— До вечора прибери. Покупцям твій запах тут ні до чого.
Син поставив материну сумку за хвіртку. Слідом виніс пакет з ліками й кімнатні капці.
Марія Павлівна стояла на ґанку в синій кофті. Не одразу зрозуміла, що капці лежать у багнюці.
— Сергію, це мій дім.
— Був би твій — сама б дах лагодила. Я сюди стільки вклав.
За п’ять років він змінив один змішувач. Гроші на дах мати віддала йому ще навесні. Через місяць син приїхав на іншій машині.
Тепер у нього були борги. Марія Павлівна знала: дзвонять ночами, вимагають повернути. Але про продаж дому почула лише сьогодні.
— Я нічого не підписувала.
— Підпишеш. Завдаток я вже взяв.
Він кинув на стіл ручку.
Напередодні мати відмовилася віддати йому останні заощадження. Сказала, що залишила на зиму й лікування. Сергій тоді спокійно відповів: «Ну, сама обрала».
Тепер вона зрозуміла, що саме.
— Куди мені йти?
— До сусідки своєї. Ти ж їй весь час допомагаєш. Ось хай і віддячить.
Він почав знімати зі стіни фотографії. Одну впустив. Під склом була молода Марія Павлівна серед школярів — її перший випуск.
— Мотлох цей покупці не візьмуть.
Вона присіла зібрати уламки. Син переступив через неї, виніс на ґанок стілець.
— Посидь поки тут. І при людях не влаштовуй сцен.
Коли біля воріт зупинилася машина, Марія Павлівна все ще тримала розбиту рамку. Від рукава тягнулася нитка: зачепилася кофтою за цвях і навіть не помітила.
З машини вийшов чоловік з текою.
Сергій поспішив до нього:
— Ось, мама вже зібрана. У неї все узгоджено.
Чоловік подивився на сумку біля хвіртки. Потім на жінку з фотографією в руках. Він перестав слухати Сергія. Підійшов до ґанку, присів перед Марією Павлівною.
— Подивіться на мене, будь ласка.
Марія Павлівна підвела очі. Чоловікові було років п’ятдесят, куртка на рукавах витерлася. Дивився він уважно й спокійно, як фельдшер на виклику.
Сергій стояв біля нижньої сходинки й усміхався, як усміхаються продавці, коли покупець довго розглядає цінник.
— Олеже Миколайовичу, з мамою все нормально, вона переживає. Переїзд, самі розумієте.
— Розумію. — Олег підвівся й обтрусив ноги. — Маріє Павлівно, ви дім продаєте?
Сергій швидко заговорив: довіреність майже готова, мама в курсі, на угоду приїде, лише вік, нерви. Олег на нього навіть не обернувся.
— Я вас питаю.
Марія Павлівна подивилася на хвіртку. Там стояла сумка, поруч пакет з ліками. Зверху лежала коробка ліків від тиску, вона купила її вчора в райцентрі й ще не відкрила.
— Ні, — сказала вона. — Не продаю.
Олег відкрив теку. Там лежала виписка з реєстру й під скріпкою розписка, написана від руки.
— Я виписку замовив, побачив, що власник ви. Ваш син сказав, що мама згодна, а сама підпише при угоді. Я ще думав: чого ж мама жодного разу слухавку не взяла. — Він закрив теку й нарешті повернувся до Сергія. — Двісті тисяч. Коли?
— Олеже Миколайовичу, давайте без гарячки. Мама подумає. Їй лише час потрібен.
— Мені не потрібно, щоб вона думала. Гроші поверни.
— Вони в обороті.
— До п’ятниці. У п’ятницю не буде — пишу заяву. Ти продавав чужий дім і взяв за нього гроші. Як це називається, я не вигадував.
У Сергія смикнулася щока. Він хотів щось сказати, але промовчав і лише засунув руки в кишені.
Олег пішов до машини. Біля хвіртки зупинився, підняв сумку Марії Павлівни й поставив її по цей бік паркану, на сухе. Пакет із ліками переставив туди ж. Капці чіпати не став. Машина розвернулася на вузькій вулиці, зачепила колесом Нінину канаву й поїхала.
Сергій постояв ще хвилину. Потім піднявся на ґанок, узяв зі столу ручку й покрутив її в пальцях.
— Ти розумієш, що ти зараз зробила?
— Сказала правду.
— Правду вона сказала. — Він засміявся, але якось недобре, уривчасто. — Мені тепер двісті тисяч звідки брати? Ти знаєш, кому я ще винен? Ти взагалі уявляєш, що це за люди?
— Не уявляю. Ти не розповідав.
— У тебе є гроші. Ти сама вчора сказала.
— На зиму. І на лікування.
