Десять років тому Галина зібрала дві валізи й поїхала в Португалію. Іншого виходу вона просто не бачила.
Усе почалося в один осінній день, коли Іван упав з риштування на будівництві. Лікарі зробили все, що могли, але працювати, як раніше, він уже не міг. Він сидів на лавці біля хати, дивився в одну точку й мовчав.
– На що ми тепер житимемо, Галю? – спитав він увечері, коли діти вже спали. – Пробач мені. Хіба ж я знав, що воно так складеться.
– Ти що, Іванку. Ти ні в чому не винен.
– Мені соромно. Я чоловік, я мав годувати родину.
– Ти мав вижити, і ти вижив. Про гроші не думай, я щось вигадаю.
Вигадувала вона довго. Вночі лежала з розплющеними очима й рахувала, скільки коштує світло, хліб, шкільні зошити й ліки. Рахунок щоразу виходив однаковий: не вистачало.
Тоді зателефонувала подруга Надія, яка вже рік працювала в Португалії.
– Галю, приїжджай. Тут на заводі беруть жінок, платять нормально. Спершу буде важко, але ти витримаєш.
– А діти?
– Діти з батьком. Грошей вистачить на всіх.
Галя довго мовчала, а потім сказала:
– Дай мені тиждень.
Через тиждень вона стояла на порозі й обіймала дітей. Андрієві було чотирнадцять, Олі дванадцять. Андрій відвернувся до стіни.
– Мамо, ти надовго? – спитала Оля.
– Ненадовго, доню. Попрацюю трохи й повернуся.
– Ти обіцяєш?
– Обіцяю.
Тоді вона ще вірила, що казала правду.
Робота на заводі виявилася не з легких. Дванадцять годин на ногах, шум, холодний цех і чужа мова, від якої боліла голова. Увечері Галя ледве діставалася до кімнати, яку ділила з Надією та ще двома жінками. Але платили справді добре, і вона знала, що підписувалася саме на це.
Майже все вона пересилала додому. Собі залишала на їжу та кут у кімнаті. Нових речей не купувала, і взуття носила так, що Надія тільки головою хитала.
– Галю, ти хоч себе пожалій. Купи собі нормальні чоботи.
– Потім куплю. Андрієві треба на навчання, Олі на репетитора.
– А собі коли?
– А мені нічого не треба. Мені аби вони вивчилися.
Вона дзвонила щонеділі. Спершу розмови були довгі й теплі, потім коротші.
– Мамо, нам потрібні гроші на ремонт даху, – казав Андрій.
– Скільки?
– Багато. Дядько каже, що дешевше не вийде.
– Добре, пришлю.
Згодом вирішили добудувати другий поверх. Потім потрібні були гроші на машину, бо без неї, мовляв, у місті нікуди. Потім на меблі, потім на весілля Андрія. Галя посилала, ні про що не питала й тільки просила, щоб Івана не забували.
– Тато як? – питала вона щоразу.
– Нормально, – відповідала Оля. – Лежить, телевізор дивиться.
– Дайте йому слухавку.
– Він спить.
Так минали роки. Вона не приїжджала, бо то не було відпустки, то квиток коштував надто дорого, то завод не відпускав. Щоразу знаходилась причина, і щоразу Галя казала собі, що в наступному році точно поїде.
Дзвінок пролунав у вівторок уранці, коли вона збиралася на зміну. Телефонувала Оля, і голос у неї був чужий, рівний.
– Мамо, тата більше немає.
Галя сіла просто на підлогу, бо ноги її не слухалися.
– Коли?
– Вчора ввечері. Ми не хотіли тебе турбувати, поки не буде зрозуміло.
– Що значить не турбувати? Він же мій чоловік.
– Мамо, не починай. Приїжджай, якщо встигнеш на прощання.
Надія вбігла в кімнату, побачила її обличчя й без слів почала збирати речі. Квиток знайшли того ж дня. Всю дорогу додому Галя дивилася у вікно автобуса й нічого не бачила, бо очі були повні сліз.
Вона не встигла. Коли вона відчинила хвіртку, у дворі вже стояли люди, а на столі була поминальна кутя. Галя підійшла до фотографії Івана, поклала долоню на раму й довго стояла мовчки. Ніхто не підійшов, щоб її обійняти.
Пізно ввечері, коли люди розійшлися, вона вийшла на кухню. Андрій мив посуд, Оля витирала стіл.
– Мамо, а ти коли назад? – спитав Андрій, не обертаючись.
Галя не одразу зрозуміла питання.
– Куди назад?
– Ну, в Португалію. Тобі ж, мабуть, на роботу треба.
– Нікуди я не повертаюся. Я залишаюся вдома.
Оля поклала рушник. Брат повільно закрив кран.
– Як це залишаєшся? – перепитав він.
– Так і залишаюся. Десять років, Андрію. Я свою частину зробила. Далі вже самі.
– А жити де думаєш? – обережно спитала Оля.
– Як де? У нашому домі. Два поверхи я для кого будувала?
Діти перезирнулися, і цей погляд сказав їй більше за будь-які слова.
