Такого крику було в хаті, що сусіди бігли розбороняти. У четвер, коли пекли весільний коровай, свекруха раптом щипнула тісто й сказала “Не складеться у тебе життя з нею, сину, Надю твою тягали пів села хлопців! Наречена, Надія як почула ці слова, заплакала, і виштуркала свекрух з хати

У четвер, коли пекли весільний коровай, свекруха раптом щипнула тісто й сказала:

— Не складеться у тебе життя з нею, сину. Надю твою тягали пів села хлопців.

Наречена Надія, як почула ці слова, заплакала й виштовхала свекруху з хати.

Ганна Петрівна вилетіла на подвір’я, мало не впавши на порозі, і зупинилася посеред двору, тримаючи в руках фартух, весь у борошні. Її обличчя стало червоним, як обліплена калина.

— Ти мене з моєї ж хати виганяєш, — гукнула вона до дверей. — Мене, яка тебе до столу кликала.

— Це не ваша хата, — відповіла з порога Надія, витираючи сльози долонею. — Це хата Тараса, і поки що я в ній гостя. Але гостей так не зустрічають, Ганно Петрівно.

— Яка ти гостя, ти завтра невістка.

— Після таких слів не знаю, чи буду.

Тут із сусідського двору прибігла тітка Марія, за нею дід Михайло, а позаду, тримаючись за хвіртку, стояла Оксана з сусідньої вулиці, у якої руки завжди були зайняті чужими новинами.

— Що сталося, люди добрі, — запитав дід Михайло. — Чути було аж біля магазину.

— Нічого не сталося, — відрізала Ганна Петрівна. — Сімейна розмова.

— Така сімейна, що пів вулиці зібралося, — промовила тітка Марія.

З хати вийшов Тарас. Він був у білій сорочці, яку мав одягти лише завтра, але мати змусила приміряти ще зранку, щоб перевірити, чи не тісна в плечах. Хлопець глянув на матір, потім на наречену, і в його очах було те, що буває в людини, яка раптом опинилася між двома берегами.

— Мамо, повторіть, що ви сказали.

— Я сказала правду.

— Повторіть слово в слово.

— Тарасе, не починай.

— Я вже почав, мамо. Ви при ній сказали, що її тягали пів села хлопців. Так чи ні.

Ганна Петрівна поправила хустку, вдихнула й відповіла тихіше, але не м’якше:

— Так. Бо мені люди розказали. А я мати, і мені болить за тебе.

— Які люди.

— Різні.

— Назвіть хоча б одне ім’я.

— Не буду я людей підставляти.

— А Надю підставити можна, — тихо сказав Тарас. — Вона вам що, чужа дівчина з дороги.

Надія стояла мовчки, обхопивши себе руками за плечі. Потім підійшла до сходів, сіла на нижню сходинку й сказала так, щоб чули всі:

— Я нікому нічого не доводитиму. Я з дев’ятнадцяти років працювала в Івано-Франківську, на фабриці, на півтори зміни. У нашому селі я бувала по вихідних, і то не завжди. Коли мені було гуляти по півсела.

— А хто тебе знає, чим ти там займалася, — буркнула Оксана з-за хвіртки.

Дід Михайло обернувся до неї повільно, як обертається старий віз.

— Оксано, тебе тут ніхто не питав.

— Я просто кажу, що люди балакають.

— Люди балакають, а ти носиш, — відповів він. — Тобі тільки дай слово, ти його по всьому селу рознесеш, ще й сіллю присипеш.

— Дядьку Михайле, я нікому нічого не казала.

— Нікому, крім усіх, — докинула тітка Марія.

Оксана почервоніла, але лишилася стояти. Ганна Петрівна пильно подивилася на неї й одразу відвела очі. Тарас помітив це й нічого не сказав, тільки запам’ятав.

— Мамо, — промовив він. — Ходімо в хату. Поговоримо вдвох.

— Я нікуди не піду, поки вона мене не попросить пробачення.

— Я. Вас. Попросити, — повільно вимовила Надія. — За що.

— За те, що виштовхала старшу жінку з дому.

— А ви за що попросите пробачення.

— Мені нема за що.

— Тоді ми з вами квити, — сказала Надія й підвелася. — Тарасе, я піду до мами. Мені треба подумати.

— Надю, зачекай.

— Не зараз. Якщо я залишуся, я скажу таке, що вже не візьму назад.

Вона зайшла до хати, взяла сумку, яку приготувала для завтрашнього ранку, і вийшла за ворота. Тарас рушив було за нею, але вона підняла руку.

— Не йди. Розбери спочатку, звідки це взялося. А тоді приходь.

