Галина Степанівна познайомилася з Олексієм у п’ятницю ввечері, у невеликій кав’ярні біля річки. Їй було п’ятдесят дев’ять. Вона зайшла туди перечекати дощ, а він запропонував їй свій парасоль і місце за столиком.
Сімнадцять років Галина жила сама у просторій трикімнатній квартирі. Колишній чоловік пішов давно, діти виросли й роз’їхалися по різних містах. Залицяльників було чимало, та всім вона відповідала однаково.
— Дякую, але ні.
— Чому одразу ні, — дивувалися вони.
— Бо я вже була на тих самих граблях і вдруге не хочу.
З Олексієм усе почалося інакше. Він був ввічливий, добре одягнений, пахнув дорогим парфумом, а черевики на ньому блищали так, ніби він щойно вийшов із магазину. Він не тиснув і не розповідав про себе зайвого. Просто прийшов на друге побачення з букетом, на третє з коробкою цукерок, а на четверте сказав те, чого вона не чекала.
— Галино, я не хочу ходити до вас у гості. Я хочу бути поруч щодня.
— Ми знайомі лише три тижні, — відповіла вона, намагаючись не посміхатися.
— А чого чекати, якщо все й так зрозуміло. Мені п’ятдесят вісім. Часу в нас менше, ніж ми думаємо.
Ці слова зачепили її. Вона довго мовчала, а потім сказала те, чого сама від себе не очікувала.
— Добре. Спробуймо.
Через тиждень він приїхав із двома валізами. Квартира йому сподобалася одразу. Він походив кімнатами, постояв біля вікна й кивнув.
— Район хороший. До твого заводу пішки двадцять хвилин. Ми влаштуємося тут.
Галина тоді не помітила, що він сказав «твого заводу», а не «нашого району». Вона була щаслива, і щастя робило її неуважною.
Реальність почалася на третій день.
Галина працювала інженеркою на великому заводі. Вона годинами стояла біля верстата, перевіряла креслення й двічі на місяць виходила в нічну зміну. Додому поверталася виснаженою, з гулом у ногах і порожньою головою. Олексій тим часом спав до обіду, неспішно снідав і зникав у справах.
— Які в тебе справи, — спитала вона одного разу, нарізаючи цибулю на вечерю.
— Різні. У мене вільний графік, Галю. Я не звик звітувати.
— Я не прошу звіту. Я питаю, коли ти буваєш вдома.
— Коли треба, тоді й буваю.
Він пішов у кімнату, а вона залишилася на кухні із ножем у руці та дивним відчуттям, що її щойно поставили на місце.
Наступні дні нічого не змінили. Чашки з-під кави росли в раковині пірамідою. Галина мила їх мовчки, потім уже з пересердям, а на п’ятий день не витримала.
— Олексію, ти міг би хоча б прополоскати за собою посуд.
— Я втомився, — відповів він, не відриваючись від телефону. — Цей тиждень був важкий.
— Ти спав до першої години дня.
— Сон теж забирає сили. Не розумієш, бо ти звикла до заводу.
— Я звикла працювати, — сказала Галина тихо. — А ти звик, щоб працювали за тебе.
Він підвів на неї погляд. У ньому не було ні провини, ні сорому, лише легке здивування.
— Ти надто драматизуєш. Кому потрібні ці сварки через чашки.
У неділю вона вперше за багато років прокинулася з відчуттям, що не хоче вставати. Але встала. Пішла на ринок, купила м’яса, овочів, круп і до самого вечора стояла біля плити. Олексій заходив на кухню двічі: перший раз скуштувати борщ, другий раз спитати, що буде на друге.
— Допоможи мені хоча б почистити картоплю, — попросила вона.
— Я не вмію.
— Це не складно. Ножем знімаєш шкірку.
— Галю, у мене руки не для цього, — відповів він із усмішкою, ніби жартував. — Я краще тебе потім похвалю.
Він справді похвалив. За тарілку борщу сказав «смачно» й пішов дивитися телевізор.
Через тиждень вона попросила його винести сміття. Просто винести відро, яке стояло біля дверей.
— Це не чоловіча справа, — сказав він спокійно.
— Тобто як не чоловіча.
— Так, не чоловіча. Мене так виховували. Чоловік має приносити в дім гроші й гідність, а не бігати з відрами.
— Я не бачила жодної гривні, — тихо сказала Галина. — Продукти купую я. Побутову хімію купую я. Навіть цукерки, які ти їси на сніданок, купила я.
