Першу чашку з ромашкою Надія купила мамі на базарі, коли їй було дев’ять. Усі гроші, які бабуся дала на морозиво, пішли на ту чашку. Дорогою додому Надія відбила їй вушко, бо так поспішала похвалитися подарунком, що перечепилася об поріг. Мама поставила чашку на підвіконня, насипала землі й посадила туди цибулю.
— Бачиш, яка корисна річ. З морозива до весни нічого б не виросло.
Відтоді ромашки в їхній квартирі з’являлися з будь-якого приводу. На мамин день народження тато приніс рушники з білими квітами, хоча вона просила нову пательню. Коли клеїли шпалери на кухні, мама дозволила Надії вибрати візерунок, а потім удвох вони з пів години підганяли смуги, щоб над плитою зійшлися дві половинки однієї ромашки. У двадцять три Надія вже сама купувала посуд, і мама сміялася, що в їхній шафці скоро доведеться полоти.
Парасольку мама принесла у звичайний четвер. Надія стояла в передпокої в мокрих кросівках, витрушувала з них воду і розказувала, як водій автобуса зачинив двері в неї перед носом.
— Почекай, — сказала мама і полізла до своєї сумки. — Я тобі дещо на неділю відклала. Але якщо ти до неділі щодня так приходитимеш, то дарую зараз.
Жовта парасолька розкрилася просто в коридорі. Білі ромашки були такі великі, що одна припала Надії точнісінько над головою. Мама відступила на крок і примружилась.
— Тепер із вікна бачитиму, що ти вже йдеш додому.
За місяць мами раптово не стало. Уранці вона ще написала Надії, щоб та купила хліба, а ввечері батько сидів у лікарняному коридорі з її сумкою на колінах. Він так міцно тримав ручки, що Надії довелося торкнутися його пальців, аби забрати сумку. Додому вони повернулися пізно. Надія витягла з пакета хліб і поставила на стіл, куди мама завжди просила його класти.
Перші тижні Надія боялася залишати батька самого. Бігла додому після роботи, готувала на двох і телефонувала йому з магазину, щоб спитати, яке молоко брати. Потім він сам почав затримуватися. Одного вечора сів навпроти неї на кухні, посунув убік блюдце з ромашками й сказав, що переїжджає до Лєри.
Ім’я Надія вже чула. За кілька днів до маминого похорону ця Лєра телефонувала батькові пізно ввечері. Він тоді вийшов говорити на сходовий майданчик, і Надія вирішила, що телефонує хтось із роботи.
— Ти давно її знаєш?
Батько втупився у вікно.
— Давно.
Надія чекала, що він скаже ще щось. Він узяв зі спинки стільця куртку й пішов по валізу. На кухні ще стояла його вечеря, і Надія довго сиділа, слухаючи, як на пательні потріскує кришка.
Про золото вона дізналася за кілька днів. У мами була зелена оксамитова скринька, трохи потерта на кутках. Надія відкрила її, бо хотіла вдягнути мамині сережки на свій день народження. Усередині лежала тільки запасна застібка, загорнута в клаптик паперу. Зникли ланцюжок, сережки, каблучка з гранатом і тоненький браслет, на який мама відкладала з кожної зарплати. Надія витрусила скриньку на ліжко, хоча й так бачила, що вона порожня.
Батька з Лєрою вона зустріла біля магазину вже після того, як вони розписалися. Лєра була всього на чотири роки старша за Надію. Стояла в розстебнутому пальті й сміялася з чогось, що батько сказав їй на вухо. На шиї в неї блиснув тонкий золотий ланцюжок. Надія впізнала його ще до того, як побачила сережки. Мама щоразу просила застібати той ланцюжок, бо їй було важко розгледіти дрібний гачечок.
— Не тисне тобі мамин ланцюжок, паскуднице? А сережки не тиснуть?
Лєра торкнулася шиї. Батько ступив уперед.
— Не смій так говорити з моєю дружиною.
— Тоді скажи їй сам, чиї це речі. Скажи при мені.
— Надіє, люди дивляться.
За їхніми спинами дзенькнув візок. Хтось попросив пропустити до дверей. Надія відступила, а батько взяв Лєру під руку й повів до машини. Вона ще встигла помітити, як він притримав долонею край дверцят, щоб Лєра не вдарилася головою.