Коли вона зникла за рогом, Тарас обернувся до матері. Той погляд, який вона побачила, їй не сподобався: так на неї дивився колись покійний чоловік, коли вона в чомусь була не права, а вона знала це, та не хотіла визнавати.

— Тепер ви мені скажете, хто вам це наговорив.

— Не скажу.

— Тоді я сам дізнаюся.

— Дізнавайся. Тільки запам’ятай, що я тобі добра бажаю.

— Добро так не робиться, мамо.

Він зайшов у хату, а Ганна Петрівна ще довго стояла посеред двору й дивилася на недопечений коровай, що лежав на столі, прикритий рушником.

Увечері Тарас пішов до бабусі Явдохи, материної матері. Баба Явдоха жила на краю села, мала дев’яносто років, ясну голову й вухо, яке чуло навіть те, що ніхто не казав уголос.

— Сідай, внучку, — сказала вона. — Чула я вже, що у вас було.

— Звідки.

— Мені вранці Параска з-під гори казала, що в Ганни буде весілля й скандал, два в одному. Я ще сміялася, думала, жартує.

— Бабусю, мама казала, що їй хтось розповів про Надю.

— Хтось, — повторила Явдоха. — А ти вгадай, хто в нашому селі любить хтось.

— Оксана.

— Оксана лише розносить, а вигадує інший. — Баба налила йому чаю й посунула тарілку з сухарями. — Ти подумай, кому вигідно, щоб ваше весілля розсипалося.

— Нікому не вигідно.

— Тарасе, ти розумний хлопець, а в таких справах дурний. Хто три роки тому приходив до вас у гості з дочкою, мило всміхався й питав, чи ти ще не одружений.

Тарас на хвилину замовк.

— Галина Степанівна.

— А в неї є донька Леся, яка на два роки молодша за тебе й досі ходить по селу з таким обличчям, ніби її образили на все життя.

— Бабусю, але вона ж навіть не вдавала, що має до мене почуття.

— Вона не вдавала, а мати її вдавала за двох. Я бачила, як Галина минулого тижня за церквою розмовляла з твоєю мамою. Довго, пошепки, руками махала.

— Ви все бачите.

— Я дев’яносто років усе бачу, ось і зір не підводить.

Наступного ранку Тарас пішов до Галини Степанівни. Вона саме поралася на городі, підв’язувала помідори, й заледве його побачила, випросталася, обтерла руки об фартух і розтягнула губи в посмішці.

— Тарасе, добрий день, а я вже думала, що ти до мене не зайдеш перед весіллям. Може, на обід залишишся.

— Дякую, не залишуся. Я до вас із одним запитанням.

— Питай, голубе.

— Що ви розповіли моїй матері про Надю.

Посмішка на її обличчі не зникла одразу, вона мовби застрягла, як наклеєна.

— Нічого такого. Я лише сказала, що чула різне.

— Від кого чули.

— Та від людей.

— Ви і мама відповідаєте мені однаково, — сказав Тарас. — Тільки мама ще й кривдить мою наречену, а ви стоїте й усміхаєтеся.

— Я нікого не кривдила.

— Галино Степанівно, у Франківську Надя жила в гуртожитку з дев’ятнадцяти років. Там є вахтер, є кімнатна старша, є дівчата, з якими вона працювала. Я готовий привезти когось із них, щоб вони розповіли, як вона жила.

— Навіщо мені твої вахтери.

— Тому що ви мусите або довести свої слова, або взяти їх назад.

Вона перестала усміхатися. Підійшла до лавки, сіла й тихо промовила:

— Мені просто шкода було, що ти одружуєшся з чужою.

— Вона не чужа.

— Для мене чужа. А моя Леся…

— Ваша Леся нікому нічого не винна, і я їй також.

— Ти їй подобався.

— Подобався, а вона мені ні, і ніхто в цьому не винен. Ви розумієте, що ви накоїли.

— Я лише розповіла Ганні, що чула про Надю від Оксани. А Оксана чула від Параски. А Параска, здається, від когось із міста.

— Тобто ви навіть не знаєте, звідки це взялося.

Галина мовчала.

— Це чутка, яку ви підхопили й понесли далі, бо вона вам була вигідна. Так.

— Я не думала, що Ганна їй повірить так швидко.

— Вона мати, а ви її вмовляли обережно, по краплині, поки вона не стала сама собі нашіптувати те саме.

— Тарасе…

— Я прийду ще раз, — сказав він. — Сьогодні ввечері. І ви підете зі мною до моєї мами, і скажете їй усе, як було.

