Христина відчинила двері й здивувалася не колишньому чоловікові, а його супутниці.
Дзвінок у двері пролунав у той самий час, коли Христина, закутавшись у стару ковдру, гортала альбоми з фотографіями. Смішно сказати — ностальгія напала на сорокарічну жінку! А думала вже: годі копатися в минулому. Розлучення — воно й є розлучення. Крапка. Нове життя.
На порозі стояв саме він — той самий «виріс» Юрій. У новій куртці, яку вона йому не купувала. Збентежено м’явся, тримаючи в руках коробку.
— Привіт. Я по речі. Деякі документи забув, — почав був він.
Христина кивнула. Що ж, нормально. Вони ж цивілізовані люди, зрештою. Навіть усміхнулася — чергово, але без злоби. І тут з-за його спини визирнуло знайоме до болю обличчя. Лілія Самойлова. У школі була Лілька Дурдом — місцева принцеса, яка любила плітки більше, ніж власне відображення. А це, уявіть собі, дуже багато означає!
Час ніби завмер. Христина стояла й дивилася на цю жінку — доглянуту, самовпевнену, з тим самим хижим поглядом. Ось вона, та сама коханка. Та сама причина зруйнованого шлюбу. Та, з ким Юрко «знайшов себе».
А в Христини в голові промайнуло: Як же він влип! Як безглуздо! Чоловік зрадив їй з однокласницею. З тією самою Лількою, яка колись розбовкала всій школі, що Христина досі спить з плюшевим ведмедиком!
— Христинко! — простягнула Лілія солодким голоском. — Як справи, люба? Сподіваюся, ти не проти, що я з Юриком приїхала? Просто мені тут поряд потрібно було у справах.
І усмішечка така переможна. Мовляв, бачиш, це мій чоловік тепер. А ти — так, минуле століття. Христина мовчала. А в душі щось холодне розливалося, як лід у склянці. Уявіть: стоїш у власній квартирі, а тебе ніби вкрали. Викреслили. І на твоєму місці — вона. Лілька з десятого «Б».
— То можна зайти? — спитав Юрій, не дивлячись дружині в очі.
Христина відступила вбік, мовчки вказавши на передпокій. І то тільки тому, що інакше виховання не дозволяло. Але коли Лілія вальяжно пішла першою, оглядаючи квартиру з виглядом знавця, щось у Христині клацнуло.
— Треба ж, як мило влаштувалася! — промовила Лілія, розглядаючи фотографії на полиці. — І собачку завела. Дуже по-домашньому вийшло!
Фотографії. Там же їхні шкільні світлини, де Христина стоїть з червоними очима після чергової Лільчиної витівки.
— Проходь, Юрику, — спокійно сказала Христина. — Документи в шафі, пам’ятаєш?
А Лілія тим часом взяла в руки саме ту рамку. Випускний, одинадцятий клас. Христина — худенька, із заплаканими очима. Лілька — сяюча, з усмішкою переможниці.
— Ой, а це що? — вигукнула вона з фальшивим захватом. — Христинко, ти ж зовсім не змінилася! Така ж скромнесенька.
У Христини всередині щось стиснулося. Скромнесенька. Цим словом Лілька її дражнила в школі після того випадку із щоденником.
— І я на фото є! — Лілія пальчиком указала на себе. — Ностальгуєш? Дитинство було хороше, правда?
Кому як. Христина пам’ятала кожен день того проклятого десятого та одинадцятого класу. Як Лілька вирвала в неї з рук особистий щоденник і прочитала вголос усьому класу запис про перше кохання. Як сміялися хлопці, як Христина стояла червона дпоо вуха вчителька сказала: «Ну що ти, Лілечко, не чіпай дівчинку».
Дівчинку! Не чіпай дівчинку! Ніби Христина була кошеням, а Лілька — господинею.
— Документи де лежать? — бубонів Юрій, риючись у шафі.
— У теці з темною обкладинкою, — озвалася Христина, не спускаючи очей з Лілії.
А та продовжувала свій театр:
— Знаєш, Христинко, а життя так цікаво складається! Хто б міг подумати тоді, в школі, що твій Юрочка стане моїм, — вона багатозначно подивилася на кільце в себе на пальці. — Доля, мабуть!
Отут Христина здригнулася. Кільце було знайоме. Те саме, яке Юрій дарував їй на річницю весілля. Простеньке, недороге, але Христині тоді здавалося, що це символ їхнього кохання. Отже, він крадькома і каблучку зі шкатулки поцупив!
— Гарненьке, правда? — Лілія повертіла рукою на світлі. — Юра сказав, що спеціально для мене обирав. Такий романтик! А ще він розповідав, як тебе в школі всі жаліли. Христинка, яку ніхто не любить.