Того вечора Надія написала йому, що хоче повернути всі мамині прикраси. Він передзвонив наступного ранку, коли вона збиралася на роботу.
— Ти мені вчора влаштувала виставу, а сьогодні чогось просиш?
— Я просила тебе повернути мамине золото.
— Я купував їй ті сережки.
— На її сорокаріччя. Пам’ятаю, бо торт ми з тобою забирали разом. А браслет ти теж купував?
Батько помовчав, тоді сказав, що решту вже продав. Надія хотіла спитати, де саме, і навіть уявила, як заходить у ломбард із маминою фотографією, щоб показати браслет на її руці. Потім згадала, що на тому фото мама тримала руку за спиною, бо вони дуріли й ховали одна від одної по останній цукерці.
— Сережки й ланцюжок я подарував Лєрі, — додав він. — Як ти собі уявляєш, що я тепер заберу їх назад?
Надія подивилася на зелену скриньку, яку так і залишила відкритою біля дзеркала.
— А як ти уявляв, що я недізнаюсь?
У слухавці стало тихо. Надія поклала телефон у кишеню й тільки на зупинці помітила, що вийшла з дому в різних шкарпетках. Мама б це зауважила ще в коридорі. Напевно, сказала б, що тепер принаймні відомо, де шукати решту пар.
Невдовзі Надія загубила парасольку. Того дня вона поверталася з роботи через парк, купила булочку й сіла на лавку, щоб з’їсти її, поки тепла. Потім їхала автобусом дві зупинки. Удома, коли знову пішов дощ, вона простягнула руку до гачка в передпокої й намацала тільки мамин старий плащ.
Наступного ранку Надія вийшла раніше, обійшла лавки й зазирнула під кожну. Зателефонувала в автобусний парк. Жінка на тому кінці дроту сказала, що їм приносили чорну парасольку, дві рукавички й пакет із капустою. Записала Надіїн номер і пообіцяла подзвонити, якщо знайдуть жовту.
Увечері Надія полізла до шухляди по ножиці й натрапила на котушку синіх ниток. Кілька тижнів тому в парасольки відірвався ремінець із застібкою. Надія пришила його тим, що було під рукою. Вийшло кривенько, ще й довгий хвостик лишився. Мама, певно, розпорола б і перешила, а Надія тоді тільки смикнула ремінець, перевірила, чи тримається, і побігла на роботу.
Вона сіла просто на кухонну підлогу, притисла котушку до долоні й нарешті виплакалася. За парасолькою, за мамою, за тим хлібом, який принесла додому запізно. Коли підвелася, на колінах лишилися червоні сліди від рельєфного лінолеуму. Вона сполоснула обличчя, зварила собі картоплі й уперше за кілька днів повечеряла за столом.
На вихідних вона нарешті взялася перебрати мамин одяг. Із кишені плаща випав список покупок, складений учетверо. Під «яйцями» й «маслом» стояло «Наді щось смачне». Надія сіла в передпокої, перечитала список і засміялася крізь сльози. Мама завжди сварила її за такі доручення. Як то «щось смачне»? Назви хоч приблизно, чого хочеш. А сама, бач, теж так писала.
Плащ Надія повісила назад. Список поклала до гаманця, за проїзний. Після обіду сходила в ту саму пекарню, купила дві булочки з маком і одну принесла сусідці, яка в день похорону полила квіти в їхній квартирі. Сусідка саме чистила яблука. Надія залишилася в неї на чай і повернулася додому вже поночі.
За два тижні, у вівторок, Надія проспала будильник. Вискочила з під’їзду з бутербродом у руці. На півдорозі до зупинки на рукав упали перші краплі. Поки вона запихала бутерброд у пакет, дощ припустив так, що волосся прилипло до щік. І саме тоді попереду, серед сірих спин, вона побачила жовту парасольку в білі ромашки.
Під нею йшов високий чоловік із наплічником. Надія наздогнала його біля переходу. Ремінець звисав над його правим плечем. На жовтій тканині виднілися три нерівні сині стібки й той самий хвостик.
— Вибачте, можна вас на хвилинку?
Чоловік озирнувся й підняв парасольку, щоб краще її бачити. Холодна вода з краю хлюпнула Надії за комір.
