Італієць обіцяв мені особняк і казкове життя. А хлопець із парасолькою просто любив.
Василина ніколи не вважала себе красунею. Звичайна жінка, звичайна робота, звичайне життя. Їй було тридцять два, за плечима невдалий шлюб, а попереду — нескінченні зміни в готелі, де вона працювала адміністраторкою.
Чоловік покинув її три роки тому. Спочатку казав, що їде на заробітки, потім перестав телефонувати, а згодом Василина дізналася, що в нього вже інша сім’я. Відтоді вона не дуже довіряла чоловікам.
Але все змінилося одного жовтневого ранку.
Того дня дощ лив від самого світанку. На старій автобусній зупинці, де Василина щодня чекала транспорт до роботи, не було навіть пристойного навісу. Вона стояла, притиснувши до грудей сумочку, і проклинала власну необачність: парасолю залишила вдома.
— Замерзнете так, — почула раптом за спиною.
Вона обернулася. Поруч стояв високий хлопець у робочій куртці. У руках тримав велику чорну парасолю.
— Та вже якось доїду, — відповіла Василина.
— Ага, доїдете. Тільки спочатку застуду підхопите.
Він розкрив парасолю й накрив нею її цілком. Сам при цьому залишився майже наполовину під дощем.
— А ви? — здивувалася жінка.
— А я не цукровий.
— Дякую. Ви на завод?
— Звідки знаєте?
— У вас на куртці написано.
Хлопець засміявся.
— Василь. А вас як звати?
— Василина.
— О, майже тезки.
Автобус під’їхав за кілька хвилин. Василь допоміг їй зайти, а сам залишився на зупинці.
— А ви не їдете? — запитала вона.
— Мені в інший бік. Гарного дня, Василино!
Вона сіла біля вікна й ще довго дивилася на хлопця, який стояв під дощем і махав їй рукою. Наступного ранку Василина вийшла з дому на десять хвилин раніше. І Василь уже чекав.
— Сьогодні парасолю взяли? — запитав він.
— Взяла. Але ваша була краща.
— То я завтра принесу ще кращу.
Так усе й почалося. Василь працював слюсарем на місцевому заводі. Йому було тридцять п’ять, він жив із матір’ю у невеликому будинку на околиці й мав стареньку машину, яка частіше стояла в гаражі, ніж їздила.
Багатим його не назвеш. Але Василину це не бентежило.
Вони почали зустрічатися. Після роботи гуляли старими вуличками, купували каву в маленькій кав’ярні, а у вихідні ходили до занедбаного парку.
Василь не дарував дорогих подарунків. Зате завжди пам’ятав, що вона любить шоколад із горіхами, не забував зателефонувати, якщо затримувався, і ніколи не дозволяв їй повертатися додому самій пізно ввечері.
— Ти чого постійно мене проводжаєш? — якось запитала Василина.
— Бо хочу.
— А якщо я сама можу?
— То я все одно хочу.
Вона сміялася.
— Ти дивний.
— Зате свій.
Василина вперше за довгий час почувалася щасливою.
Але в маленькому містечку щастя рідко залишається непоміченим.
— Василино, ти що, справді з тим слюсарем зустрічаєшся? — запитала колега Галина.
— А що не так?
— Та нічого. Просто могла б знайти когось пристойнішого.
— Наприклад?
— Ну, хоча б із квартирою. Або бізнесом.
— Галино, я заміж за гаманець не збираюся.
— Потім не плач.
Василина не стала продовжувати розмову. Вона й гадки не мала, що за кілька місяців сама згадає ці слова.
Усе змінилося, коли до містечка приїхала делегація італійської компанії. Місцевий завод уклав контракт на встановлення нового обладнання. Приїхало п’ятнадцять спеціалістів, і всіх поселили в готелі, де працювала Василина. Серед них був Джузеппе.
Він не був красенем у звичному розумінні. Невисокий, із помітним животиком, густим волоссям і дорогою обручкою на руці. Але одягався бездоганно, говорив упевнено й мав звичку дивитися жінкам просто в очі.
У перший же вечір він зупинив Василину в коридорі.
— Сеньйорито, можна запитати?
— Слухаю.
— Ви завжди така красива чи сьогодні особливий випадок?
Василина засміялася.
— Ви всім жінкам так говорите?
— Ні. Тільки тим, які мені подобаються.
Вона сприйняла це як звичайний комплімент. Але Джузеппе не збирався обмежуватися компліментами. Наступного дня він приніс їй троянди. Потім коробку дорогих цукерок. А ще через день залишив на рецепції флакон французьких парфумів.
— Це вам, — сказав він.
— Не можу прийняти.
— Чому?
— Бо ви мій гість, а я працівниця готелю.
— І що? Хіба красивій жінці не можна робити подарунки?
— Можна. Але не від одружених чоловіків.
Джузеппе засміявся.
— Ви дуже підозріла.
— Просто маю досвід.
Він підняв руки.
— Добре. Не буду наполягати.
Та вже наступного вечора запросив її повечеряти. Василина спочатку відмовилася. Але Джузеппе був наполегливим.
