
Ввечері, коли вони сиділи на кухні новою родиною, за столом із пирогом і чаєм, Галина озирнулася навколо.
– Гарна оселя, – сказала вона.
– Тепер вона по-справжньому наша, – відповіла Соломія. – Бо ти в ній.
– Дякую, що не вигнала.
– Мамо, – засміялася Соломія й притисла її долоню до своєї щоки. – Я чотирнадцять років чекала, щоб тебе сюди запросити.
За вікном догоряв травневий вечір. Десь далеко ще лишалися чужі борги, чужа образа й чужа гординя, але тут, на цій кухні, мовчазна цеглина, що роками лежала між матір’ю й донькою, нарешті розсипалася на порох.
Олеся Срібна
