Ми з мамою думали, що батька вже немає вна цьому світі, а він спокійно собі жив з кумою в Італії.
Ліда і Наталка були не просто родичками — найкращими подругами. Їхні матері доводилися одна одній двоюрідними сестрами, тож дівчата змалечку росли поруч. Разом ходили до школи, ділилися секретами, бігали на танці й навіть мріяли, що колись житимуть по сусідству.
Щоправда, доля від самого початку розпорядилася з ними по-різному.
Ліда була з заможної родини. Батьки мали магазин будівельних матеріалів, кілька торгових точок на ринку й непоганий будинок у центрі містечка. Дівчина ніколи не знала, що таке просити гроші на нову сукню чи економити на косметиці.
Наталка ж виросла в невеличкій хаті на околиці. Її батька рано нестало, а мати працювала санітаркою в лікарні. Зате Наталка мала таку вроду, що хлопці, зустрівши її на вулиці, озиралися.
Ліда красунею не була, зате мала гарну фігуру, доглянутий вигляд і завжди була модно вдягнена. До того ж батьки купили їй автомобіль ще до закінчення навчання.
Тож не дивно, що хлопці крутилися біля неї, а Наталка часто залишалася без уваги.
— Не розумію, що вони в тобі знаходять, — якось пожартувала Наталка, розглядаючи нову Лідину сукню.
— Може, гроші відчувають? — засміялася та.
— А я, виходить, бідна родичка?
— Ти моя найкраща подруга. І це дорожче за всі гроші.
Наталка тоді усміхнулася. Але всередині щось неприємно кольнуло.
Особливо після того, як перший красень містечка Гордій почав приділяти увагу саме Ліді.
Гордія ще зі школи називали Гордим. Високий, чорнявий, із правильними рисами обличчя, він і справді вважав себе подарунком для жіноцтва. Дівчата шукали приводу заговорити з ним, а він поводився так, ніби робив їм велику послугу, коли відповідав.
Наталці він подобався давно. Та Гордій дивився крізь неї.
Аж раптом почав зустрічатися з Лідою.
— Ти тільки не поспішай із ним, — сказала якось Наталка подрузі.
— Чому це?
— Гордій зазнайкуватий. І скупий. Усе робить із вигодою. Ти ж його не знаєш.
— А ти, бачу, дуже добре знаєш, — усміхнулася Ліда.
— Я серйозно!
— Наталю, у нашому містечку про кожного щось вигадують. Не здивуюся, якщо завтра скажуть, що ти відьма.
— От побачиш, ще згадаєш мої слова.
Ліда лише розсміялася. За рік молоді готувалися до весілля.
Наталка намагалася переконати себе, що їй байдуже. Але коли побачила подругу у весільній сукні поруч із Гордієм, ледве стримала сльози.
Вона вперше по-справжньому позаздрила Ліді. Не через гроші, не через сукню чи весілля. Через чоловіка, якого хотіла сама.
Коли в молодого подружжя народилася донька Оленка, питання з хрещеною навіть не обговорювали.
— Наталю, ти ж наша кума! — сказала Ліда. — Хто ж іще?
Та погодилася з такою радістю, наче їй запропонували найпочеснішу посаду у світі.
Відтоді вона мало не щодня забігала до похресниці. Приносила іграшки, купувала одяг, гуляла з дівчинкою.
Оленку справді любила. Але була ще одна причина частих відвідин. Гордій.
Після народження доньки Ліда трохи набрала вагу, перестала так ретельно стежити за зовнішністю, а Наталка, навпаки, розквітла. Іноді вона ловила на собі Гордіїв погляд і подумки раділа.
«Може, нарешті зрозуміє, кого втратив», — думала вона.
Та чоловік не поспішав робити жодних кроків. Згодом Наталка почала зустрічатися з Ігорем. Саме зустрічатися, бо великого кохання там не було.
— Ну що, коли весілля? — запитала Ліда, коли подруга повідомила, що Ігор зробив їй пропозицію.
— Та погодилася вже.
