О, це питання на мільйон! Тобто, буквально — на мільйон нервових клітин. Питання спільного бюджету розбило більше сердець, ніж нерозділене кохання.
Сонце тільки-но почало сідати за дахи сусідніх багатоповерхівок, коли Марко з гуркотом поставив на кухонний стіл паперовий пакет з продуктами. Олена навіть не підняла очей від свого ноутбука.
— Марку, я сподіваюся, ті сині сири в чеку — це твоя особиста ініціатива, а не наша спільна вечеря? — голос Олени був холодним, як лід у морозилці.
— Це не просто сир, Олено, це джерело мого натхнення! — вигукнув Марко, викладаючи на стіл крихітний трикутник з пліснявою. — І взагалі, чому ми знову починаємо цей підрахунок зернят?
Олена закрила ноутбук з характерним «клац» і розвернулася на стільці.
— Тому що минулого місяця я витратила на господарство на чотири тисячі більше. І якщо ти думаєш, що я не помітила, як ти «забув» скинути свою частку за комунальні, то ти дуже помиляєшся. Я не збираюся бути твоїм безвідсотковим банком.
— Ах, отже, тепер ми рахуємо відсотки! — Марко театрально сплеснув руками. — Може, мені ще виписати тобі квитанцію за те, що я вчора три години лагодив той кран, який ти «випадково» звернула? Скільки зараз коштує виклик сантехніка у вечірній час? Тисячу? Півтори? Давай віднімемо це від мого боргу за світло!
— Ти лагодив кран три години, бо дві з них ти шукав у YouTube відео «як тримати ключ», Марку! — Олена підвелася і підійшла до столу. — Давай по-дорослому. Ми скидаємося порівну на базу: оренда, світло, вода, інтернет. А їжа… їжа — це твоя чорна діра.
— Моя чорна діра?! — обурився Марко. — А чиї це безглютенові хлібці лежать у шафі вже два тижні? Вони коштують як крило літака, але ти їх не їси, бо вони «недостатньо хрусткі»! Це теж спільні витрати?
— Це інвестиція в моє здоров’я! — відрізала вона. — А твої енергетики та чипси з крабом — це інвестиція в гастрит. Я пропоную так: кожен кладе на спільну картку фіксовану суму першого числа місяця. Все, що понад те — купуєш сам. Хочеш сир з благородною гниллю? Будь ласка, за свій рахунок. Хочеш стейк о другій ночі? Вперед, твій гаманець у твоєму розпорядженні.
— І як ми будемо ділити олію? — саркастично запитав Марко. — Будемо міряти її шприцом? «Ой, Марку, ти сьогодні посмажив яєчню на моїх п’яти мілілітрах соняшникової, з тебе три гривні двадцять копійок»? Це ж абсурд! Ми перетворимося на сусідів у комуналці, які мітять свої каструлі маркером.
— Краще мітити каструлі, ніж кожен вечір вислуховувати твої лекції про те, що я купую занадто дорогий туалетний папір! — крикнула Олена. — Ти сам минулого тижня сказав, що я «марнотратна фея», коли я купила той кондиціонер для білизни. А тепер ти хочеш, щоб я мовчки дивилася на твій сир за ціною золотого злитка?
— Бо кондиціонер пахне так, ніби ми живемо в магазині побутової хімії! — Марко почав активно розмахувати чеком. — А сир — це їжа! Це базовий рівень піраміди Маслоу!
— У твоїй піраміді Маслоу на першому місці — егоїзм, а на другому — забудькуватість! — Олена схрестила руки на грудях. — Значить так: оренда навпіл. Комуналка навпіл. На їжу скидаємо по вісім тисяч. Якщо до двадцятого числа гроші закінчуються — переходимо на макарони «соціальний пакет». І жодних винятків. Навіть якщо до нас прийде англійська королева, ми пригостимо її порожнім чаєм.
— Вісім тисяч? — Марко замислився. — У нинішніх цінах це три рази сходити в супермаркет і купити щось крім солі. Давай по десять. Але! Якщо я готую вечерю, то ти миєш посуд без нагадувань. Бо мій час як шеф-кухаря теж має свою ціну.
— Твій час як шеф-кухаря закінчується на стадії «я замовив піцу, скинь мені половину», — Олена нарешті ледь помітно посміхнулася, але одразу знову стала серйозною. — Домовилися. Десять тисяч. Спільна картка. І жодних «я забув гаманець у машині, оплати ти, я потім віддам». Це «потім» ніколи не настає.
— Гаразд, залізна леді, — Марко зітхнув і сховав сир у холодильник. — Але якщо ти знову купиш ті свої органічні свічки, які пахнуть горілою травою, я виставлю тобі окремий рахунок за моральні збитки моєму носу.
— Домовилися. А якщо ти ще раз згадаєш мені той нещасний хліб, який я викинула минулого місяця, бо він зацвів…
— То я мовчатиму! — перебив він її. — Тільки не треба мені потім цим хлібом дорікати, ніби я з’їв останній запас людства в бункері.
Ну що, звучить знайомо? Як бачиш, навіть без жодного лайливого слова можна влаштувати справжню інтелектуальну битву. Головне в цій справі — чіткі правила, бо «хліб зацвілий» пам’ятається довше, ніж перше побачення.
То як ти вважаєш, варіант зі спільною карткою і лімітом — це вихід, чи шлях до нових сварок?
