Настає момент у житті кожної матері, коли вона розуміє: її дорослий син більше не належить лише їй. І часом це відкриття важко сприйняти. Марина Дмитрівна намагалася усміхатись, коли почула слова свого улюбленого Павла:
— Мамо, ну не починай. Я Аню щиро кохаю, і вона мене теж. У нас усе чудово, не хвилюйся.
Вона кивнула, та всередині все стислося від передчуття, що син робить помилку. Їй усе ще здавалося, що він — маленький хлопчик. А в житті самої Марини Дмитрівни було чимало випробувань. Розлучення з Костею сталося, коли Павлові ледве виповнилося чотири роки. Залишитися самій з дитиною на руках було важко. Її батьки жили далеко й допомогти не могли, а родина Кості й поготів — вони ніколи особливо не цікавилися онуком. Костянтин був у них найстаршим, а після нього з’явилося ще п’ятеро дітей, яких треба було годувати, вдягати, ставити на ноги.
Здавалося, вони навіть зітхнули з полегшенням, коли Костянтин одружився й нарешті виїхав із батьківського дому. А сам Костя? Їхній шлюб тривав п’ять років, а потім у нього з’явилася інша. Марина Дмитрівна довго терпіла, прощала, намагалася зберегти сім’ю, але в усьому є межа. Одного вечора вона просто виставила його валізу за двері й замкнулася на засув.
Він повернувся пізно, після чергових посиденьок з друзями, намагався відчинити двері своїми ключами, стукав — та Марина Дмитрівна не відчинила. Так вона залишилася сама з маленьким Павлом. Добре, що квартира була її власністю. Ще до заміжжя, працюючи на заводі, вона змогла придбати однокімнатне житло за пільговою ціною. Отримала ключі від власної квартири, залишивши гуртожиток, у якому жила відтоді, як після інституту вирішила залишитися у столиці.
Тоді Марині Дмитрівні було двадцять вісім років. Особисте життя якось не складалося — робота забирала весь час і сили. Костянтин з’явився у їхньому відділі й одразу став центром уваги. Колектив був майже повністю жіночий — лише літній інженер Григорій Петрович порушував цю гармонію. І ось прийшов він — молодий, симпатичний хлопець. Жінки не приховували цікавості, але марно: Костянтин уподобав Марину Дмитрівну.
По-перше, хлопець мріяв про сім’ю, а більшість колег були заміжні. По-друге, Марина зовсім не звертала на нього уваги, занурена у роботу, — і, можливо, саме це його зачепило. Хоч вона й була старша на п’ять років, але сподобалася йому надзвичайно. Костянтин закохався.
Колега наполегливо намагався зблизитися. Запрошував Марину на каву, на прогулянку, але вона щоразу відмовляла — то роботи багато, то вдома справ не злічити. Вона звикла до свого спокою й самотності. Та й сам Костя не викликав у неї особливих симпатій: занадто був самовпевнений, знав, що подобається жінкам, і цим відверто тішився. Марині Дмитрівні така поведінка не подобалася.
Тоді він змінив тактику. Почав приносити на роботу розкішні букети й ставити просто на її стіл. Інколи непомітно залишав у шухляді плитку шоколаду або якусь дрібничку — приємний сюрприз. Його наполегливість і увага поступово розтопили кригу в серці Марини Дмитрівни. Вона вперше дозволила собі подивитися на нього інакше — не як на колегу, а як на чоловіка.
Згодом вони почали зустрічатися, а ще через рік одружилися. Незабаром з’явився Павлуша — світлий, допитливий хлопчик, їхня радість. Перші роки сімейного життя були щасливими: вони разом ділили всі турботи, ночами чергували біля ліжечка малюка, підтримували одне одного.
Тільки щастя тривало недовго. Коли син трохи підріс і Марина Дмитрівна вийшла на роботу після декрету, вона помітила, що колеги перешіптуються за її спиною. Дехто дивився на неї зі співчуттям, дехто — з якимось дивним усміхом. Спершу вона не розуміла, у чому річ, але правда швидко випливла на поверхню.
Поки вона була вдома з дитиною, Костянтин не гаяв часу. Він почав зустрічатися з молодою практиканткою із сусіднього відділу. Звісно, приховати це було неможливо — у колективі всі про все знали. Він навіть не надто намагався бути обережним, тож чутки розлетілися швидко.
І ось одного дня, коли Марина Дмитрівна мала віднести документи на інший поверх, вона власними очима побачила те, про що раніше лише шепотілися. Стояла біля ліфтів, чекала, коли один звільниться. Двері відчинилися — і вона завмерла. Перед нею стояв Костя, обіймаючи ту саму практикантку. Марина від несподіванки впустила теку з документами — аркуші розлетілися по підлозі. Лише тоді «закохана парочка» помітила її. Дівчина, не сказавши ані слова, пройшла повз Марину на високих підборах, навіть не опустивши очей. Костянтин удав, що нічого не сталося, і нахилився, щоб допомогти зібрати папери.
