Марина вже втретє поправила скатертину й знову відійшла до вікна. Надворі було тихо, лише десь далеко гавкав сусідський пес. Вона дивилася на дорогу й намагалася дихати рівно, як колись учили на курсах для майбутніх мам.
— Ти знову стоїш біля вікна, — сказав Андрій, заходячи на кухню з ключами в руці. — Вони приїдуть не раніше ніж за годину.
— Я знаю.
— Навіщо ти там стоїш?
— Бо мені треба чимось себе зайняти, — Марина обернулася. — Ти розумієш, що сьогодні вона вперше опиниться в нашому домі? Вперше за стільки часу побачить мене не мимохідь, а за одним столом.
— Ірина доросла жінка. Вона не влаштовуватиме сцен.
— Ти так упевнено говориш, ніби сам розмовляв з нею про це.
Андрій відвів погляд і взявся перебирати ключі.
— Андрію, ти розмовляв з нею про це?
— Ми обговорювали тільки Соломію. Тиждень, розклад, лікарство від алергії. Більше нічого.
— Тобто вона може навіть не знати.
— Може, і не знає. Чи це так важливо
— Для мене важливо, — тихо відповіла Марина. — Дуже.
Із кімнати вибігла Устина, шестирічна, у смішній піжамній кофтині, яку наділа ще зранку й не хотіла знімати.
— Мамо, я розставила виделки. Тільки вони чомусь усі лежать в один бік.
— Усе гаразд, сонечко. Так навіть краще, — Марина присіла й поцілувала її в маківку. — Ти в мене найкраща помічниця.
— А Соломія любить, щоб виделки лежали рівно?
— Не знаю. Ми в неї спитаємо.
— А якщо вона не захоче з нами гратися?
— Захоче, — сказав Андрій і підморгнув доньці. — Вона ж твоя сестра.
Марина стрималася й нічого не додала, але коли Устина побігла назад до кімнати, тихо мовила:
— Не обіцяй їй того, чого не можеш гарантувати.
— Я нічого не обіцяв. Я просто підтримав дитину.
— Ти завжди так робиш. Кажеш гарні слова, а розгрібати потім доводиться мені.
— Це несправедливо, Марино.
— Несправедливо те, що я цілий тиждень не сплю, а ти поводишся так, ніби нічого особливого не відбувається.
Андрій похитав головою, глянув на годинник і сказав, що час їхати на вокзал. Двері за ним зачинилися трохи гучніше, ніж було потрібно.
Марина лишилася сама посеред кухні. Вона зняла фартух, подивилася на нього, жмакнула в руці й знову начепила. Потім розв’язала волосся, зав’язала знову й вирішила, що перевдягатися вже пізно.
Вони повернулися о пів на шосту. Марина почула спочатку дитячий голос, потім чоловічий сміх, потім ще один голос, жіночий, спокійний і низький. Вона вийшла в коридор, витираючи руки об фартух.
Ірина стояла біля порога в світлому плащі, з акуратно укладеним волоссям. Поруч, учепившись за її рукав, стояла дівчинка з довгою русявою косою.
— Добрий вечір, — сказала Ірина.
— Добрий вечір. Проходьте, будь ласка.
— Це Соломія. Соломіє, привітайся.
— Добрий вечір, — прошепотіла дівчинка й сховала очі.
Марина хотіла сказати щось тепле, але всі потрібні слова кудись зникли. Вона лише кивнула й відступила вбік, даючи гостям пройти.
Устина визирнула з-за дверей кімнати й так само мовчки роздивлялася нову знайому. Соломія роздивлялася її у відповідь. Так вони стояли зо дві хвилини, поки Андрій не кашлянув і не запропонував піти показати Соломії її ліжко.
Дівчатка пішли, і в передпокої стало дуже тихо.
— Давайте я допоможу, — сказала Ірина, знімаючи плащ. — Ви, певно, весь день на ногах.
— Та ні, дякую, я майже все приготувала.
— Тоді хоча б чаю.
Вони пройшли на кухню. Марина поставила чайник, а Ірина сіла біля вікна й склала руки на колінах. Деякий час обидві мовчали.
— Ви хвилюєтеся, — нарешті сказала Ірина.