— Один вечір. Просто вечеря. Я покажу вам італійську кухню.
— А Василь що скаже?
— Хто такий Василь?
— Мій чоловік… точніше, чоловік, із яким я зустрічаюся.
Італієць на мить замовк.
— Ви його любите?
— А це має значення?
— Для мене — так.
Василина не відповіла. Того вечора вона все ж погодилася.
Василь помітив зміни майже одразу. Василина почала довше збиратися на роботу, купила нову сукню, зробила зачіску й постійно перевіряла телефон.
— У тебе хтось з’явився? — запитав він.
— Що за дурниці?
— Ти останнім часом ніби не тут.
— Просто багато роботи. Приїхали іноземці, у готелі повний безлад.
— А той італієць, що квіти тобі приносить, теж робота?
Василина різко підняла голову.
— Ти стежиш за мною?
— Не треба стежити. У нас містечко маленьке.
— Він просто робить компліменти.
— А ти їх приймаєш.
— Василю, не влаштовуй сцен.
— Я не влаштовую. Просто питаю: ти з ним зустрічаєшся?
— Ми кілька разів вечеряли.
— І ти мені про це не сказала?
— А що я мала звітувати про кожну свою вечерю?
Василь встав із лавки.
— Зрозумів.
— Що зрозумів?
— Що ти вже вирішила, але поки не хочеш мені сказати.
Він пішов. Василина дивилася йому вслід і відчувала роздратування. Їй хотілося, щоб Василь боровся за неї, дарував дорогі подарунки, пропонував подорожі, обіцяв інше життя. А він просто пішов.
Джузеппе діяв інакше. Він розповідав про свою віллу в Тоскані, про бізнес, про виноградники, про друзів, які мають ресторани на узбережжі.
— У мене великий будинок, — говорив він. — Кімнат вистачить на цілу родину. Є сад, басейн. Вам там сподобається.
— А дружина?
— Я давно не живу з нею.
— Але ж ви одружені?
— Формально. Це вже нічого не означає.
Василина хотіла вірити. Одного вечора Джузеппе приніс їй золотий браслет.
— Це не просто подарунок. Я хочу, щоб ви поїхали зі мною.
— До Італії?
— Так. Я допоможу оформити документи. Знайдемо вам роботу, а потім одружимося.
— Ви серйозно?
— Абсолютно.
Василина відчула, як у грудях забилося серце. Вона уявила себе в красивому будинку, у дорогому одязі, поруч із чоловіком, який може дозволити собі все. Але залишалося одне питання.
— А якщо я відмовлюся?
Джузеппе нахилився до неї.
— Тоді я дуже сумуватиму. Але не відмовлятимуся від вас так легко.
Коли Василь дізнався, що вона збирається до Італії, він прийшов до неї додому.
— Це правда?
— Що саме?
— Ти їдеш із ним?
— Так.
— Василино, ти його знаєш усього кілька тижнів!
— А тебе знаю давно. І що?
— Що ти хочеш цим сказати?
— Василю, я втомилася жити від зарплати до зарплати. Втомилася рахувати гроші. Хочу нормального життя.
— А зі мною його не буде?
Вона мовчала.
— Скажи прямо, — попросив він. — Ти його любиш?
— Я не знаю.
— А мене?
Василина опустила очі. Василь дістав із кишені маленьку коробочку.
— Я хотів подарувати тобі це на Новий рік. Але, мабуть, тепер уже немає сенсу.
Усередині була каблучка.
— Я збирав гроші майже пів року. Хотів запропонувати тобі стати моєю дружиною.
Василина дивилася на каблучку, але не простягнула руки.
— Василю, не ускладнюй.
— Я не ускладнюю. Просто хотів, щоб ти знала: я не грався з тобою.
— Мені треба подумати.
— Ні. Тобі вже не треба. Ти все вирішила.
Він поклав коробочку на стіл і пішов.
Через два тижні італійська делегація залишила містечко. Василина теж зібрала валізу. Джузеппе обіцяв, що зустріне її в аеропорту, допоможе з усіма документами й одразу повезе до свого будинку.
Перед від’їздом жінка ще раз пройшла через старий парк. Там, на лавці біля алеї, сидів Василь.
— Прийшла попрощатися? — запитав він.
— Так.
— Щасливої дороги.
— І все?
— А що ти хочеш почути?
— Не знаю. Може, що ти мене зупиниш.
Василь сумно всміхнувся.
— Я вже пробував. Ти не захотіла.
Вона підійшла ближче.
— Василю, я не хочу тебе втрачати.
— А мене ти вже втратила, Василино. Просто ще не зрозуміла.
Вона нічого не відповіла. Наступного ранку поїхала.
В аеропорту Джузеппе не було. Василина кілька разів перевірила телефон. Потім зателефонувала. Абонент недоступний.
Вона написала повідомлення. Жодної відповіді. Спочатку подумала, що він затримався. Потім вирішила, що переплутав рейс.
Через дві години зателефонувала до готелю, де зупинялася делегація, і попросила зв’язати її з італійським керівником. Їй відповіли, що всі спеціалісти вже повернулися додому.