— Ти ж його любиш?
— А що, обов’язково треба втрачати голову? Нормальний чоловік. Не п’є, не б’є. Роботящий.
— І це все?
— Лідо, мені вже не вісімнадцять. Час сім’ю створювати.
Наталка добре розуміла, що Ігор не Гордій. Не та зовнішність, не той характер, не ті перспективи. Але іншого варіанта вона не бачила.
Перед весіллям Наталка поїхала до обласного центру купити собі щось гарне та подарунок для похресниці. Оленці незабаром мало виповнитися п’ять років.
У торговому центрі вона довго розглядала дитячі сукенки, коли поруч зупинилася незнайома жінка. Та була старшою за Наталку, у темному пальті, з уважними очима.
— Збираєшся заміж за одного, а в голові — інший, — раптом тихо промовила вона.
Наталка здригнулася й мало не випустила з рук біленьку сукеночку.
— Перепрошую, ви до мене?
— До тебе.
— А ви хто?
Жінка не відповіла. Лише пильно подивилася на неї.
— Спокусиш, ой, спокусиш чужого чоловіка. Осиротиш дитину.
— Ви що, ненормальна?! — обурилася Наталка. — Вам лікуватися треба!
Вона кинула сукеночку на прилавок і пішла геть. Але слова незнайомки ще довго крутилися в голові.
Після весілля Наталка швидко розчарувалася у сімейному житті. Ігор заробляв небагато. Жили вони в будинку його батьків, де свекор частенько приходив напідпитку й починав чіплятися до всіх підряд. Свекруха мовчала, бо боялася чоловіка.
— Не можу я більше! — скаржилася Наталка Ліді. — Ігор після роботи приходить такий втомлений, що й поговорити нема з ким. Грошей постійно бракує. А його батько вже просто дістав!
— Може, вам окреме житло пошукати?
— За які гроші? Ти ж знаєш, скільки Ігор отримує.
Ліда допомагала, чим могла. То грошей позичить, то одяг віддасть, то продуктами поділиться.
— Дякую тобі, подруго. Не знаю, що б я без тебе робила.
Наталка обіймала Ліду, а виходячи з її будинку, стискала губи від злості. Їй здавалося несправедливим, що одній усе дістається так легко, а іншій доводиться рахувати кожну копійку.
Особливо боляче стало, коли Гордій змінив старенький автомобіль майже на новий. Наталка побачила його за кермом біля магазину й увечері довго плакала.
— Що сталося? — запитав Ігор.
— Нічого.
— Ти через машину плачеш?
— А чому б і ні? Комусь чоловік купує нову машину, а комусь навіть на нормальні черевики грошей немає!
Ігор нічого не відповів.
Згодом у містечку дедалі частіше говорили про заробітки за кордоном. Жінки їхали до Італії, Греції, Іспанії. Одні поверталися з грошима, інші — з розбитим здоров’ям і сумними історіями.
Наталка уважно читала газетні сповіді заробітчанок. Хотілося поїхати. Дуже хотілося. Але лякали розповіді про обман, нелегальну роботу та недобросовісних роботодавців. Рішення прийшло після того, як підприємство, де працював Ігор, закрилося. Чоловік залишився без роботи й почав перебиватися випадковими підробітками.
— Я поїду в Італію, — заявила Наталка.
— Куди? — Ігор навіть не відразу зрозумів.
— На заробітки. Знайшла жінку, яка допоможе з документами та роботою.
— Ти здуріла? Чужа країна! Хто тебе там чекає?
— А тут хто мене чекає? Ти без роботи, грошей немає.
— Переб’ємося. Знайду щось.
— Скільки можна перебиватися?
Ігор довго мовчав, а потім сказав:
— Пора вже й про дитину подумати.
— От коли зароблю достатньо грошей, тоді й подумаємо.
— Тобто гроші для тебе важливіші за сім’ю?
— Не перекручуй мої слова!