— Я не піду.

— Тоді піду я, і розкажу не лише їй. Скажу всім, і дід Михайло дуже уважно слухатиме.

Галина стиснула губи й відвернулася до помідорів.

— Прийдеш, — сказала вона глухо. — Я піду.

Тим часом у батьківській хаті Надії було тихо. Мати, Леся Іванівна, ходила з кутка в куток, переставляла миски, перекладала рушники й нічого не питала. Нарешті Надія сама не витримала.

— Мамо, ви мовчите.

— Чекаю, коли ти заговориш.

— Я не знаю, що казати.

— Тоді слухай. — Мати сіла навпроти й склала руки на колінах. — Я знала Ганну ще дівчиною, ми разом ходили до школи. Вона завжди була різка на язик, але чесна. Якщо вона так сказала, значить, їй хтось дуже переконливо розповів.

— То ви їй вірите.

— Я кажу, що вона сама щиро повірила, а це різні речі. Вона не хотіла тебе зганьбити, вона злякалася за сина.

— Мамо, вона мене принизила при всьому селі.

— Принизила, і я з нею про це ще поговорю. Але ти теж вчинила не зовсім добре.

— Що.

— Ти виштовхала її з хати, за яку ще не відповідаєш.

— Мамо.

— Я не кажу, що ти не мала права гніватися. Я кажу, що від гніву люди здебільшого роблять те, про що потім шкодують.

— Я не шкодую.

— Ще ні, — спокійно відповіла мати. — А коли побачиш, як вона плакатиме, то пошкодуєш.

— Вона не плакатиме.

— Побачимо.

Надія хотіла щось відповісти, але хтось постукав у ворота. На порозі стояв Тарас, а поруч із ним нерішуче тупцювала Галина Степанівна.

— Добрий вечір, — сказав він. — Можна зайти.

— Заходьте, — відповіла Леся Іванівна й відступила вбік.

Надія вийшла в сіни й зупинилася, склавши руки.

— Ну, — сказала вона. — І що ви мені принесли.

— Правду, — відповів Тарас. — Галина Степанівна має тобі щось сказати.

Галина зам’ялася, подивилася на свої руки, потім на підлогу й нарешті підвела очі.

— Надіє, я винна перед тобою. Я чула чутку, не перевірила її й розповіла Ганні, бо мені була вигідна ця розмова. Я хотіла, щоб Тарас передумав. Мені було соромно, але я все одно це зробила.

— Ви хотіли, щоб він одружився з Лесею, — сказала Надія.

— Так.

— І заради цього ви зруйнували б моє життя.

— Я не думала, що воно настільки зруйнується.

— Ви взагалі не думали.

— Не думала, — тихо погодилася Галина. — І прошу в тебе пробачення.

Надія довго мовчала. Потім відповіла рівно, без злості:

— Пробачення я вам не обіцяю. Але те, що ви прийшли й сказали це вголос, я запам’ятаю. Тепер ідіть до Ганни Петрівни, вона вже, мабуть, чекає.

Коли вони пішли, Леся Іванівна підійшла до доньки й обійняла її.

— Бачиш, як воно буває. Ти не сказала їй ніякого поганого слова, а їй усе одно ніяково, ніж якби ти кричала.

— Я хотіла кричати.

— Знаю. Але вийшло краще.

Тим часом у Ганни Петрівни горіло світло. Вона сиділа за столом, перед нею стояв остиглий чай, і вона не торкалася ні чаю, ні хліба. Коли Тарас зайшов разом із Галиною, вона підняла голову, і в неї були червоні очі.

— Добрий вечір, — сказала вона.

— Добрий вечір, Ганно, — відповіла Галина, не піднімаючи погляду.

— Ну що, розказала йому.

— Розказала.

— А мені розкажеш.

Галина вдихнула й коротко, без прикрас переказала все, що вже говорила на подвір’ї. Ганна Петрівна слухала, не перебиваючи, лише пальці її рук стискалися дедалі сильніше.

— Ти мені подруга чи ворог, — запитала вона, коли Галина замовкла.

— Я не ворог.

— Але й не подруга, коли пішла на таке.

— Ганю, я хотіла як краще для Лесі.

— А мені як краще хотіла.

— Я не подумала.

— Ти подумала, і добре подумала, — різко відповіла Ганна. — Ти мене використала, Галю. Бо я була впевнена, що ти за мене переживаєш, а ти переживала за себе.

— Пробач.

— Піди, мені треба побути самій.

Галина тихо вийшла. Ганна Петрівна мовчала довго, потім подивилася на сина.

— Ти мене осудиш.