— Не рахуй чужі гроші. Це дрібно.
— А в мене тут нічого дрібного немає. Це мій дім, мої гроші і моя праця.
— Ось саме, — кивнув він. — Твій дім. Тому я не втручаюся.
Вона довго дивилася на нього. Потім взяла відро й сама понесла його на смітник, сходами вниз, у домашніх капцях. Коли повернулася, Олексій стояв біля вікна й задоволено дивився на вулицю.
Того вечора їй вперше подзвонила дочка.
— Мамо, ти якась тиха. Все гаразд.
— Усе добре, Марино. Просто втомилася.
— А цей твій Олексій. Він хороший.
Галина затрималася на секунду довше, ніж було потрібно.
— Він ввічливий, — сказала вона обережно. — Дуже ввічливий.
— Мамо, це не відповідь.
— Поговоримо в суботу. Ти ж приїдеш.
Марина приїхала в суботу вранці. Галина зустріла її на порозі й одразу відчула, як під поглядом доньки стає незручно за власну квартиру.
У кухні височіла гора немитого посуду, у ванній висіли чужі сорочки, а на столі лежала пачка Олексієвих рахунків за мобільний, які він чомусь залишив на видному місці.
— Мамо, — спитала Марина пошепки, — ти що, його обслуговуєш.
— Ні. Я просто допомагаю.
— Ти працюєш на два фронти.
— Я звикла.
— Ось саме. Звикла, — повторила Марина. — А тобі не здається, що це проблема.
З кімнати вийшов Олексій. Він був у чистій сорочці, виголений, із легкою посмішкою на обличчі. Простягнув Марині руку.
— Радий нарешті познайомитися. Галя розповідала про вас стільки гарного.
— Дякую, — стримано відповіла Марина. — А ви чим займаєтеся.
— Я займаюся різними проєктами. Консультую, допомагаю знайомим. Нічого особливого.
— Тобто працюєте.
— У своєму режимі.
— А квартиру ви до себе чому не пропонували. — Марина дивилася прямо.
— Моя орендована, — відповів він без паузи. — Господар підняв ціну, довелося шукати інше.
— Тобто ви переїхали, бо стало дорого.
— Я переїхав, бо покохав вашу маму, — сказав Олексій м’яко. — Хіба це погана причина.
Марина не відповіла. Вона допила чай, обняла матір на прощання й тихо прошепотіла їй на вухо:
— Мамо, придивися. Дуже уважно придивися.
Через три дні Галині подзвонили на мобільний з невідомого номера. Голос у слухавці був жіночий, стомлений і трохи хрипкий.
— Добрий день. Ви Галина. Мені дав ваш номер знайомий. Вибачте, що турбую. Скажіть, а ви живете з Олексієм Миколайовичем.
— Так, — відповіла вона після паузи. — А ви хто.
— Мене звати Валентина. Я жила з ним рік. Потім вигнала.
Галина сіла на край ліжка.
— Чому ви мені це розповідаєте.
— Бо колись сама хотіла б, щоб хтось мені подзвонив, — сказала Валентина. — Він завжди так починає. Квіти, подарунки, швидкий переїзд. Потім з’являється вільний графік і втома. А наприкінці з’ясовується, що в нього немає ні роботи, ні квартири, ні грошей. Є тільки гарні туфлі.
— Не може бути.
— Може. Я допомагала йому з боргами. Двадцять тисяч. Він обіцяв повернути, коли розрахується з якимись партнерами. Я чекала, поки не зрозуміла, що партнерів немає.
Галина мовчала. У вухах стояв гул.
— Він і до мене приходив, — тихо додала Валентина. — Повернувся через два місяці з квітами. Сказав, що змінився. Я не відчинила.
— Дякую, що подзвонили.
— Не дякуйте. Просто бережіть себе.
Вона поклала слухавку і ще довго сиділа нерухомо. Потім пішла в передпокій, відкрила шафу й дістала його валізу. Вона діяла повільно, без поспіху. Складала сорочки, піджаки, парфуми, акуратно загортала черевики в газету. Коли в замку повернувся ключ, вона вже стояла посеред коридору.
— Ти що робиш, — спитав Олексій, завмерши на порозі.
— Збираю твої речі.
— Навіщо.
— Бо ти йдеш.
Він поставив пакет із булочками на тумбу й вдивлявся в неї уважно, ніби щось підраховував.
— Галю, ми ж домовлялися не робити з цього трагедію.