Вона поїхала. В Італії Наталка влаштувалася доглядальницею до літньої сеньйори. Робота була непроста, але платили добре. Коли телефонувала додому, розповідала про італійські міста, їжу, звичаї, красиві будинки. Про власне життя говорила коротко:
— Усе нормально. Не хвилюйся.
Як було насправді, ніхто не знав.
Тим часом у Лідиній родині теж настали непрості часи. Вона отримувала скромну зарплату. Гордія після скорочення перевели на пів ставки. Чоловік образився, звільнився й вирішив спробувати себе в торгівлі.
Теща з тестем допомогли йому з товаром. Але бізнес не пішов.
— Ти чоловік чи хто? — сердився тесть. — Дружина працює, а ти цілий день на базарі стоїш і нічого не заробляєш!
— То заберіть свій товар і самі торгуйте! — огризався Гордій.
Зрештою він пішов таксувати. Проте й тут не пощастило. Взимку на слизькій дорозі автомобіль занесло в загорожу. Довелося ремонтувати і чужий паркан, і власну машину.
Після цього Гордій повернувся на ринок. Тесть із тещею вже відкрили кілька торгових точок, тож роботи вистачало. Саме тоді Наталка почала надсилати додому гроші. Ігор спершу відкладав їх, сподіваючись, що дружина повернеться й вони нарешті почнуть жити окремо.
Але Наталка повертатися не поспішала. Минуло кілька років. Наталка отримала необхідні документи й нарешті приїхала додому. Ігор зустрів її з квітами.
— Ну нарешті! — обійняв дружину. — Тепер уже нікуди не поїдеш?
— Побачимо.
— Наталю, грошей вистачає. Я майже нічого не витрачав із того, що ти надсилала. Можемо купити квартиру. А потім і про дитину подумати.
— Ти знову про дитину?
— А чого чекати?
Наталка відвела погляд.
— У мене там хороша робота. Сеньйора до мене звикла. Шкода все залишати. Попрацюю ще рік-два, а далі буде видно.
Ігор засмутився, але сперечатися не став. Ліда ж неймовірно зраділа поверненню подруги.
— Наталю! Скільки років тебе не бачила! Ти зовсім інша стала!
І справді, Наталка виглядала чудово. Засмагла шкіра, модний одяг, нова зачіска, дорогий парфум. У поведінці з’явилася впевненість, якої раніше не було. Вони сиділи на кухні, пили каву, згадували молодість.
Гордій теж був удома. Наталка раз у раз поглядала в його бік. Чоловік і сам не приховував зацікавлення. Кума помітно змінилася. Від колишньої сором’язливої дівчини майже нічого не залишилося.
— А знаєш, Гордію, — ніби між іншим сказала Наталка, — їхав би ти також за кордон.
— Куди?
— До Італії. Чоловіки там на будовах добре заробляють. А ти ж інженер-будівельник. Оленка підростає, скоро навчання, витрати. Та й машину можна нормальну купити.
— Та хто мене там чекає? — усміхнувся Гордій.
— Я.
Він засміявся.
— Серйозно кажу. Допоможу знайти роботу.
— Наталю, — втрутилася Ліда, — а ти не забувай, що там нелегальна робота — це ризик.
— Ой, Лідо! Скільки наших так працює! Треба просто мати голову на плечах.
— Гордій нікого там не знає.
Наталка подивилася на кума.
— Мене знає.
Ліда нічого не відповіла, але їй стало неприємно. Увечері вона сказала чоловікові:
— Мені не подобається, як Наталка з тобою поводиться.
— Що ти вигадуєш?
— Ти сам не помічаєш?
— Вона моя кума, Лідо. Не шукай проблем там, де їх немає.
Але через кілька тижнів Гордій заявив, що їде до Італії.
— На який термін? — запитала Ліда.
— Поки не зароблю.
— А якщо щось трапиться?
— Наталка допоможе.
— Наталка, Наталка! А я тобі хто?
— Дружина. І саме заради вас із Оленкою я їду!
Ліда плакала, просила не їхати, але чоловік уже все вирішив.
Спочатку Гордій справді надсилав гроші. Телефонував, розповідав, що працює на будівництві, обіцяв скоро приїхати.
