Галина Петрівна вже п’ятий рік була на пенсії й жила сама в невеликому селі біля лісу. Осінь була її улюбленою порою. Щоранку вона брала кошик, старенький ножик і йшла в ліс, а надвечір поверталася з повними відрами та довго сиділа на ґанку, перебираючи здобич.
Найбільше її тішило, коли гриби їхали в місто до сина. Щоразу, проводжаючи автобус із трьома великими пакетами, вона думала, що зробила для родини щось справді потрібне.
Оксана, її невістка, відкривала ті пакети з важким зітханням. Гриби треба було перебрати, вимочити, відварити, помити, посолити, замаринувати.
Після роботи та уроків із дітьми на це не лишалося ні сил, ні бажання. До того ж ні вона, ні чоловік грибів не їли.
Того вечора пакети знову стояли в коридорі. Тарас зайшов, глянув на них і усміхнувся.
— О, мама передала. Ти їх уже глянула?
— Глянула, — сухо відповіла Оксана. — Три пакети, як і торік. І позаторік.
— То й добре. Візьмеш у мами рецепт, нічого складного там нема.
— Нічого складного? — Оксана повільно поставила тарілку на стіл. — Тоді сам зроби.
— Та я ж не про те…
— А про що? Ти думаєш, воно саме зробиться? Їх же чистити півночі, потім банки, кришки, стерилізація. У мене завтра звіт, у Соломійки контрольна, у Дмитрика зошити не зібрані. Я не збираюся стояти на кухні до другої ночі.
— Ну не до другої.
— До другої, Тарасе. Саме до другої.
Він розвів руками й пішов дивитися телевізор. Розмова на цьому закінчилася, але образа нікуди не поділася.
Кількома днями пізніше Оксана подзвонила свекрусі.
— Галино Петрівно, я хотіла попросити вас про одне. Не передавайте нам більше грибів, будь ласка. Ми їх не їмо.
— Як то не їсте? Це ж лісові, свіженькі.
— Я розумію, але вдома їх ніхто не любить. Ви краще собі на зиму заготуйте.
— Я собі теж заготую. Але ж я так старалася, цілий день по лісу ходила.
— Я вам дуже вдячна за турботу. Просто нам це не потрібно.
— Ну гаразд, — тихо мовила Галина Петрівна й поклала слухавку.
Наступного тижня на автобусній станції Оксана знову забирала три пакети. Свекруха нічого не сказала, просто передала їх із водієм, ніби розмови й не було.
Оксана не хотіла, щоб добро пропало. Один пакет віддала мамі, Лесі Іванівні, яка гриби обожнювала. Другий поділила між колегами в офісі. Третій занесла сусідці, бабусі Парасці, що жила поверхом нижче.
— Ой, дякую, дитино, — розцвіла бабуся. — Які файні, ще й чистенькі. То від кого такі?
— Від свекрухи. Вона в лісі збирає.
— Передай їй мою подяку. Золоті руки в жінки.
Оксана кивнула й подумала, що не казатиме Галині Петрівні, куди йдуть її гостинці. Вона не хотіла її ображати. Але в селі нічого не лишається таємницею.
Кілька тижнів потому колега Оксани, яка їздила на вихідні до родичів у те саме село, мимохідь сказала сусідці Галини Петрівни, що пані Оксана дуже смачні гриби роздає в офісі. Сусідка, звісно, одразу побігла до Галини Петрівни.
Та зустріла новину мовчки. Сіла на лавку, довго дивилася на порожній кошик і нічого не сказала нікому. Тільки вирішила, що наступної неділі, на храмове свято, скаже все, що думає.
Свято того року випало на останню неділю жовтня. Оксана з Тарасом та дітьми приїхали зранку, встигли на службу, потім повернулися до хати.
Галина Петрівна запросила кількох сусідок і двох родичів із сусіднього села. Оксана допомагала на кухні: нарізала салат, запікала картоплю, носила тарілки. Стіл прогинався. Були млинці з грибами, грибна підлива, фаршировані печериці, пиріг із лисичками.