— Яка зима, мамо? Мене посадять, ось тобі й зима!
Він жбурнув ручку назад на стіл. Ручка скотилася й упала в щілину між дошками. Сергій збіг із ґанку, грюкнув хвірткою так, що з паркану злетіла Нінина кішка, і поїхав тією самою машиною. Вона була срібляста, з тонованим склом. Навесні Марія Павлівна в неї так і не сіла, все відмовлялася.
Фотографії залишилися лежати на дивані стопкою, лицем донизу.
Хвилин через десять прийшла Ніна. Видно було, що дивилася з-за своїх жоржин від самого початку й чекала, поки від’їде машина. Ні про що не питаючи, вона підняла з багнюки капці, віднесла їх до себе й повернулася вже з мокрими, відмитими, загорнутими в газету.
— Хай на печі підсохнуть. Я все чула, Машо.
— Ну й слава богу. Переказувати не треба.
Ніна сіла на стілець, який Сергій виніс для матері, і посиділа, нічого не кажучи. Марія Павлівна винесла віник і стала замітати скло.
— Віддаси йому? — запитала нарешті Ніна.
— Не знаю.
— Віддай. Посадять — потім усе життя передачі возити будеш. У мене брат сидів, я знаю, що таке ці передачі. Десять років автобусом їздила. — Ніна помовчала. — Хоча своєму я б не дала. Та мій і не попросить, тюхтій він у мене. Лише дім не продавай. Тьомці в травні іспит, хто його буде готувати? Я з ним ці рівняння сама не подужаю.
— Не продам, Ніно.
— Ну й ось. — Ніна встала. — Ночувати до мене підеш?
— Навіщо? Я дома.
Уночі подзвонили з незнайомого номера. Чоловічий голос, дуже ввічливий, запитав Марію Павлівну й повідомив, що син указав її як контактну особу. Вона натиснула червону кнопку. Через двадцять хвилин подзвонили з іншого номера. Вона вимкнула звук і поклала телефон екраном донизу, як фотографії.
Заснути так і не вдалося. Вона перевернула фотографії й розклала їх на столі. Перший випуск, дев’яносто перший рік. Без скла знімок став здаватися тоншим, наче папір. Двадцять шість чоловік. Вона пам’ятала майже всіх: Свиридову, яка писала диктанти без жодної помилки й з помилкою у прізвищі; Колю Байбакова, у якого було три брати, і всіх трьох вона теж потім учила; Ларису, яка поїхала до Німеччини. Себе в тій вовняній спідниці вона пам’ятала гірше. Тоді їй було двадцять три, Сергія ще не було, а дім належав її матері, і дах на ньому перекривав батько.
У середу Сергій не подзвонив. Вона набрала його сама двічі, він не відповів. Прийшла Ніна, принесла молока й розповіла, що, за словами Галки з пошти, «той мужик на чорній машині» шукає дім по всій окрузі, для батька, щоб біля річки й без сходів.
У четвер уранці Сергій приїхав. Не шумів. Був неголений, у м’ятій сорочці, і від нього пахло не перегаром, а безсонням і дешевою кавою із заправки. Сів на кухні, на своє старе місце біля холодильника.
— До мене вчора приходили. Додому. Сусідка бачила, тепер усьому під’їзду розповість.
Марія Павлівна поставила перед ним чашку.
— Мамо, я не прошу все. Двісті. Олегові. Решту я сам розрулю, правда. Я поверну.
— Навесні ти теж повернути збирався. За дах.
— Ну дах. Зроблю я тобі дах.
Він сказав це без жодного виразу, як кажуть «так-так» по телефону. Марія Павлівна подивилася на стелю в кутку: там була руда пляма, схожа на карту Африки, за літо вона стала більшою.
— Поїдемо разом, — сказала вона. — Я зніму й сама віддам Олегові Миколайовичу.
— Навіщо сама? Я відвезу.
— Ні.
— Ти мені не віриш?
— Ні.
Він відвів очі й уставився в чашку. Марія Павлівна сама здивувалася, як легко це в неї вийшло. Коротке слово, наче відповідь біля дошки.
У банку в райцентрі була черга. Сергій сів на лавку біля дверей і весь час дивився в телефон. Дівчина у віконці пояснила, що вклад закривається достроково, відсотки пропадуть майже повністю. Потім трохи понизила голос:
— Маріє Павлівно, вибачте, я зобов’язана запитати. Вас ніхто не змушує знімати гроші? Може, вам дзвонили, казали, що це для безпеки, або родич потрапив у біду?
Марія Павлівна озирнулася. Сергій сидів, згорбившись, телефон тримав обома руками, як підліток.