Потім почалися проблеми.
— Роботу змінив, — повідомив якось. — На старій затримували зарплату.
Згодом сказав, що роботодавець не розрахувався за кілька тижнів. Потім з’явилися інші причини.
Гроші надходили дедалі рідше. Дзвінки ставали коротшими. Одного разу Ліда почула в слухавці жіночий сміх.
— Гордію, хто там?
— Та хлопці. Не починай.
— Коли приїдеш?
— Не знаю. Потім поговоримо.
Це була їхня остання нормальна розмова. Згодом телефон чоловіка перестав відповідати. Ліда зверталася до Наталки.
— Ти ж його там знаєш. Може, дізнаєшся, де він?
— Я йому не нянька, Лідо.
— Але ж ти його туди відправила!
— Я тільки допомогла знайти роботу. А далі він сам вирішував.
— Наталю, у нього дитина!
— То хай сам і думає про дитину.
Ліда поклала слухавку й довго сиділа нерухомо. Вона ще не знала, що подруга їй бреше.
Минуло два роки. Наталка повернулася до містечка й заявила Ігореві, що хоче розлучитися.
— У тебе хтось є? — запитав він.
— Я більше не хочу жити з тобою.
— Я ж чекав! Гроші збирав! Думав, ми нарешті будемо сім’єю!
— Не влаштовуй сцен.
Ігор довго дивився на дружину, а потім тихо запитав:
— Ти хоч колись мене любила?
Наталка не відповіла. Розлучення оформили без особливих скандалів. Ліда при зустрічі одразу запитала:
— Ти щось знаєш про Гордія? Він живий? Де він?
Наталка знизала плечима.
— Хіба я йому нянька? На початках допомогла, а потім подався у вільне плавання. Давненько не бачила.
— Але ж ви спілкувалися!
— Лідо, я маю свої проблеми. Не можу все життя займатися чужим чоловіком.
Ліда відвернулася. Вона ще довго чекала на звістку від Гордія. Зверталася до знайомих, телефонувала людям, чиї номери колись давав чоловік. Але результату не було.
Оленці батько телефонував дедалі рідше, а потім і зовсім зник. Дівчинка виросла, закінчила школу й вступила до університету на архітектуру.
Ліда більше не розпитувала нікого про чоловіка. Просто жила далі. Добре, що батьки допомагали фінансово. Бізнес у них ішов успішно, тож донька з онукою не бідували. Наталка більше до містечка не приїжджала.
На двадцятиріччя Оленки бабуся з дідусем подарували їй туристичну подорож Європою. Дівчина захоплювалася архітектурою старовинних міст і давно мріяла побачити італійські палаци, собори та площі.
— Оленко, ти тільки фотографій нам привези побільше! — просила бабуся.
— Та я вам цілий альбом зроблю!
В Італії група побувала вже в кількох містах. Одного дня гід повідомила:
— Якщо хтось скучив за українською кухнею, через дорогу, біля сувенірної крамниці, є ресторанчик сеньйори Наталі. Вона українка, давно тут живе. Зараз матимете вільний час, а потім зустрічаємося біля автобуса.
Оленка саме купила кілька сувенірів і поверталася до групи, коли помітила велику вітрину ресторанчика. За барною стійкою стояла жінка. Дівчині здалося, що вона бачила це обличчя раніше. Оленка зупинилася, придивилася й різко відчинила двері.
— Хресна Наталю?
Жінка обернулася. Її усмішка миттєво зникла.
— Оленко? Ти?
Дівчина зробила кілька кроків усередину. Поруч із Наталкою стояв чоловік. Він теж обернувся. Оленка завмерла.
— Тату?..
Гордій зблід.
— Доню…
— Тату! — голос дівчини затремтів. — Ти живий?
Він опустив очі.
— Як бачиш.
— Мама думала, що з тобою щось трапилося! Ми всі думали, що тебе вже немає! Чому ти не телефонував? Чому не приїжджав?