Діти покуштували по шматочку, чемно подякували й вибігли надвір гратися з сусідськими малими. За столом було тихо й затишно. Усі хвалили господиню.
— Галю, а печериці які, — мовила сусідка Зінаїда Миколаївна. — Є ще бодай кілька штук?
— Та бери всю тарілку, — відповіла Галина Петрівна, не відриваючи очей від скатертини. — Моя невістка їх усе одно не їсть. Ще й чужим роздає.
За столом стало так тихо, що було чути, як цокає годинник на стіні.
— Що ви маєте на увазі? — Оксана повільно підняла голову.
— А те й маю. Роками возила вам гриби, а ти жодної баночки не закрутила. Я ж так старалася.
— Галино Петрівно, ми не при людях це обговорюємо.
— А чому ні? Хай усі чують. Нехай знають, яка в мене невістка.
Зінаїда Миколаївна відсунула тарілку й суворо глянула на Оксану.
— Дитино, а можна було б і подякувати. Людина в літах, по лісах ходить.
— Я дякувала. Не раз. І просила не передавати.
— Просила, — перекривила свекруха. — Не передавати. Мов я в тебе пилюку збираю.
— Я просто казала, що в нас їх ніхто не їсть. Ми вам навіть пояснювали з Тарасом.
Усі повернули голови до Тараса. Він сидів, дивлячись у тарілку.
— Тарасе, — прошепотіла Оксана й тихо штовхнула його під столом ногою. — Скажи їм.
— Мамо, — почав він, відкашлявшись. — Я ж вам говорив…
— Що ти мені говорив? — одразу обернулася до нього Галина Петрівна. — Що мої гриби вам не потрібні? Я ж для вас, сину. З самого рання йду, ноги мокрі, спина болить. А якби я заблукала? А якби на мене вовки напали?
— Які вовки, мамо, — зітхнув Тарас.
— Будь-які. Ти вже мене не цінуєш. Хіба я так тебе виховувала?
— Мамо, ну що ви кажете.
— Я кажу те, що бачу. Невістка роздає мої гостинці чужим людям, а ти мовчиш.
— Я не чужим людям їх роздавала, — Оксана відчула, як тремтить голос. — Я віддала мамі, колегам, сусідці. Щоб не пропало. Хіба це погано?
— А те, що ви сідаєте за мій стіл і навіть слова ласкавого про гриби не скажете, це добре?
— Але ж ми їх покуштували. Діти теж.
— По шматочку. Ніби я їх отрутою годувала.
— Нічого подібного.
— Галю, заспокойся, — втрутилася родичка Люба. — Дівчина не хотіла нічого поганого.
— А ти не заступайся, Любо. Ти не знаєш, що воно таке, коли тебе не цінують.
— Я ціную, — сказала Оксана. — Просто не люблю гриби. Це не злочин.
— Злочин не злочин, а до старшої людини треба повагу мати, — мовила Зінаїда Миколаївна. — У мої часи невістка б пішла й на колінах пробачення просила.
— Я не зробила нічого, за що треба просити пробачення.
— Ось бачите, — сплеснула руками Галина Петрівна. — Ще й вона права.
Оксана поклала серветку на стіл і підвелася.
— Дякую за обід. Піду погляну на дітей.
Вона вийшла на подвір’я, де Соломійка саме показувала малим, як стрибати через мотузку. Оксана притулилася до воріт і кілька разів глибоко вдихнула. Незабаром за нею вийшов Тарас.
— Ти чого пішла?
— Серйозно питаєш?
— Ну мама образилася. Можна було б промовчати.
— Промовчати? Коли мене прилюдно назвали невдячною?
— Вона не так сказала.
— Саме так, Тарасе. А ти сидів і дивився в тарілку.
— А що я мав робити? Кричати на матір?
— Сказати правду. Що це я просила, а ти не заперечував. Що ми разом вирішили.
— Ми нічого разом не вирішували, — буркнув Тарас. — Я просто казав тобі взяти рецепт.
— Тобто ти на її боці.