Але Марина лише подивилася на нього сповненим образою поглядом. Потім розвернулася і швидко вийшла з холу. Не заходячи до кабінету, вона попрямувала до начальника й коротко сказала, що погано себе почуває, попросилася додому. Усередині її все клекотіло. У той день її життя розділилося на «до» і «після».
Колеги ще кілька тижнів обговорювали той випадок. Звісно, свідки знайшлися — як же без цього. Хоча Марина Дмитрівна могла б заручитися, що в той момент хол був абсолютно порожній. Вона тоді ще подумала: недарма кажуть, що й у стін є вуха.
Дома чекала сварка. Костянтин намагався переконати дружину, що між ним і тією дівчиною нічого не було. Мовляв, просто непорозуміння, випадковість. Але вона, звичайно ж, не повірила. Серце тиснуло, душа не витримувала образи.
Жінка була впевнена, що зрада сталася через різницю у віці. Адже вона була старшою, а та красуня — значно молодша. Як тут не засумніватися в собі? З часом Костя зумів домогтися прощення. Він почав знову залицятися до дружини, наче вони щойно познайомилися: дарував квіти, постійно говорив про кохання, турбувався, допомагав з сином, узяв на себе всі домашні справи. Марина Дмитрівна розтанула — повірила, що він змінився, і пробачила. Тільки дарма.
Жодні присяги й обіцянки не втримали чоловіка від нових походів «наліво». А ще гірше було те, що вони працювали в одному відділі, і кожен його флірт ставав предметом пересудів. Марині Дмитрівні набридло бути темою для пліток. Вона розлучилася з чоловіком і невдовзі звільнилася.
Ніхто не здивувався її рішенню. Начальник мовчки підписав заяву про звільнення — усі розуміли, що працювати поруч із людиною, яка не раз тебе образила, просто неможливо.
Минуло двадцять років. Павло виріс, закінчив школу, вступив до інституту, здобув фах біолога. Після навчання він влаштувався на роботу — іронія долі, на те саме підприємство, де колись працювали його батьки.
Костянтин усі ці роки справно сплачував аліменти, але бачився із сином рідко, особливого інтересу до нього не виявляв. Марина Дмитрівна знала, що він кілька разів змінював роботу, але їхні дороги остаточно розійшлися.
Коли Павло подорослішав, спілкування між батьками зійшло нанівець. Марина Дмитрівна більше заміж не виходила. Так склалося: спочатку все життя присвятила синові — ростила, підтримувала, берегла, — а потім просто звикла бути сама. Та й після зради чоловіка в її серці залишився осад, який не дозволяв нікому підпустити себе надто близько.
Коли Павло став дорослим, вона серйозно замислилася про його майбутнє. Гроші, які відкладала багато років, вирішила використати на корисну справу. Спершу думала — на навчання, але син вступив сам, на бюджет. Тоді Марина Дмитрівна вирішила: треба купити йому квартиру.
«Не личить дорослому хлопцеві з матір’ю жити», — подумала вона. Хай звикає до самостійності, будує власне життя. Тим паче, хоч у них ніколи не було секретів, Павло ніколи не приводив дівчат додому. Та й куди — квартира ж однокімнатна.
Павло часто телефонував матері, розповідав про свої справи, але з часом дзвінки ставали дедалі рідшими, а потім і зовсім припинилися. Марина Дмитрівна терпіла, намагалася не втручатися у життя сина, та серце підказувало: щось не так.
Спочатку вона сама подзвонила. Павло відповів, що все гаразд, але говорив якось ухильно, без звичного запалу. Мати запрошувала його в гості, та син відмовлявся — казав, що дуже зайнятий. Це ще більше насторожило Марину Дмитрівну. «Чим же він може бути таким зайнятий? — думала вона. — Живе сам, з роботи прийшов, поїв — і відпочивай. Що там може заважати заскочити до матері?»
Тоді вона вирішила навідатися без запрошення. Купила торт, чай — і за пів години стояла біля дверей квартири сина, натискаючи кнопку дзвінка.
— Привіт, мамо, — сказав Павло, відчиняючи двері.
І раптом мати побачила, як за його спиною один за одним вибігли троє малюків. Стоять, кліпають оченятами й з цікавістю дивляться на незнайому тітоньку.
Павло збентежився, але швидко отямився:
— Проходь, мамо. А ви що стоїте? — звернувся він до дітей. — Ідіть, обійміть бабусю, неввічливо ж так стояти!
Марина Дмитрівна остовпіла. Вона… бабуся? Як це можливо?