— А Джузеппе? Майстер-наладчик?
— Він теж.
— Але він мав мене зустріти!
На тому кінці дроту запала незручна тиша.
— Сеньйоро, можливо, вам варто зателефонувати йому особисто.
Василина спробувала ще раз. Цього разу телефон відповів.
— Джузеппе! Де ти? Я тебе чекаю!
— Василино, не кричіть.
— Як не кричати? Ми ж домовлялися!
— Я не можу вас зустріти.
— Чому?
— Це складна ситуація.
— Яка ще ситуація?!
Він важко зітхнув.
— Я одружений. У мене четверо дітей. Моя дружина знайшла ваші повідомлення. У нас велика сімейна проблема.
Василина не одразу зрозуміла почуте.
— Ти ж казав, що давно з нею не живеш!
— Я не хотів вас образити.
— А особняк? А вілла? А весілля?
— Василино, я не обіцяв нічого конкретного.
— Ти називав мене майбутньою дружиною!
— Я був захоплений вами. Але це не означає, що я міг залишити родину.
— Тоді навіщо ти все це починав?!
— Вибачте. Я не хочу більше обговорювати цю тему.
Зв’язок обірвався. Василина ще довго стояла посеред аеропорту з телефоном у руці. Потім сіла на лавку й заплакала. Вона втратила Василя заради чоловіка, який навіть не збирався виконувати свої обіцянки.
Додому Василина повернулася наступного дня. У містечку вже всі знали про її невдалу поїздку. Колеги намагалися не ставити зайвих запитань, але Галина не втрималася.
— Ну що, як там італійський принц?
— Не починай.
— А що? Особняк не сподобався?
— Галино, замовкни.
— Та я ж нічого! Просто цікаво, як воно — мало не стати італійською сеньйорою.
Василина пішла до службової кімнати. А ввечері зателефонувала Василю. Він відповів не відразу.
— Слухаю.
— Василю, це я.
— Зрозумів.
— Можемо зустрітися?
— Навіщо?
— Я хочу поговорити.
— Про що?
— Про нас.
Василь помовчав.
— Добре. Завтра о шостій у парку.
Наступного вечора Василина прийшла раніше. Василь сидів на тій самій лавці, де вони колись проводили вечори.
— Привіт, — сказала вона.
— Привіт.
Вони мовчали кілька секунд.
— Я була дурною, — нарешті промовила Василина.
— Буває.
— Ти навіть не запитаєш, що сталося?
— Я приблизно знаю.
— Він одружений. Четверо дітей. Навіть не зустрів мене в аеропорту.
Василь похитав головою.
— Мені шкода.
— Ти можеш мене пробачити?
Він довго дивився на неї.
— Василино, я не злюся. Але й удавати, що нічого не сталося, не можу.
— Я готова все виправити.
— А якби він справді виявився багатим і вільним? Ти б зараз сиділа тут?
Вона не відповіла.
— От бачиш, — тихо сказав Василь. — Ти повернулася не тому, що вибрала мене. Просто той чоловік тебе не вибрав.
— Неправда! Я зрозуміла, що мені потрібен ти!
— Ти зрозуміла, що не все блискуче є золотом.
Василина заплакала.
— Я тебе люблю.
Василь опустив очі.
— А я тебе колись дуже любив.
— А тепер?
— Тепер у мене інше життя.
Вона різко підвела голову.
— Інша жінка?
— Так.
Василина зблідла.
— Давно?
— Кілька місяців.
— І ти її любиш?
— Вона не питає, скільки я заробляю, не соромиться моєї старої машини й не мріє про чужі особняки.
— Ти хочеш мене образити?
— Ні. Просто відповідаю чесно.
Василина витерла сльози.
— Я думала, ти чекатимеш.
— Я чекав. Довго. Але в якийсь момент зрозумів, що чекати можна все життя.
Він підвівся.
— Бережи себе, Василино.
— Василю, зачекай!
Він обернувся.
— Що?
— А парасоля? Пам’ятаєш ту чорну парасолю на зупинці?
— Пам’ятаю.
— Вона ще в тебе?
— Ні. Подарував мамі. Їй потрібніша.
Він пішов алеєю.
Наступного ранку Василина знову стояла на старій автобусній зупинці. Дощу не було, але вона все одно тримала в руках парасолю. Поруч зупинилася молода дівчина без головного убору й почала тремтіти від холоду. Василина посунулася.
— Ставайте ближче. Тут менше дме.
— Дякую, — усміхнулася дівчина.
Автобус затримувався.
— Ви давно тут стоїте? — запитала незнайомка.
— Ні. Хвилин п’ять.
Василина глянула на дорогу, а потім на стару лавку біля зупинки.
Саме тут колись стояв Василь. Саме тут накрив її парасолею, віддавши їй майже весь захист від дощу. Тоді їй здавалося, що попереду ціле життя.
Тепер вона знала: іноді найбільша помилка — проміняти людину, яка готова віддати тобі свою парасолю, на того, хто обіцяє цілий палац. Але зрозуміла це надто пізно.