— Ой, пробачте.
— Я вас ні в чому не звинувачую, — швидко сказала вона. — Просто це моя парасолька. Бачите синю нитку? Я сама пришивала застібку. Поверніть її, будь ласка. Це останнє, що мені мама подарувала.
Чоловік глянув на ремінець, потім на Надію.
— Я її в парку знайшов, на лавці біля каштана. Почався дощ, то я розкрив її й пішов додому. Думав, може, хтось повернеться, навіть постояв трохи. А сьогодні поспішав на автобус, своєї ніде не знайшов. Ось, тримайте.
Він простягнув ручку, і Надія вхопилася за неї обома руками. Чоловік одразу змок. На одному плечі його сорочки розпливлася темна пляма. Він спробував прикритися наплічником, але вийшло так незграбно, що Надія пирснула.
— Ставайте сюди вже. Вам на двадцять сьомий?
— На нього.
До зупинки вони дійшли вдвох. Чоловік назвався Андрієм і двічі перечепився, бо підлаштовувався під її крок. Коли під’їхав автобус, він пропустив Надію вперед, а вона обернулася й застебнула мокрий ремінець просто в дверях. Усю дорогу тримала парасольку на колінах, хоча під сидінням було повно місця.
Наступного ранку Андрій стояв біля зупинки з двома паперовими стаканчиками.
— Я взяв чорну й з молоком, бо не знав, яку ви п’єте.
— З молоком. А якби я сьогодні не прийшла?
— Довелося б випити обидві. І на роботу я б устиг усе ще до дев’ятої.
Вони їхали поруч, і Надія дізналася, що він лагодить кавомашини. Андрій дізнався, що вона працює в книгарні й щодня відкладає собі щось почитати, а додому приносить переважно книжки, які вже обіцяла комусь іншому. За тиждень він зайшов по детектив для сестри. Купив той, який Надія вибрала, а наступного ранку сів поруч і з обуренням повідомив, що сестра вгадала вбивцю на тридцятій сторінці й зателефонувала йому о пів на першу ночі, щоб похвалитися.
Якось у суботу вони знову опинилися в тому парку, і він показав їй лавку під каштаном. Вона впізнала місце, де їла булочку. На спинці хтось видряпав слово «ЛЮБА», яке Надія тоді прочитала, доїдаючи останній шматок.
Вони сіли. Андрій розгорнув пакет із пекарні й подав їй булочку. Надія розламала її навпіл і раптом розповіла йому, як мама вирощувала цибулю в чашці без вушка. Потім згадала про ланцюжок. Сказала, що досі часом подумки веде ту розмову біля магазину. У кожній її версії батько нарешті повертається до неї обличчям і дає договорити.
Андрій підняв із лавки крихту, поклав на долоню й дочекався, поки Надія сама продовжить.
— Якби він зараз подзвонив, я б, мабуть, спочатку спитала, чи він їв, — сказала вона. — Уявляєш? Я все ще пам’ятаю, що він не любить підігрітого борщу.
— А ти любиш?
— На другий день він найсмачніший.
— Тоді пощастило, що я вчора зварив каструлю.
Надія засміялася й віддала йому більшу половину булочки. За кілька хвилин знову задощило, і цього разу вона розкрила парасольку першою.
Під кінець осені батько ще кілька разів телефонував. Одного разу Надія відповіла. Він розповів, що поміняв на машині гуму, спитав, чи їй вистачає грошей, і вже збирався прощатися, коли вона знову згадала про прикраси.
— Я почула, що ти сказав минулого разу. Якщо Лєра погодиться повернути їх, я сама заберу.
— Я з нею про це не говорив.
— Тепер можеш поговорити.
Минуло ще кілька днів. Батько так і не передзвонив. Надія прибрала порожню скриньку з дзеркала. За нею знайшлася мамина шпилька. Надія підколола нею пасмо біля скроні й пішла відчиняти Андрієві, який саме подзвонив у двері. Він приніс пиріг і банку борщу. Стояв на килимку, мокрий до нитки, і намагався стягнути черевики, не випускаючи з рук ні того, ні іншого.
— А парасолька де? — спитала Надія.
— Удома. Купив нову, величезну. Можу хоч зараз показати чек.