Син, ніби виправдовуючись, потупив очі й промовив:
— Вибач, мамо, я все не наважувався тобі сказати.
— Хто там, Павлушо? — долинув із кухні мелодійний жіночий голос.
— Взагалі… я одружився, — зізнався Павло. — Це Анюта. Вона хороша, ти побачиш.
— А діти? — тільки й змогла вимовити приголомшена Марина Дмитрівна.
— Це діти Анюти від першого шлюбу, — пояснив Павло. — Її колишній чоловік пішов від неї. Там дуже сумна історія… Тож тепер я — батько трьох дітей, а ти, мамо, — бабуся.
У цей момент у коридор тихо вийшла Анюта — вона все чула. Марина Дмитрівна одразу помітила, що та старша за сина.
«Він же ще сам майже дитина…» — не втрималася Марина Дмитрівна.
— Ми любимо одне одного, — тихо сказала Анюта. — Павло чудовий.
— Чудовий, — зітхнула мати, і на очах її виступили сльози.
Вона не хотіла образити сина, але в душі розуміла: це не те майбутнє, яке вона уявляла для нього. Чужі діти, троє одразу. Синові лише двадцять п’ять років, усе життя попереду. А якщо він колись захоче мати власну дитину? Як тоді бути?
Марина Дмитрівна закрила обличчя руками.
— Мамо, не плач, будь ласка, — обійняв її Павло. — Ось тому я й не міг одразу тобі сказати.
Мати стрималася. Не хотіла влаштовувати сцену при синові та його новій дружині. Їй просто потрібно було трохи часу, щоб прийняти все це. Того дня вони все ж сіли за стіл, попили чаю. Марина Дмитрівна взяла себе в руки, намагалася дивитися на все спокійно. Павло виглядав щасливим, Анюта дивилася на нього закоханими очима, а діти були чемні, доглянуті, охайні. Було видно, що вони полюбили Павла й щиро сприймали його як батька. Це було так зворушливо, що серце жінки трохи розтануло.
Наймолодшого час було вкладати спати. Павло взяв його на руки й пішов читати казку. Двоє старших дитей сіли вечеряти на кухні. Вони самостійно з’їли омлет, випили чай, а потім поставили тарілки в раковину, взяли віник і совок — і почали прибирати крихти з підлоги.
Марина Дмитрівна стояла у дверях і з усмішкою спостерігала. Тут Анюта озирнулася й лагідно сказала:
— Марина Дмитрівно, дякую вам за сина. Я його дуже люблю. Він у вас чудовий.
— Бачу, дівчинко, — прошепотіла Марина Дмитрівна, змахнувши сльозу. — Просто… я це все трохи інакше уявляла.
— Я знаю, — тихо відповіла Анюта й, зробивши крок уперед, обійняла свекруху.
Того вечора Марина Дмитрівна довго не могла заснути. Вона сумувала за тим майбутнім, яке колись вимальовувала у своїй уяві: молода наречена, гучне весілля. Потім — очікування дитини, перша онука, колискова… А вийшло все зовсім інакше.
Попри все, Марина Дмитрівна переймалася за сина. Згадуючи власну молодість і свій гіркий досвід, вона не хотіла, щоб історія повторитися. Можливо, колись Павло, як і його батько, залишить старшу дружину — жінку, яка пізнала розчарування і не зуміла втримати щастя.
Їй було важко навіть від самої думки про це. Павло такий молодий, довірливий, щирий… А Анюта — жінка доросла, пережила багато. Марині Дмитрівні не давала спокою думка: чи не приховується за цим шлюбом якась користь? Хоча жодного разу вона не помічала нічого поганого за Анютою — та все одно в серці ворушився сумнів.
І знайомі не додавали спокою. Хоча ніхто нічого не казав відкрито, але шепіт за спиною чувся: мовляв, «вона старша», «з дітьми прийшла», «знайшла простого хлопця». Марина Дмитрівна слухала все це й не знала, як їй бути — радіти чи сумувати. Вона дивилася на сина — щасливого, усміхненого, закоханого — і думала: чи справді він знайшов своє справжнє щастя, чи, може, сам того не помічаючи, узяв на плечі тягар, який колись не зможе нести?
Минали дні. Марина Дмитрівна часто приходила до сина в гості, і з кожним разом серце її теплішало. Вона бачила, як Павло піклується про дітей, як ніжно дивиться на Анюту, як у домі панує спокій і любов. І тоді вона зрозуміла: не завжди щастя буває таким, як ми його уявляємо. Головне — щоб у родині було тепло, щоб очі світилися від радості.
Марина Дмитрівна тихо усміхнулася: «Ну що ж, мабуть, мій син і справді щасливий. А більшого, матері й не треба».