— Я ні на чиєму боці. Просто мама ображена, а тобі було б легше зробити хоч раз.
— Легше? — Оксана стисла губи. — Знаєш що, їдьмо додому.
Вони зібрали дітей. Галина Петрівна не вийшла їх проводжати. Тарас зайшов на кухню по куртку й почув, як мати сказала йому в спину.
— Нічого вам більше не дам. Раз мої гриби не захотіли їсти, то нехай ваша мудра дружина сама собі готує й купує.
— Мамо, не починайте.
— Іди вже, сину.
У машині майже не розмовляли. Діти, відчуваючи напругу, притихли на задньому сидінні. Лише на під’їзді до міста Тарас озвався.
— Мені прикро, що так вийшло.
— Мені теж.
— Якби ти хоч раз узяла рецепт, нічого б не сталося.
— Ось воно що, — повільно сказала Оксана. — Значить, винна я.
— Я такого не казав.
— Ти казав саме це. Минулого тижня, сьогодні, щоразу.
— Я хотів, щоб мама не ображалася.
— А я? Я теж людина. Мене теж можна було б захистити.
— Оксано, не перекручуй.
— Не перекручую. Якщо ті гриби так важливі, то сам їх маринуй. Купи банки, візьми у мами рецепт, сиди до ночі. А я в цьому участі не братиму.
— Зі мною так розмовляти не треба.
— А зі мною як треба?
Тарас замовк. Він стиснув кермо й до самого дому не промовив жодного слова.
Увечері, коли діти заснули, Оксана сиділа на кухні й дивилася у вікно. Тарас зайшов, налив собі води та сів навпроти.
— Давай без сварок, — тихо мовив він.
— Давай. Тільки скажи мені одне. Чому твоя мама продовжувала їх передавати, хоч я стільки разів просила?
— Бо їй хочеться, щоб ми були поруч. Це її спосіб дбати про нас.
— Спосіб дбати, який мені нічого не дає, лише додає роботи.
— Але вона не знає, що тобі важко.
— Я їй сказала. Кілька разів.
— Вона слухала тебе й не почула.
— А ти? Ти мене чуєш?
Тарас довго мовчав, потім провів долонею по обличчю.
— Мабуть, не завжди.
— Тоді це не про гриби, Тарасе. Це про те, що в цій родині мене не слухають.
— Я зараз слухаю.
— Пізно.
— Не пізно. Я поговорю з мамою. Скажу, що це було несправедливо.
— Скажеш? — Оксана подивилася на нього уважно. — Чи знову промовчиш, щоб не ображалася?
— Скажу, — твердо відповів він. — Обіцяю.
Оксана зітхнула. Вона не була певна, що він дотримає слова, але вперше за вечір їй захотілося повірити.
— Тоді розкажи їй ще одне. Що я не хотіла її образити. Я справді ціную, що вона дбає про нас. Просто не так.
— Розкажу.
— І ще скажи, що я нікому не гидувала її їжею. Я просто не вмію її приготувати й не маю на це часу.
— Скажу все.
Вона кивнула й підвелася помити склянки. За вікном шумів осінній дощ.
Через два дні Тарас поїхав до матері сам. Повернувся пізно ввечері, втомлений і мовчазний. Оксана не розпитувала. Лише наступного ранку він сказав, наливаючи каву.
— Мама плакала.
— Мені шкода.
— Каже, що не думала, ніби її гостинці стали тягарем. Я пояснив, що це не про гриби, а про те, що вона нас не чує так само, як ми її.
— І що вона?
— Мовчала довго. Потім сказала, що подумає.
— Це вже щось.
— Так. Це вже щось.
Оксана допила каву й подивилася на чоловіка. Вона не знала, чи помириться з нею Галина Петрівна й чи колись усміхнеться їй так, як раніше. Але знала одне: наступного разу, коли хтось питатиме, хто винен, вона відповість не гаряче, а спокійно.
Винні не гриби й навіть не люди. Винна звичка не слухати одне одного, поки не станеться скандал.
Валентина Довга
