Хочеш — пери їм, готуй їм — мене в цьому цирку не буде, — сказала Соня чоловікові
Соня стояла біля вікна й спостерігала, як її чоловік Кирило метушиться у дворі з батьком. Начебто нічого такого — звичайний суботній день, але в серці у неї дедалі сильніше накопичувалась важкість. Вона старалася не показувати, що втомилася, що злиться, що їй не подобається все, що відбувається — але всередині давно закипало.
Три місяці тому до них у квартиру переїхали батьки Кирила — Петро Іванович та Валентина Петрівна. Приїхали «тимчасово», бо в них нібито почалися проблеми з опаленням у їхньому старенькому будинку за містом. Соня одразу не повірила — знаючи Валентину Петрівну, вона розуміла: якщо вже ця жінка кудись в’їхала, то випровадити її буде непросто.
Соня з Кирилом разом майже сім років. Він завжди був людиною м’якою, не любив сварок. На роботі — відповідальний, удома — начебто теж старається, але як тільки справа стосувалась батьків — все, його воля кудись зникала.
Соня зачинила вікно й пішла на кухню. Там, біля столу, сиділа Валентина Петрівна й чистила яблука. Чистила повільно, з виглядом великомучениці.
— Соню, — протягла свекруха, не дивлячись, — ти б курку-то до вечері замаринувала. Петро Іванович любить соковитіше. І пюре не забудь, ти вчора якесь грудками зробила.
Соня хотіла щось сказати, але стрималась. Знаючи: якщо зараз почне, вийде сварка, Кирило знову буде просити «потерпіти». Вона прибрала зі столу шкірки й пішла по картоплю. На полиці безлад — Валентина Петрівна любила господарювати на чужій кухні.
Увечері прийшов Костя — брат Кирила. Молодий, доглянутий, вічно з телефоном у руках. Він теж влаштувався в них: мовляв, ремонт у квартирі затягнувся. Другий місяць затягується, якщо бути точною. Костя прийшов не сам — притягнув свою нову пасію Інну. Дівчина років двадцяти двох, гучний сміх, довгі нігті.
— Соню, у тебе є що пожувати? — з порога заявила Інна і, не дочекавшись відповіді, полізла в холодильник.
Соня стояла біля плити, мішала суп, чула, як Кирило з батьком обговорюють за гаражами якісь залізяки, Костя сміявся над мемами, Інна ляскала дверцятами холодильника. А вона варила суп, який, імовірно, знову назвуть «несмачним».
Сусідка Галя — подруга Сониної мами — іноді заходила ввечері. Вона все розуміла, мовчки сідала на табурет і дивилася, як Соня метушиться між плитою й посудом.
— Ти б їх до біса послала, — одного разу пробурчала Галя. — Ні сорому, ні совісті.
Але Соня тільки знизала плечима.
— Кирило просить. Каже, що тимчасово все це.
Того вечора Галя знову прийшла, принесла банку солоних помідорів. Посиділа мовчки, потім сказала:
— Ти все сама-то витягнеш? Не надірвешся?
Соня зітхнула й відмахнулася:
— Та годі Вам. Прорвуся.
Вночі вона лежала поруч із Кирилом, слухала його спокійне дихання й думала: а скільки ще? Місяць? Два? Пів року? Чи «поки не вижене»? За вікном моросив дрібний дощ, а в грудях у Соні дряпало почуття, що це все надовго. Занадто надовго.
За тиждень нічого не змінилося. Хіба що Інна стала з’являтися частіше — тепер вона не тільки їла в них вечері, але ще й залишалася ночувати в кімнаті Кості. Вранці Соня прокидалася й чула її дзвінкий сміх на кухні — Інна діставала сік, ковбасу, залишала все на столі й йшла. Посуду прибирати — це не про неї.
Валентина Петрівна теж не втрачала хватки — до своїх розпоряджень додала нові: то рушники треба все прати «по-людськи», то вікна помити, то речі розкласти «як треба». Соня ковтала образу й мовчала.
— Кириле, поговори ти з ними, — тихо сказала вона ввечері, коли вони нарешті залишилися вдвох на кухні. — Я не залізна. Я приходжу з роботи — в мене пів дому перевернуто. Я як прислуга. Я втомилася.
Кирило спустив погляд, присунув до себе чашку з чаєм, довго крутив ложку в руках.