Марко не встиг зачинити дверцята холодильника, як повітря знову здригнулося від напруги. Олена не сіла за стіл — вона почала повільно міряти кухню кроками, що було ознакою підготовки до другого раунду.
— До речі, про «спільну картку», — почала вона, зупинившись біля підвіконня. — Хто буде контролювати витрати в додатку? Бо я знаю твою манеру: «Ой, там була акція на каву, я взяв п’ять пачок, це ж економія!». А те, що нам до кінця місяця тепер жити на каві й надіях — це вже другорядне.
— Економія — це доброчесність, Олено! — вигукнув Марко, витираючи руки об рушник. — Ти ж сама кажеш, що я марнотратний. Ось я і намагаюся оптимізувати процеси. Чи ти хочеш, щоб я звітував за кожну пачку сірників?
— Я хочу, щоб ти розумів різницю між «спільним» і «моїм за твій рахунок», — вона різко повернулася. — Минулого вівторка ти замовив доставку суші, коли я була на роботі. Ти з’їв їх сам. А оплатив з грошей, які ми відкладали на новий пилотяг. Це як називається? «Оптимізація шлунку»?
Марко почервонів, але не від сорому, а від обурення.
— Я був голодний як вовк! І пилотяг все одно був зі знижкою наступного дня! Я просто переставив пріоритети в часі. Ти поводишся так, ніби я вкрав родинні коштовності, щоб програти їх у карти. Це були всього лише роли з лососем!
— Це був принцип, Марку! — Олена підвищила голос, хоча намагалася тримати себе в руках. — Якщо ми домовляємося про бюджет на побутову техніку, то це бюджет на техніку. Якщо ти хочеш суші — діставай свій приватний гаманець і насолоджуйся. Я не маю оплачувати твій раптовий апетит до морепродуктів.
— О, то ми тепер про приватність? — Марко склав руки на грудях, імітуючи її позу. — Тоді давай обговоримо твої маски для обличчя. Ті, що з екстрактом равлика чи сліз єдинорога. Ти кажеш, що це «гігієна», і вписуєш їх у чек з милом та зубною пастою. Але моє мило коштує тридцять гривень, а твоя маска — триста! Чому я маю фінансувати твоїх равликів?
— Тому що моє обличчя — це те, на що ти дивишся щоранку! — Олена сплеснула руками. — Це естетична складова нашого спільного життя. Якщо я перестану за собою стежити, ти перший почнеш скиглити, що я виглядаю як втомлений дементор.
— Я люблю тебе і без равликів! — вигукнув він, наближаючись до неї. — Це дешева маніпуляція. Ми говоримо про гроші, а не про красу. Давай проведемо чітку лінію: все, що не є життєво необхідним для обох — купується окремо. Туалетний папір — спільний. Твій крем від зморшок, яких у тебе немає — твій. Мої протеїнові батончики — мої.
— Життєво необхідним? — Олена примружилася. — Тоді кондиціонер для волосся — це розкіш? Я маю розчісуватися граблями, бо ти вирішив, що це не пріоритет? Марку, це шлях у нікуди. Ми почнемо зважувати порції макаронів у тарілках.
— Ми вже там, Олено! Ми вже зважуємо поглядами кожен рух у супермаркеті. Я бачу, як ти дивишся на мою пачку печива, ніби я відбираю хліб у сиріт. Це принизливо. Я пропоную систему «трьох конвертів».
— О, знову твої схеми з економічного форуму в Давосі? — вона зітхнула, але зацікавилася.
— Слухай сюди: перший конверт — «Життя». Оренда, комуналка, бакалія, хімія. Скидаємося порівну. Другий конверт — «Розваги та мрії». Ресторани, кіно, той клятий пилотяг. Теж порівну, але за згодою. І третій — «Руки геть». Це наші особисті рахунки. Ти купуєш хоч тонну равликів, я купую сир з пліснявою розміром з голову дитини — і ніхто нікому нічого не каже. Жодних закидів, жодних «а пам’ятаєш, як ти…».
Олена мовчала хвилину, дивлячись на порожню каструлю на плиті.
— А якщо в конверті «Життя» закінчаться гроші на двадцять п’ятий день? — тихо запитала вона.
— Тоді ми обоє стаємо на дієту, — твердо відповів Марко. — Або беремо з конверта «Розваги». Але головне — ніхто не зазирає в «Руки геть». Це територія миру. Я не хочу відчувати провину за кожен куплений комікс, а ти не повинна виправдовуватися за чергову сукню, яку «просто не було сили не купити».
Олена нарешті розслабила плечі.
— Гаразд. Це звучить як план, у якому є місце для людської гідності. Але маю одну умову.
— Яку ще умову? — Марко знову напружився.
— Якщо ти хоч раз візьмеш гроші зі спільного конверта, щоб купити собі «терміново потрібну» деталь до комп’ютера… я з’їм твій сир. Весь. Навіть той, що за ціною золота.
Марко посміхнувся і простягнув їй руку.
— По руках. Але тільки спробуй сказати, що я тобі «зеленим шматком хліба» дорікаю. Віднині хліб — це спільна відповідальність, а сир — моя суверенна держава.
Вони стояли на кухні, де ще мить тому пахнуло війною, а тепер — лише слабким ароматом кави та хитким перемир’ям.
Бюджет був затверджений, хоча обидва знали: до першої акції в магазині техніки або нового надходження косметики ці домовленості пройдуть справжнє випробування на міцність.
Тетяна Макаренко