— Так помітно
— Дуже. Ви вже тричі переставили цю чашку.
Марина подивилася на чашку, яку тримала в руках, і ледь усміхнулася.
— Мабуть, помітно.
— Я теж хвилювалася. Всю дорогу від вокзалу. Соломія сьогодні чомусь тиха, а вона зазвичай така жвава, що я просто не встигаю за нею.
— Мені здається, вона просто не знає, чого чекати.
— Ви теж не знаєте.
— Не знаю, — чесно відповіла Марина.
Ірина кивнула й повернула голову до вікна.
— Я хотіла б сказати одну річ, поки Андрія немає поруч. Я знаю, як усе було.
Марина завмерла з чайником у руці.
— Що саме ви знаєте
— Усе. Мені розповіла дружина його друга вже після розлучення. Вона не хотіла зашкодити, просто не витримала. Я тоді довго мовчала, а потім навіть засміялася. Згадала, скільки разів він говорив мені про відрядження, про нічні зміни й несподівані справи.
— Мені дуже шкода, — вимовила Марина. — Я не знаю, що ще можу сказати.
— Не треба нічого говорити. Я на вас не ображаюсь.
— Правда
— Правда. Мене дратує не те, що ви з’явилися. Мене дратує те, що він вирішив грати в таємниці. Міг просто прийти й сказати чесно. Ми б розійшлися спокійно, без цієї комедії.
Марина поставила чайник на стіл і нарешті сіла навпроти.
— Він і мені говорив, що вам усе відомо. Казав, що ви домовилися без претензій.
— Мені він такого не говорив, — Ірина подивилася їй просто в очі. — Знаєте, це навіть цікаво. Виходить, він обманював нас обох.
— Виходить, так.
Із передпокою долинули кроки, і на кухню зайшов Андрій. Він усміхався, але усмішка зникла, щойно він побачив обличчя обох жінок.
— Я щось пропустив
— Нічого особливого, — сказала Ірина. — Ми просто розмовляємо.
— Про що
— Про те, що ти нікому не розповів правду.
Андрій завмер у дверях.
— Іринo, давай не зараз. Діти в сусідній кімнаті.
— Я говорю тихо.
— Річ не в голосі. Це не та розмова, яку треба починати за вечерею.
— А коли її починати, Андрію, — запитала Ірина спокійно. — Через рік чи через десять
— Ми вже все обговорили, коли розлучалися.
— Ні, ми нічого не обговорили. Ти просто поклав на стіл папери й сказав, що так буде краще для всіх.
— Тоді я вважав, що так і буде.
— Ти вважав, що так буде зручніше для тебе.
Марина відчула, як у скронях стукає кров.
— Андрію, чому ти мені казав, що вона все знає
— Бо мені так було простіше, — глухо сказав він.
— Простіше
— Марино, будь ласка.
— Я рік жила з відчуттям, що мене обминають у розмовах. Що друзі замовкають, коли я заходжу. А ти знав причину й говорив, що я вигадую.
— Я не хотів тебе засмучувати.
— Ти не хотів мати неприємну розмову, ось у чому справа.
Ірина підвелася й налила собі води, давши їм можливість висловитися. Вона не втручалася, лише спостерігала.
— Ви обидві перебільшуєте, — сказав Андрій, підвищивши голос. — Нічого страшного не сталося. Всі живі, всі здорові, діти щасливі.
— Діти щасливі, бо не знають, скільки зусиль ми докладаємо, щоб це виглядало нормально, — відрізала Ірина.
— Я теж докладаю зусиль.
— Ти докладаєш їх лише тоді, коли тебе ловлять на брехні.
— Це нечесно.
— Нечесно було приховувати правду, Андрію. Це різні речі.
Він хотів відповісти, але в дверях з’явилася Устина. Вона тримала Соломію за руку й дивилася на дорослих широко розплющеними очима.
— Тату, ви сваритеся
— Ні, сонечко, — швидко сказала Марина. — Ми просто розмовляємо трохи голосніше, ніж треба.
— А Соломія хоче їсти.
— Уже майже все готове. Сідайте, дівчатка.
Ірина присіла перед донькою й поправила їй косу.