— Ну потерпи ще трішечки. Мамка сказала, що скоро спеціалісти до них приїдуть, усе полагодять. Костя теж обіцяв із ремонтом розібратися.
— Ти чуєш себе? — Соня ледь не підвищила голос. — «Скоро», «обіцяв»… Вони в нас живуть, їдять за мій рахунок, я перу за ними, готую! Ти хоч раз бачив, щоб твоя мати посуд за собою помила?
— Ну ти чого починаєш? — Кирило зітхнув. — Їм складно, ти сама знаєш…
Вона встала, дістала з холодильника контейнер із супом, простягнула йому:
— Завтра сам розігрій. Я на роботу раніше піду.
Кирило щось буркнув, але сперечатися не став.
Наступного дня Соня затрималася на роботі спеціально. Колега Таня покликала на каву після зміни. Вони сиділи в маленькому кафе поруч з зупинкою й говорили про дрібниці — про нові замовлення, про дітей, про ціни в магазині.
Таня раптом спитала:
— Ти чого худа така стала? Що у тебе сталося?
Соня всміхнулася.
— Додому йти не хочеться, от і все.
Таня, доросла, бувала, зрозуміла одразу. Вона вислухала все — про Костю, про Валентину Петрівну, про Інну. Помовчала.
— Ти чого, Соню. Так не можна. Ти не рабиня. Вижени їх, хай на оренду беруть або до Кості в квартиру йдуть.
— Та Кирило не зрозуміє, — сказала Соня втомлено. — Він своїх слухає більше, ніж мене.
— Ну от і погано. Ти йому хто — дружина чи домробітниця? — Таня говорила тихо, але в її голосі чувся метал. — Поки
Увечері вдома знову все було по-старому: Валентина Петрівна сиділа біля телевізора, ногою відсуваючи від себе згорток брудних речей. Костя з Інною сміялися десь у передпокої. На кухні гора посуду. Кирила вдома не було — він поїхав з батьком у гараж.
Соня мовчки взяла таз, пішла збирати брудну білизну по кімнатах. У Костиній кімнаті на кріслі валялися футболки, шкарпетки, навіть Іннина майка. На підлозі — порожня банка з-під напою. Вона стояла з цим тазом, дивилася на цей безлад і раптом зрозуміла, що не може дихати. Щось усередині обірвалося.
Увечері спробувала поговорити з Кирилом знову:
— Я так більше не можу. Нехай хоч щось роблять самі. Нехай речі за собою прибирають. Я не встигаю за всіма.
Кирило обійняв її, поплескав по спині, сказав звичне «ну потерпи». А вранці Валентина Петрівна знову цідила:
— Соню, ти шкарпетки Костині переплутала. Йому не можна синтетичні прати з бавовняними, ти що, не знаєш хіба? І взагалі, ти надто сильно кондиціонер ллєш. Пахне потім не дуже.
Соня хотіла відповісти, але перед очима раптом спливло обличчя Тані. «Ти не рабиня». Весь день вона ходила на автоматі.
Увечері, коли вона повернулася додому, у коридорі стояла Інна з Костєю. В Інни в руках був новий пакет із речами.
— Соню, ти не могла б мої сукні відпарити? Бо в мене побачення, а тут праска якась стрьомна, я не вмію нею.
Соня мовчки пройшла повз.
— Соню, ти чого? — догнав її Костя. — Ну допоможи, діла-то.
Вона поставила сумку на підлогу, обернулася, подивилася йому просто в очі.
— Я тобі не домробітниця.
І пішла в спальню. Двері вона зачинила на клямку — вперше за весь час.
Ранок почався так, наче за ніч нічого не змінилося. Валентина Петрівна гримотіла каструлями на кухні, Костя й Інна голосно реготали в коридорі, Кирило натягав куртку — знову збирався їхати з батьком за місто.
Соня сиділа на краєчку дивана й слухала, як за дверима Валентина Петрівна щось буркотить про «невдячну молодь». Слова про невдячність упали в голову, як грудка снігу за комір. Соня зітхнула й пішла на кухню.
— Ти куди зібралася? — Валентина Петрівна навіть не обернулася, тільки різкіше заскрипіла ножем по обробній дошці.
— На роботу, — відповіла Соня спокійно.