— Мені дзвонила Валентина.
Його обличчя на мить змінилося. Лише на мить, але цього вистачило.
— Яка Валентина.
— Та, якій ти винен двадцять тисяч.
— Це брехня. Вона навмисно так каже, бо не пережила розставання.
— А квартира, яку ти орендуєш.
— Я ж пояснював, господар підняв ціну.
— Ти не платив жодної орендної плати вже рік, — сказала Галина рівно. — Це вона мені теж розповіла.
— Вона нічого про мене не знає.
— Вона знає більше, ніж я за місяць.
Олексій зробив крок уперед. Тепер у його голосі не було ні м’якості, ні галантності.
— Ти надто легко віриш чужим людям.
— А ти надто легко брешеш своїм.
— Не перебільшуй. Я нічого поганого не зробив.
— Двадцять днів, — сказала вона. — Двадцять днів ти їв за мій рахунок, спав у моєму ліжку, не купив навіть хліба. І жодного разу не сказав дякую.
— Я приніс тобі спокій. Я дав тобі чоловічу увагу.
— Ти дав мені гору посуду.
— Ти все перекручуєш.
— Ні. Я нарешті бачу все чітко.
Він мовчав, стиснувши щелепи. Потім зненацька розсміявся, зло й коротко.
— Знаєш що, Галю. Не роби з себе жертву. Ти сама цього хотіла. Самотня жінка, якій потрібен хтось поруч, будь-хто. Я просто прийшов, коли ти була готова.
— Вийди з моєї квартири.
— Це не така вже й твоя тема. Я тут гість, а гості нічого не повинні.
— Гість не вимагає, щоб за ним прибирали.
— Господиня зобов’язана створювати комфорт у домі. Так заведено.
— Хто так заводив.
— Усі нормальні люди.
— Тоді піди до нормальних людей, — сказала Галина. — Мені тут вистачає ненормальних вимог.
Він схопив валізу, але вона вже стояла біля дверей, тримаючи їх відчиненими. Рука її тремтіла, голос ні.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув він, переступаючи поріг. — Хто тобі потім допоможе. Хто підійде до тебе у шістдесят.
— Шістдесят років і сімнадцять років самотності навчили мене одного, — відповіла вона. — Краще тиша, ніж чужа байдужість у власному домі.
Двері зачинилися. У коридорі залишився слабкий запах його парфуму. Галина відчинила вікно, впустила холодне повітря і тільки тоді дозволила собі заплакати. Не від жалю, а від якоїсь дивної полегкості.
Увечері вона подзвонила Валентині.
— Дякую вам, — сказала вона.
— То ви його вигнали.
— Так.
— Молодець. Я йшла до цього рік.
— А я дві тижні, — тихо усміхнулася Галина. — Видно, життя вчить швидко.
Минув місяць. Галина повернулася до звичного ритму. Робота, дорога додому, тиха вечеря, книжка на дивані. Квартира знову стала її власним простором, де кожна чашка стояла на своєму місці.
Одного вечора в двері подзвонили. На порозі стояв Олексій у тому самому піджаку, але трохи пом’ятому. У руках тримав троянди.
— Галю, я багато думав, — почав він. — Ми обоє погарячкували. Я змінився. Дай мені ще один шанс.
— Ти змінився за місяць.
— Людина може змінитися за мить, якщо захоче.
— Тоді скажи, що ти зробив для цього.
Він завагався.
— Я багато міркував.
— А руками що зробив. Знайшов роботу. Повернув борг Валентині. Помив посуд бодай у чужій квартирі.
— Галю, ти ж розумієш, що це не так просто.
— Розумію, — кивнула вона. — Саме тому відповідь залишається такою самою.
— Ти пошкодуєш.
— Ні, Олексію. Я пошкодувала б, якби відчинила.
Вона тихо зачинила двері, повернула ключ і пішла на кухню. Там її чекав чай із м’ятою та тиша, в якій нарешті було затишно.
Наступного ранку Галина зателефонувала доньці.
— Мамо, як ти.
— Добре, Марино. Знаєш, мені здається, я нарешті зрозуміла одну річ.
— Яку.
— Що бути самою і бути самотньою це не те саме.
У слухавці запала тепла пауза.
— Я пишаюся тобою, мамо.
Галина поклала телефон на стіл, глянула у вікно на сонячний двір і вперше за довгий час усміхнулася без жодної думки про те, чого їй бракує.
Юлія Хмара