— Усе гаразд, люба. Дорослі іноді так розмовляють. Це нічого не означає.
— А ти не сердишся
— Ні, я не сержуся.
— А ти, — Соломія повернулася до Марини. — Ти теж не сердишся
Марина зустрілася з нею поглядом і раптом відчула, що горло стискається.
— Ні, Соломіє. Я теж не сержуся. Просто трохи втомилася.
— Тоді ми з Устиною допоможемо накрити на стіл. Ми вже вміємо.
— Дякую вам обом.
Дівчатка вийшли, а Андрій провів їх поглядом і витер долонею обличчя.
— Нам треба поговорити, — сказав він. — Усім трьом, але не сьогодні.
— Тут я з тобою згодна, — відповіла Ірина. — Але розмова відбудеться, і ти мовчати не будеш.
— Я не збираюся мовчати.
— Тоді завтра. Я ще не їду до літака, у мене є кілька годин. Ми сядемо й проговоримо все спокійно.
— Згоден.
Марина мовчки дістала тарілки з шафи. Руки в неї ще злегка тремтіли, але в голові нарешті з’явилася ясність.
Вечеря минула напрочуд тихо. Андрій намагався жартувати, але його жарти повисали в повітрі. Дівчатка поступово розговорилися. Устина з гордістю розповідала про свою кішку, яка живе в сусідки, а Соломія слухала й раз у раз ставила уточнювальні запитання.
— А як її звати
— Мурка.
— Вона руда
— Ні, сіра. З білими лапками.
— У мене в друзів теж така є. Тільки вона кусається.
— Моя не кусається. Вона тільки дряпається, якщо її дуже сильно гладити.
Ірина слухала це й ледь помітно усміхалася. Марина ловила її погляд і з подивом розуміла, що в цьому погляді немає ворожості. Була втома, була стримана іронія, але не було злості.
Коли вечеря закінчилася, Ірина підвелася й подякувала за гостинність.
— Мені час, таксі вже чекає.
— Я проведу, — сказав Андрій.
— Не треба. Я сама.
Вона підійшла до Соломії, присіла й обійняла її.
— Слухайся, будь ласка. Тиждень пролетить швидко.
— Мамо, а ти привезеш мені ракушку
— Привезу найбільшу, яку знайду.
— Обіцяєш
— Обіцяю.
Ірина випросталася й зустрілася поглядом з Мариною.
— Дякую вам, — сказала вона тихо. — За те, що ви не відвернулися.
— Це вам дякую. За те, що вислухали, а не пішли.
— Мені здається, ми могли б розмовляти й за інших обставин.
— Мені теж так здається.
Вони обмінялися короткими усмішками, і Ірина вийшла. Двері тихо зачинилися.
Андрій стояв посеред передпокою, не знаючи, куди подіти руки.
— Марино, я розумію, що був неправий.
— Розумієш, — повторила вона. — Це вже непогано.
— Я справді не хотів, щоб так вийшло.
— Тепер це вже неважливо. Важливо, що завтра ти скажеш усе, що мав сказати давно.
— Скажу.
— Не мені, Андрію. Нам усім.
Він кивнув. Марина повернулася на кухню й побачила, що дівчатка вже сидять на підлозі й складають з кубиків якусь химерну вежу. Устина командувала, Соломія слухняно виконувала, але раз у раз пропонувала щось своє.
— Ні, так вона впаде, — сказала Устина.
— Не впаде. Дивись, я підтримаю знизу.
— Тоді вона буде криво стояти.
— Це нічого. Зате вона буде найвища.
Марина сперлася на одвірок і мовчки дивилася на них. Андрій підійшов і став поруч, не торкаючись її.
— Ми все виправимо, — сказав він майже пошепки.
— Може, й виправимо, — відповіла вона. — Але вже без секретів.
— Без секретів.
Вежа похитнулася, дівчатка разом охнули, а потім розсміялися. Марина вперше за цілий день відчула, що напруга відпускає. Усе ще було складно, попереду чекали розмови, і не всі вони будуть легкими.
Але в цю мить, дивлячись на двох дівчаток, які сміялися над розваленою вежею, вона подумала, що, мабуть, усе саме так і має бути.
Тетяна Макаренко