— От і правильно. Гроші потрібні. Тут, розумієш, усе на тобі тримається. Ти давай без викрутасів — замаринуй м’ясо перед виходом, Костя ввечері смажитиме.
Соня мовчки подивилася на свекруху. На її сутулу спину, на жирні плями на старому халаті. І вперше за довгий час не відчула ні злості, ні образи — тільки порожнечу. Вона витягла з шафи куртку, закинула сумку на плече й сказала тихо:
— Маринувати будете самі.
Валентина Петрівна обернулася:
— Ти чого мелеш? Хто буде робити?
— Не я, — повторила Соня й вийшла з кухні.
На сходовій клітці стояла сусідка Галя. Вона почула ляск дверей і питально подивилася на Соню:
— Ну що?
— Все, Галю. Час закінчувати цей цирк.
Увечері Соня повернулася раніше за Кирила. У квартирі було тихо. На кухні сиділи Інна й Костя — скривджено мовчки, в телефонах. Валентина Петрівна лежала на дивані, вкрита пледом, і голосно зітхала.
Соня пройшла повз, не дивлячись. У кімнаті вона дістала валізу з-під ліжка й почала складати туди свої речі. Чула, як за дверима шурхотить Валентина Петрівна, як шепочеться Костя з Інною. Ніхто не зайшов.
За годину прийшов Кирило. Він застав Соню, яка сиділа посеред кімнати з наполовину запакованою валізою. Завмер у дверях.
— Ти чого? Ти куди?
— Я нікуди, — Соня підвела очі. — Це ти вирішуй — хто тобі важливіший. Я більше не буду їх обслуговувати.
Кирило дивився на неї, як на чужу. Плечі в нього опустилися. Він підійшов, сів поруч.
— Соню, ну ти чого? Ти ж знаєш… Ну потерпи ще трохи…
Вона засміялася — коротко, глухо.
— Кириле, ти розумієш хоч, що ти говориш? Твої «потерпи» мені вже набридли.
Він спробував узяти її за руку, але вона відсторонилася:
— Ви хочете жити гуртом — живіть. Хочеш — пери їм, готуй їм — мене в цьому цирку не буде, — сказала Соня чоловікові.
Він відкрив рота, але нічого не сказав. У дверях стояла Валентина Петрівна — мовчки, з перекошеним ротом. Костя визирнув з кухні й знову сховався. Соня застібнула валізу, встала й подивилася на них усіх.
У квартирі повисла тиша — глуха, липка. Здавалося, що навіть повітря не рухається. За стіною хтось змив воду — сусіди поверталися додому. Соня підняла сумку, кинула останній погляд на Кирила — і вийшла з кімнати. Двері ляснули тихо. Ніхто не побіг за нею.
Кирило ще кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись на зачинені двері. У голові було дивно порожньо — ні виправдань, ні звичних «потерпи», ні думок, як усе владнати. Тільки одна проста річ: вона пішла. І це вже було не «тимчасово».
Він повільно підвівся. Перевів погляд на матір, на Костю, на Інну. Вони мовчали, але в цьому мовчанні було очікування — що він зараз щось скаже, як завжди… згладить, виправдає, знайде компроміс. Але цього разу він не став.
— Збирайтеся, — тихо сказав Кирило.
— Що? — Валентина Петрівна різко випрямилася. — Ти що таке кажеш?
— Я сказав — збирайте речі, — повторив він уже твердіше. — Ви сьогодні ж звідси йдете.
Костя пирхнув:
— Та ти що, серйозно? Через неї?
Кирило подивився на брата так, що той замовк.
— Не «через неї». А через вас. Бо я дозволив цьому статися.
У кімнаті стало тихо.
— У вас є руки, ноги, гроші, — продовжив він спокійно. — Знімайте квартиру. І живіть як хочете. Але не тут.
— Я твоя мати! — підвищила голос Валентина Петрівна.
— А це мій дім, — відповів Кирило. — І я його ледь не втратив.
Цього разу він не відвів погляду.
Через годину у квартирі знову стало тихо. По-справжньому тихо. Кирило стояв посеред кімнати, дивився на порожній диван і вперше за довгий час чітко розумів, що саме потрібно робити далі. Він узяв телефон.
— Соню… — сказав він, коли вона підняла слухавку. — Я все зрозумів. Повернись додому. Тепер це знову тільки наш дім.
