Я завжди вважала, що найважливіше — виховати своїх дітей чесними, працьовитими й гідними людьми. Я й сама жила за цими принципами. Гроші для мене ніколи не були головним, бо людина вимірюється не тим, що має, а тим, ким вона є. Ми з чоловіком старалися дати нашим дітям все, що могли, але й вчили їх цінувати працю, знати справжню вартість речей і розуміти, що шукати сенс у матеріальному — це дорога у нікуди.
Але одного дня все змінилося, коли моя колега, Надія Іванівна, підійшла до мене після роботи й сказала, що бачила мою доньку Іринку у дорогому пальті.
— Катю, ти знаєш, я бачила твою Іринку! У неї таке красиве кашемірове пальто. Ти їй подарувала?
Моє серце стиснулося. Я точно знала, що не купувала доньці нічого подібного. Та й Іринка — студентка, живе на ті гроші, які ми з чоловіком їй даємо. Я ледь стрималася, щоб не показати свою збентеженість перед колегою.
— Ні, не купувала… — відповіла я, намагаючись усміхнутися. А потім якось само собою збрехала. – Моя свекруха подарувала їй на День народження. Іринка вже доросла, їй треба чоловіка знайти.
Прийшовши додому, я не знаходила собі місця. Де моя Іринка могла взяти гроші на таке дороге пальто? Ми завжди вчили її бути стриманою, не витрачати гроші на зайве. Але, коли я згадала про пальто, мене накрила хвиля обурення. Що це за одяг? І звідки у моєї доньки такі гроші?
Я ледь дочекалася, доки Іринка повернеться додому. Вона відчинила двері, усміхнена, як завжди. Але всередині мене кипіло.
— Іди сюди! — різко кинула я, ледь стримуючись. — Звідки у тебе всі ці речі? І не бреши мені!
Іринка опустила голову, намагаючись уникнути мого погляду.
— Купила… — ледь чутно промовила вона.
— Коли купила? Ти що, мене за дурепу вважаєш? — я не могла втримати емоцій. — Оцей светр, оце пальто — звідки вони? Я ж знаю, скільки такі речі коштують! Хто він? Хто цей негідник, який тобі це все дарує? Ти думаєш, що він з тобою одружиться? Та він просто купує тобі це лахміття, щоб ти не втекла одразу! Такий чоловік кине тебе з дитиною на руках і навіть не озирнеться!
Я кричала так, що мене напевно чули всі сусіди. Раптом у двері постукала сусідка, яка ще була моєю подругою.
— Катерино, що сталося? Чому такий галас? — вона зазирнула у кімнату, стривожено дивлячись на мене й доньку.
— Все добре, Ніно, просто розмова з донькою, — я намагалася заспокоїтися, але всередині мене вирувала буря.
Іринка стояла переді мною з опущеними плечима, мовчазна, але її погляд став спокійним та рішучим.
— Мам, я справді купила все це сама, — нарешті почала вона. — Ти знаєш, що якісні й стильні речі можна купувати не тільки у дорогих бутиках. Якщо гарно походити по секонд-хендах, та знати, де шукати, навіть нові речі можна знайти. Ось це пальто — його мені подруга привезла з Чехії. І ось цю блузку, натуральний шовк. Там секонд-хенди ще кращі.
— Що?! — мені стало легше, але ненадовго. — Ти що, риєшся в секондах? У чиїхось ношених речах, які іноземці викинули, а ти доношуєш? Ще й за це гроші платиш?
Я не могла оговтатися від її слів. Легше, звісно, що моя донька не утриманка якогось чоловіка. Але все одно, вона носить речі за кимось. Як можна так зневажати себе? У моїй голові ще було багато запитань.
Іринка мовчала. Вона стояла переді мною з сумними очима, але її обличчя залишалося спокійним. Вона не сперечалася зі мною, не кричала у відповідь. Тільки тиша заповнила простір між нами.
— Мам, — тихо почала вона, — я не бачу у цьому нічого поганого. Ми живемо у такі часи, коли треба бути розумним у своїх витратах. Це не означає, що я гірша чи менш гідна. Я просто роблю вибір, який підходить мені.
— Вибір?! — я була на межі. — Ти обираєш жити у бруді та зневазі?
— Ні, мамо, — вона підняла голову й подивилася мені прямо в очі. — Я обираю не витрачати зайві гроші на те, що можна знайти за меншу ціну. Мені подобається одяг, який я знаходжу, він якісний та стильний. А те, що його хтось носив до мене, не робить мене менш гідною. До речі, там можна зайти купу зовсім нових речей, навіть з бирками. Ну, хтось один раз одягнув, наприклад плаття. І продав… Воно зовсім нове, розумієш? І задешево.
Я замовкла. Її слова дістали за живе. Вони були правдивими, але важкими для мене. Як же я могла не побачити цього раніше? Я завжди вчила її, що гроші не головне, що важливо бути доброю людиною. Але чому ж тоді мені так важко змиритися з тим, що моя донька не боїться бути іншою, не боїться вибирати свій шлях?
Того вечора я довго не могла заснути. Моє серце розривалося між гордістю за її розум та бажанням захистити її від світу, який, як я завжди вірила, був жорстоким до таких, як вона.
Я довго ще ображалася на неї, виговорювала все що думаю, але й спостерігала, як донька поводить себе. Поступово моє ставлення до цієї ситуації змінилося. Донька ще принесла кілька гарних суконь та пару светрів, які на ній гарно сиділи. Я ніяк не могла змиритися з її покупками, проте вирішила не заважати. Можливо, колись я зможу зрозуміти її поведінку, тільки на це потрібен час.