– Мамо, ти не так зрозуміла, – почав Андрій. – Ми не проти, але у нас тут своє життя.
– У вас? У нас, синку. Це наш дім.
– Формально так. Але ми тут живемо вже багато років. Верхній поверх мій, там дружина, там дитина.
– А нижній?
– А нижній Олин.
– І для мене місця немає?
– Мамо, ти ж не попередила, – втрутилася Оля. – Ми думали, ти ще років п’ять попрацюєш.
– Я думала, ви мене зустрінете, – тихо сказала Галя. – Я їхала сюди й уявляла, як ви скажете, що скучили.
– Ми скучили, – сухо відповів Андрій. – Просто все так раптово.
– Раптово. Я вісім років не бачила рідного дому, а ви кажете раптово.
– А хто тобі заважав приїхати? – раптом спитала Оля й підвищила голос. – Ти телефонувала по неділях, і то не завжди. Ми росли без тебе, мамо. Усе життя ми чекали, коли ти повернешся.
– Я працювала, щоб ви могли вчитися.
– А нам не гроші були потрібні.
– Чудово, – Галя гірко всміхнулася. – А що ж вам було потрібно? Дах над головою? Я його побудувала. Освіта? Я за неї заплатила. Ви хотіли, щоб я сиділа вдома й дивилася, як ми вмираємо з голоду?
– Не перебільшуй, – холодно сказав Андрій.
– Я не перебільшую. Я пам’ятаю, як ми рахували останні гривні.
– Ми теж пам’ятаємо, – відповіла Оля. – Тільки ти пам’ятаєш про гроші, а ми про порожню хату.
Галя замовкла. Слова доньки ударили сильніше, ніж вона сподівалася, бо в них була правда, яку вона десять років вперто не хотіла чути.
– То що ви пропонуєте? – нарешті спитала вона.
Андрій потер перенісся.
– Мамо, ти сьогодні втомлена. Ляж у літній кухні. Там тепло, є ліжко. А завтра поговоримо спокійно.
– У літній кухні, – повторила вона. – У домі, який я збудувала.
– Це лише на одну ніч.
– Добре, – сказала Галя. – На одну ніч.
Літня кухня пахла пилом і старими яблуками. Вона сіла на край вузького ліжка й довго слухала, як у великому будинку гуде чужий голос телевізора. Крізь стіну чулося, як Андрій сперечається з дружиною, і слова долітали уривками.
– Вона ж не збирається тут залишатися назавжди?
– Не знаю.
– Ми не можемо всі жити разом. У нас дитина, нам потрібен простір.
– Я знаю. Але що я їй скажу?
Галя лягла, не роздягаючись. Вона не плакала, бо сліз уже не лишилося. Вона просто лежала й дивилася в стелю, на якій розповзалася стара пляма від дощу.
Уранці ніхто не покликав її на сніданок. Вона сама підійшла до дверей великого дому й постукала. Відчинила невістка, Соломія, у домашньому халаті, з чашкою кави.
– Доброго ранку, мамо. Ви вже прокинулися?
– Прокинулася. Можна зайти?
– Зараз Андрій вийде, він ще збирається.
Вона не запросила її всередину. Галя стояла на ґанку, як чужа, і дивилася на новенькі кахлі, які сама оплатила.
– Я хотіла б поговорити, – сказала вона, коли вийшов Андрій. – Усі разом.
– Давайте після обіду, – відповів він. – Мені на роботу треба.
– Після обіду ти знову знайдеш причину.
– Мамо, не починай з ранку.
– Я не починаю, я питаю. Скільки мені ще жити в літній кухні?
– А що з нею не так? – втрутилася Соломія. – Ми там нещодавно ремонт робили.
– Ремонт, – Галя подивилася їй в очі. – За чиї гроші?
Невістка почервоніла й поставила чашку на підвіконня.
– Андрію, я не збираюся це слухати.
– Ніхто тебе не змушує, – втомлено відповів він. – Мамо, давайте без образ. Ми вдячні вам за все. Але ви повинні розуміти, що ми дорослі люди.
– Я розумію, – кивнула Галя. – Дорослі люди, які забули, звідки в них цей дім.
– Ми не забули. Просто не можна все життя нагадувати про гроші.
– А я й не нагадую. Я кажу, що мені нема де жити.
– Є де, – вперто відповів син. – Літня кухня.
– Ти це серйозно?
– А що я маю казати? Що ми вас виселимо із власного дому? Ні. Але й ділити кімнати не будемо.
Галя подивилася на нього довго й уважно. Перед нею стояв чужий чоловік із батьковим підборіддям, і вона не впізнавала в ньому того хлопчика, який колись плакав, коли вона їхала.
– Добре, – сказала вона. – Нехай буде кухня.
Вона розвернулася й пішла через двір. За спиною почувся голос Соломії:
– Бачиш, вона ще й ображається.
– Тихо, – відповів Андрій. – Не при ній.
Опівдні прийшла Оля. Вона принесла каструлю борщу й поставила на стіл.
– Мамо, ти не сердься на Андрія. Він просто боїться.