Наталка втрутилася:
— Не треба тут влаштовувати виставу.
Оленка повернулася до неї.
— А ви чому тут із моїм батьком?
— Це наш ресторан. Тобто орендуємо. Працюємо разом.
— Разом?
Наталка поправила волосся й холодно посміхнулася.
— І живемо разом. Уже багато років.
Оленка дивилася на неї, не вірячи почутому.
— Ви ж мамина найкраща подруга! Моя хресна!
— І що?
— Ви їй допомагали мене хрестити. Приходили до нас додому. Називали мене похресницею!
— Оленко, не починай, — тихо сказав Гордій.
Дівчина повернулася до батька.
— А ти? Ти знав, що мама тебе чекає? Що вона не знає, живий ти чи ні?
Гордій мовчав.
— Скажи хоч щось!
— Так склалося, доню.
— Що склалося? Ви закохалися? Чи просто вирішили, що маму можна викинути зі свого життя, як стару річ?
Наталка склала руки на грудях.
— Ми дорослі люди. І самі вирішуємо, з ким нам жити.
— А я тоді хто? — запитала Оленка. — Ви обоє про мене подумали? Хоч раз?
— Не треба мене звинувачувати, — роздратовано сказала Наталка. — Я йому допомогла влаштуватися, а далі ми просто стали близькими людьми.
Оленка гірко засміялася.
— Допомогли? Ви зруйнували дві сім’ї. Моя мама чекала на нього, а Ігор чекав на вас. І ви обоє прекрасно знали, що робите.
Гордій зробив крок до доньки.
— Оленко, я хотів тобі колись усе пояснити.
— Колись? Минуло стільки років! Ти навіть не знаєш, де я навчалася, як складала іспити, чим живу!
— Доню…
— Не називай мене так.
Вона розвернулася й пішла до виходу.
— Оленко! — гукнула Наталка.
Дівчина зупинилася біля дверей і обернулася.
— Знаєте, що найстрашніше? Я все дитинство вважала вас найріднішою після мами людиною. А тепер навіть не знаю, як вас називати.
І вийшла. Гордій залишився стояти біля барної стійки.
— Ти чого мовчав? — прошипіла Наталка. — Треба було їй сказати, що ти не міг повернутися!
— Замовкни.
— Що?
— Я сказав, замовкни!
Він уперше за багато років підвищив на неї голос. Але Оленка вже не чула.
Того вечора вона довго сиділа в готельному номері з телефоном у руках. Нарешті набрала мамин номер.
— Мамо, ти не спиш?
— Ні, доню. Щось трапилося?
Оленка затримала подих.
— Мамо, я сьогодні бачила тата.
На тому кінці запала тиша.
— Де? — ледь чутно запитала Ліда.
— В Італії. Він живий. І живе з хресною Наталкою.
Ліда не заплакала. Не закричала. Лише запитала:
— Ти впевнена, що це був він?
— Так, мамо. Я бачила його. Вони разом. У них ресторан.
Ліда довго мовчала, а потім сказала:
— Знаєш, доню, я стільки років боялася почути, що твого батька вже немає на цьому світі. А виявилося, що він просто не хотів повертатися.
— Мамо, пробач…
— За що, дитино? Ти ні в чому не винна.
— Я не хочу більше бачити ні його, ні її.
— І не треба. Ти маєш своє життя. А я нарешті матиму спокій.
Наступного дня Оленка повернулася до ресторанчика. Але не для того, щоб побачити батька.
Вона поклала на стійку маленький сувенір, який купила для хресної ще до тієї зустрічі.
— Заберіть. Я не хочу везти це додому.
Наталка стояла мовчки.
— І ще одне, — додала Оленка. — Мама більше не чекатиме на ваші пояснення. І я теж.
Дівчина вийшла, не озираючись. А Наталка залишилася за стійкою. Вперше за багато років їй стало не по собі від власного відображення у великому дзеркалі.
Вона отримала чоловіка, якого колись так хотіла. Але втратила подругу, похресницю і, схоже, повагу до самої себе.