— Я не суддя, мамо.

— Скажи мені все, що думаєш.

— Ви повірили чутці, не перевірили її, а потім сказали це моїй нареченій при тісті, який ви місили для нашого весілля. Це жорстоко.

— Я знаю.

— А якби Надя не виштовхала вас, а промовчала й пішла, ви б так і лишилися при своїй думці.

— Можливо.

— Мамо, мені гірше не від чутки, мені гірше від того, що ви в мене не повірили. Я сказав вам, що знаю Надю, що люблю її. Ви все одно вирішили, що знаєте краще.

— Я мати.

— І що.

— Мати має право боятися за дитину.

— Боятися має, а принижувати чужу дитину не має.

Ганна Петрівна заплакала тихо, не витираючи сліз. Тарас підійшов, сів поруч і обійняв її за плечі.

— Мамо, завтра весілля. Якщо хочете, щоб воно відбулося, треба йти до Наді й просити пробачення.

— Вона мене не пустить.

— Спробуйте.

— А якщо вона скаже, що не вийде за тебе.

— Тоді я нічого не зможу зробити. Але якщо ви не підете, вона точно не вийде.

Ранок настав сірий, вологий, із низьким туманом над рікою. Ганна Петрівна вдягла чисту хустку й пішла до Надиної хати, несучи в руках рушник із недопеченим короваєм, який вона сама докінчила вночі. Біля хвіртки зупинилася, помовчала й постукала.

Двері відчинила Надія. Вони стояли одна проти одної, і жодна не знала, з чого почати.

— Доброго ранку, Надю, — сказала нарешті свекруха.

— Доброго ранку, Ганно Петрівно.

— Я принесла коровай. Він не зовсім такий, як мав бути, але я його дотисла.

— Дякую.

— Я прийшла сказати, що була не права. Я повірила в брехню, не перевірила її, і образила тебе так, як не мала права. Прости мене, якщо можеш.

Надія мовчала, дивлячись на старшу жінку. Потім відступила вбік.

— Заходьте, — сказала вона. — Поговоримо.

— Я не хочу тобі заважати.

— Ви мені не заважаєте. Заходьте, будь ласка.

У хаті мати Надії вже накрила на стіл, але нічого не сказала, лише кивнула двом жінкам, які сіли навпроти одна одної.

— Мені дуже боляче було, — почала Надія. — Не від самих слів, а від того, що ви мені не повірили, навіть не спитали.

— Я боялася питати.

— Чого.

— Що ти відповіси, і я зрозумію, що це правда.

— А якби це було правдою, що тоді.

— Тоді я мусила б прийняти це, бо Тарас тебе кохає.

— Але ви вирішили не питати, а засудити.

— Вирішила, — важко зітхнула Ганна. — Бо легше засудити, ніж запитати. Це моя слабкість, Надю.

— Я теж не свята, — тихо сказала Надія. — Я вас виштовхала з хати. Так не можна було.

— Було за що.

— Було, але не так.

Вони обидві трохи посміхнулися, вперше за ці два дні.

— Ми з тобою схожі, — промовила Ганна. — Обидві запальні.

— Не знаю, чи це добре для однієї родини.

— Мабуть, не дуже. Але нудно не буде.

Леся Іванівна не втрималася й засміялася, і за нею засміялися всі троє, як сміються люди, коли напруга нарешті відпускає.

— То що, — запитала Ганна. — Весілля відбудеться.

— Відбудеться, — відповіла Надія. — Тільки одна умова.

— Яка.

— Коровай ми доріжемо разом.

— Я лише про це й мріяла, — сказала Ганна Петрівна й витерла очі кінчиком хустки.

Весілля вийшло гучне й щире. Дід Михайло танцював так, що тріщала підлога, тітка Марія співала на всю хату, а Оксана, яка прийшла з подарунком, соромливо стояла осторонь, поки Надія сама не підійшла й не сказала:

— Дякую, що прийшли.

— Надю, я не знала, що воно так вийде.

— Я знаю. Але наступного разу, перш ніж щось розказувати, спитайте в людини, чи це правда.

— Спитаю, — тихо пообіцяла Оксана.

Баба Явдоха, що сиділа на почесному місці, ледь помітно всміхнулася й сказала до сусідки:

— Бачиш, Параско, чутки розходяться швидко, а правда повертається повільно, зате назавжди.

Надія й Тарас стояли посеред двору, тримаючись за руки, а Ганна Петрівна, дивлячись на них, подумала, що коровай цього разу вдався на славу, хоч і був дотиснутий сльозами.

Валентина Довга

You cannot copy content of this page