– Чого?
– Що ти захочеш усе повернути.
– Що повернути?
– Будинок. Гроші. Час. Ми не можемо дати тобі того, що ти хочеш.
– А чого я хочу, Олю?
Донька опустила очі.
– Щоб ми були вдячні й щоб тобі було тепло.
– А ви не вдячні?
– Вдячні. Але нам теж було боляче, мамо. Коли тато хворів, біля нього були ми, а не ти.
– Я знаю, – тихо відповіла Галя. – Я щодня про це думала.
– І що зробила?
– Нічого. Працювала далі.
Оля підвела на неї мокрі очі.
– Може, нам обом треба було щось зробити інакше.
– Може, – погодилася Галя. – Але повернути вже нічого не можна.
Вони довго мовчали. Борщ остигав на столі, а за вікном гавкав сусідський пес.
Увечері прийшла баба Параска, найстарша сусідка. Вона бачила Галю ще молодою й завжди казала правду в очі.
– Чула, що тебе з хати витурили, – сказала вона з порога.
– Ніхто мене не витурив, – відповіла Галя. – Я сама погодилась.
– Та ти погодилась, бо стомилась. А діти скористалися.
– Не говоріть так, бабо Параско.
– А як мені говорити? Я ж бачила, як ти п’ятнадцять років не вилазила з валізи. Дітей виховувала по телефону, а потім дивуєшся, що вони виросли чужими.
– Я не дивуюся, – прошепотіла Галя. – Я просто хотіла, щоб їм було добре.
– Добре, – Параска хмикнула. – Гроші дала, а тепло забула. Дітям не гроші потрібні, а мати поруч.
– Ви мене зараз добиваєте.
– Я тебе будю, щоб ти прокинулась. Ти ж не стара ще. Облаштуй собі життя, поки є сили.
– А діти?
– Діти нікуди не подінуться. Але й ти не мусиш бути в них вічною боржницею.
Галя довго мовчала.
– Знаєте, я навіть не знаю, чого я тепер хочу.
– А ти подумай. Цього вже ніхто за тебе не зробить.
Баба пішла, а Галя ще довго сиділа у темряві.
Наступного дня вона почала прибирати літню кухню. Витерла пил, помила вікна, винесла старі ящики. Андрій побачив це з вікна й спустився вниз.
– Мамо, навіщо ви це робите?
– Бо я тут житиму.
– Ми можемо найняти когось.
– Не треба. Мені є чим зайнятися.
– Ви на нас ображені?
– Так, – чесно відповіла вона. – Але це моя образа, і вона вас не стосується.
– Як це не стосується?
– Так, що я не збираюся вас за неї карати. Я просто хочу жити спокійно.
– Тоді залишайтеся, – невпевнено сказав він. – Ми не проти.
– Дякую, – сухо відповіла вона. – Дуже великодушно.
Андрій хотів ще щось сказати, але лише розвів руками й пішов.
За тиждень Галя утеплила стіни, купила маленький телевізор і нову лампу. Із заощаджень, які ховала від усіх ще з Португалії, поставила нову піч. Тепер у кухні було затишно, і вона вперше за багато років відчула, що в неї є власний куток.
Одного вечора до неї постукала Оля.
– Мамо, можна?
– Заходь.
Донька сіла на стілець, оглянула кімнату й несподівано всміхнулася.
– У тебе тут краще, ніж у нас.
– Я стараюся.
– Мамо, пробач нам.
Галя відклала в’язання й подивилася на неї.
– За що?
– За все. Ми не були готові до того, що ти повернешся навсвід. Нам здавалося, що ти назавжди залишишся там, десь далеко, і нічого не зміниться.
– А я залишилася тут.
– Так. І це страшно, бо тепер доведеться дивитися одне одному в очі.
– Ми впораємося, – тихо сказала Галя.
– Ти справді не тримаєш на нас зла?
– Ні. Я тримала його першу ніч, а потім зрозуміла, що воно мене тільки з’їдає.
Оля підійшла й обійняла її, незграбно, як у дитинстві. Галя притиснула її до себе й заплющила очі.
– Я хочу, щоб ти приходила до мене в гості, – сказала вона. – Тільки не з борщем, а просто так.
– Прийду.
– І онука приводь.
– Приведу.
Вона пішла, а Галя ще довго сиділа, слухаючи тишу. За вікном падав перший сніг, і літня кухня, яка колись здавалася принизливим прихистком, раптом стала її власним домом.
Андрій так і не попросив пробачення. Він лише іноді заходив, питав, чи не треба дров, і ніяково топтався біля порога. Галя не наполягала. Вона знала, що деякі розмови потребують років, і не поспішала.
Вона виростила дітей, які не знайшли для неї місця в просторому домі, збудованому її руками. Та водночас вона вперше за десять років вирішила, що більше нікому нічого не винна.
Увечері вона заварила чай, сіла біля вікна й подумала, що, мабуть, усе могло скластися інакше. Але що було, те було.
А як би вчинили ви, якби опинилися на місці Галини?
Галина Червона