— Родич потрапив у біду, — сказала вона. — Але це я сама вирішила.
Дівчина зачекала, чи не скаже вона щось іще, і стала оформлювати. На вкладі було двісті тридцять одна тисяча. Двісті Марія Павлівна взяла готівкою, решту залишила на картці. Пачку прибрала до внутрішньої кишені кофти й застебнула його на булавку, так само, як робила її мати.
Олег приїхав через сорок хвилин і став біля банку. Перераховувати став у машині, не кваплячись, ворушачи губами. Сергій стояв зовні й курив. Потім Олег дістав із папки чистий аркуш і написав: отримав від Марії Павлівни такої-то двісті тисяч гривень у повернення завдатку, переданого Сергієм Миколайовичем, претензій не маю. Розписався, поставив число й віддав аркуш їй, а не Сергієві.
— Дарма ви це, — сказав він.
— Можливо.
— Мій батько теж віддав би. — Олег помовчав. — Братові моєму віддавав. Поки було що.
Порвав при них Сергієву розписку, кивнув і поїхав.
Назад їхали сріблястою машиною. Усередині пахло ялинковим освіжувачем, на задньому сидінні валялися якісь коробки. Марія Павлівна сиділа прямо й не торкалася підлокітника.
— Машину продай, — сказала вона десь біля повороту.
— Вона в кредиті, мамо. Хто її купить. Дешевше продам, ніж винен.
Більше всю дорогу не розмовляли.
Удома вона дістала з шафи зошит у клітинку, з тих, що купила для Тьоми, акуратно вирвала подвійний аркуш і стала писати. Почерк у неї залишився вчительський, рівний, із нахилом, буква «д» із хвостиком донизу. Я, такий-то, паспорт, отримав від матері, такої-то, грошові кошти: сто вісімдесят тисяч гривень у квітні на ремонт даху й двісті тисяч гривень цього числа на повернення завдатку. Зобов’язуюся повернути. Дата. Підпис.
Ручку довелося витягати з щілини між дошками на ґанку в’язальною спицею.
Сергій прочитав, хмикнув і прочитав ще раз.
— Ти серйозно? Мати рідна — і папір на сина?
— Підпиши.
— Ти ж розумієш, що мені віддавати нема з чого.
— Розумію.
Він дивився на неї, наче чекав, що вона засміється або заплаче, і тоді стане зрозуміло, як далі поводитися. Вона нічого такого не зробила. Сергій знизав плечима, розписався розмашисто, через весь рядок, і відсунув аркуш.
— Хоч довічно.
— Ключі залиш.
Спершу він не зрозумів. Потім зняв із кільця два ключі, від дому й від сараю, і поклав їх поруч із розпискою. Над ключем від сараю він затримався на секунду, наче згадував, що в нього там лежить. Там лежали його вудки, ще зі школи.
У дверях обернувся.
— Мамо. А якщо вони до тебе приїдуть?
Зараз це був не той голос, яким він казав «посидь поки тут». Так він питав у вісім років, зламавши руку: а боляче буде, коли гіпс знімають?
— Хай приїздять, — сказала Марія Павлівна. — Я їм скажу, де ти живеш.
Він постояв, намагаючись зрозуміти, жартує вона чи ні. Вона й сама не знала. Сергій пішов, хвірткою цього разу не грюкнув.
У суботу Нінин зять заліз на дах і залатав його руберойдом. Узяв три тисячі, хоч хотів п’ять: Ніна йому щось сказала через паркан. Сказав, що до весни дотягне, а далі треба перекривати цілком, інакше крокви згниють. Марія Павлівна записала це на звороті календаря біля телефону: крокви, весна, перекривати цілком. Під цим вона порахувала, скільки залишиться від пенсії, якщо щомісяця відкладати. Вийшло мало. Вона обвела цифру й більше на неї не дивилася.
Фотографії повісила назад на ті самі цвяхи. Перший випуск висів поки без скла: в райцентрі, у багетній майстерні, сказали чекати до середи.
У вівторок прийшов Тьома з зошитом. Сів туди, де сидів Сергій, біля холодильника, бо там було світліше. Розв’язували квадратні рівняння. Посеред дискримінанта задзвонив телефон, знову незнайомий номер. Марія Павлівна зняла слухавку, послухала, як ввічливий голос промовляє її ім’я та по батькові, і сказала:
— Я зайнята. У мене урок.
Поклала телефон екраном донизу.
— Це хто? — запитав Тьома.
— Неважливо. Ти чому мінус загубив?
Тьома подивився на неї жалібно, як дивляться всі дев’ятикласники. Чекав, що вона сама покаже, де мінус, і допише.
— Шукай, — сказала Марія Павлівна. — Я зачекаю.
