Йду я з обіду на роботу, бачу школярку років дев’яти, яка ходить вулицею і гірко плаче, гублячи великі сльози на свою новеньку куртку.
Люди проходили повз, бо думали, що дівчинка плаче через який-небудь двійки або подібні нісенітниці. Джерело.
Я теж пройшла повз, але щось змусило мене повернутися і наздогнати її.
— Ти чого плачеш? — питаю.
Дівчинка все ж відповіла:
— У нас уроки раніше закінчилися, два англійських скасували. Мама на роботі, а бабуся кудись пішла, вдома нікого немає, я не знаю, що робити. Треба подзвонити мамі, а у мене грошей немає на рахунку.
— І ти через це плачеш?
— Ну, так.
— У даєш! Розвела сльози на порожньому місці. Диктуй номер, зараз я твоїй мамі подзвоню.
Набрали маму, поговорили. Та сказала:
почекати на лавочці біля під’їзду, тому що, бабуся скоро прийде. До кінця розмови з мамою дівчинка висушила сльози і навіть посміхалася.
На прощання я сказала їй, що в світі дуже мало речей, через які дійсно варто засмучуватися. І якщо наступного разу їй знадобиться допомога, нехай не плаче, а звернеться до якої-небудь симпатичної дівчини на вулиці, на зразок мене!
Мораль цієї історії така: іноді, щоб допомогти людині, не потрібно робити якихось серйозних зусиль. Особливо це стосується дітей, тому що вони недосвідчені в цьому світі, і часто приймають дрібну неприємність за велику біду.
І навіть якщо дитина дійсно плаче через двійки, просто підійдіть і скажіть, що це не трагедія, просто треба наступного разу підготуватися до уроку краще, і тоді обов’язково буде «відмінно».