У кімнаті зависла тиша. Юрій стояв з коробкою в руках, Лілія — з простягнутою рукою, а Христина раптом зрозуміла: вона більше не та налякана дівчинка зі школи.
— Знаєш що, — сказала вона спокійно, — забирайте документи й ідіть.
— Христино, зачекай… — почав був Юрій.
— Ні, — відрізала вона. — Я зачекала достатньо. І пробачила достатньо. А тепер все. І погляд у неї був такий, що Лілія зрозуміла: гру закінчено.
Христина нагадала про ту осінь у школі. Щоденник, вирваний з рук. Сміх однокласників. І Лільчине тріумфальне обличчя. А за тиждень — історія з фотографіями в роздягальні, коли хтось підклав їй у сумку компрометуючі світлини.
— А потім була та історія з Льошею Морозовим, — повільно проговорила Христина. — Пам’ятаєш, Лілю? Як ти розповіла всьому класу, що він мені записку написав?
— Та дурниці все це! — заметушилася Лілія. — Шкільні дурощі! Христинко, ну що ти копаєш у минулому?
Але Христина вже не зупинялася. Двадцять років мовчання прорвалися греблею:
— А випускний вечір, Лілю? Коли ти «випадково» перекинула на мене сік? Прямо перед фотографуванням? І всі сміялися, а я стояла в мокрій сукні. Теж випадковість?
Лілія зблідла. Юрій дивився на неї так, ніби бачив уперше:
— Лілю, це правда?
— Юрочку, ну що ти! — Лілія спробувала взяти його під руку. — Ми ж були дітьми! Ну пустували трохи.
— Пустували? — голос Христини став твердішим. — Ти методично, рік за роком перетворювала моє життя на пекло. А я думала, що зі мною щось не так. Що я не така, як усі. І ти це знала!
— Христино, годі! — верескнула Лілія. — Усі ми були не янголами в школі!
— Ні! — І Христина вперше за вечір підвищила голос. — Не всі! Не всі писали ненависні листи! Не всі будували плани, як принизити однокласницю!
Юрій мовчки стояв з коробкою в руках. Обличчя в нього було розгублене.
— Ти була надто правильною! — випалила Лілія. — Надто хорошою для всіх! І це виводило!
Ось воно! Нарешті правда. Христина подивилася на цю жінку — доглянуту, в дорогому одязі, з манікюром і укладкою — і побачила ту саму заздрісну дівчинку зі школи. Тільки тепер заздрість стала дорослою. І витонченою.
— Отже, ти відвела мого чоловіка не тому, що покохала, — повільно проговорила Христина. — А тому, що він був мій.
— Це не так! — Лілія метнулася до Юрія. — Юрочку, скажи їй! Скажи, що між нами справжні почуття!
Але Юрій мовчав. І в цьому мовчанні було більше відповіді, ніж у будь-яких словах.
— Ідіть, — тихо сказала Христина. — Обоє.
— Христе, зачекай, — почав Юрій.
— Геть! — крикнула вона так, що обоє здригнулися.
Лілія поп’ятилася до дверей:
— Юрочку, ходімо. Не варто витрачати час на неї.
— Нічого подібного, — Христина взяла глибокий вдих і випрямилася. — Жодної істерики. Просто я більше не хочу бачити у своєму домі людей, які мене не поважають. І не поважали ніколи.
Вона підійшла до дверей і прочинила їх:
— Більше в мою квартиру ви не ввійдете.
— Але документи, я ще не все зібрав, — спробував Юрій.
— Передам через адвоката.
Христина стояла в дверях, і щось у її позі, у виразі обличчя змусило обох зрозуміти: торг недоречний. Лілія першою ступила на сходи, Юрій поплентався слідом з коробкою. Христина притулилася спиною до зачинених дверей і заплющила очі.
Христина підійшла до вікна й подивилася вниз. Юрій завантажував коробку в машину, Лілія стояла поруч і щось палко йому доводила, розмахуючи руками. Напевно, виправдовувалася, вигадувала нову версію подій. Нехай вигадує. Це більше не її проблема.
Дивно, а вона чекала цього моменту, коли вони підуть, а зараз відчувала не полегшення — а якусь легкість. Ніби з плечей звалилася важка рюкзака, яку вона тягла двадцять років. Машина завелася й поїхала. Христина проводжала її поглядом без жалю.
На столі задзвонив телефон — напевно, Юрій, буде телефонувати, вимагати пояснень, звинувачувати в жорстокості. Христина подивилася на екран і відхилила виклик. А потім зробила те, чого не робила багато років: заварила собі справжнього чаю, дістала з холодильника торт — той самий, який купувала на завтра до приходу подруги — і відрізала собі пристойний шматок.
