– Ти розумієш, що ти наробила? – голос Ірини брязкотів від обурення.
Катерина стояла посеред кімнати, – Ірино, я…
– Ти осоромила всю родину! – зупинила її сестра, піднявши руки. – Розірвала стосунки! Хто тепер з тобою залишиться, з дитиною на руках? Кому ти потрібна?
Катерина стиснула губи і відвернулася.
– Я більше не могла так жити.
– Всі так живуть, а ти що, особлива? – Ірина зневажливо подивилася на неї, потім перевела погляд на матір, чекаючи на підтримку.
– У нашій родині так не робиться, – з натиском сказала Людмила Олександрівна, склавши руки. – Розірвати стосунки… Це жахливо…
Катерина ледве стримувала сльози. Вона знала, що саме так і буде. Але чому було так важко?
Сім’я, в якій виросла Катерина, здавалася цілком благополучною. Батько, мати, дві дочки. Класична картина. Але за цією вітриною приховувалась реальність, про яку не прийнято було говорити на людях.
Батько тримав усіх у постійному напруженні. У його світі чоловік був головним, а жінка – мовчазною тінню, хатньою робітницею. Його голос звучав найгучніше, його слово було законом.
Він не звертав увагу на дружину, міг ігнорувати дітей, але варто було йому зробити щось хороше – і мати відразу забувала все погане.
– Він нас забезпечує, – повторювала вона щоразу.
Катерина та її сестра зростали в атмосфері того, як скаже батько. А чоловік вселяв, що вони нічого не досягнуть в житті.
– Непутящі ви! – казав він. – Усі в свою матір пішли. Хто вас візьме такими?
У результаті Ірина вийшла заміж першою, прагнучи втекти з батьківського дому. Вона обрала чоловіка, який виявився точною копією батька. Він сварився з нею, мав іншу, але вона не йшла.
– Ну не завжди він такий, – тихо бурмотіла вона, коли приходила до матері, коли чоловік вчергове не стримався.
– Він це не робитиме просто так, – зітхала мати, хитаючи головою. – Виходить, ти його довела.
Катерина чула це з дитинства. І все одно думала, що в неї все буде інакше.
Вона помилилася. Микола не завжди стримувався. Йому це було не потрібно.
– Я її, звісно, люблю, але… Але вона готує так собі. Але вона зовсім не вміє вдягатися. Але вона поводиться так, що мені соромно.
Його “але” були нескінченними. Катерина звикла. Вона вірила. Микола сказав їй, що без нього вона нічого не зможе. Так само, як колись говорив батько.
Коли жінка перебувала при надії, чоловік змінився. Мов щось переключилося. Став уважним, дбайливим, цікавився її самопочуттям.
І тоді Катерина подумала: «Ось воно! Кохання! Просто раніше я була недостатньо гарна. Тепер все буде інакше».
Тільки після появи дитини все не налагодилось. Тепер він звинувачував її у тому, що вона погана мати.
Катерина не спала ночами, колисала сина, готувала, прибирала, але цього завжди було мало.
– Ти нічого не вмієш! Спочатку вона намагалася заперечувати. Потім перестала. Навіщо? Все одно Микола завжди правий.
Катерина вперше побачила Олесю, сестру Миколи коли та прийшла до них у гості. Висока, впевнена, зі спокійною усмішкою.
– Хотіла познайомитися з новою родичкою, – сказала вона, простягаючи коробку з гостинцем.
Катерина підготувалася до цього візиту. За день до зустрічі прибрала все до блиску, приготувала смачне частування, обрала найпристойніший одяг, хоча в дзеркалі все одно бачила втомлену жінку.
Микола сьогодні був особливо уїдливий.
– Вибач, Олеся, – усміхнувся він, сидячи за столом. – У мене дружина господиня така собі. Скільки разів казав: приводь себе та будинок в порядок. А вона ніби не чує.
Олеся не посміхнулася, не підтримала жарт. Вона просто пильно дивилася.
Через два дні Олеся несподівано знову прийшла до них, поки Миколи не було вдома. Катерина відчинила двері і здивовано застигла.
– Нам треба поговорити, – сказала Олеся, не чекаючи запрошення, вона увійшла всередину.
Вони сиділи на кухні. Олеся довго мовчала, спостерігаючи, як Катерина перебирає пальцями край халата.
– Ти розумієш, що це не правильно?
Катерина зиркнула в її бік. – Що?
– Ваші стосунки.
– Але ж так усі живуть…
Олеся похитала головою. – Ні. Тільки ті, хто не знає, як жити інакше.
Катерина зніяковіла.
– Микола тебе не цінує,байдуже ставиться як до жінки, яка зобов’язана їжу йому приготувати і у всьому догоджати. Він завжди так робив. І зі мною намагався.
Слова прозвучали так різко, що у Катерини пересохло в роті.
– Що мені робити? – ледве чутно прошепотіла вона, бажаючи вчепитися в Олесю, як за рятівну соломинку.
Ольга дістала з сумки листок, написала номер телефону.
– Це добрий спеціаліст. Подзвони. Якщо потрібні гроші – звертайся. Або вчись давати йому відсіч, або йди.
Катерина взяла папірець.
Якось після чергової сварки з Миколою вона набрала номер. Минуло півроку.
Катерина почала бачити своє життя інакше. Вона більше не дивилася на Миколу очима закоханої жінки. Тепер вона розуміла, що вся його «турбота» та «любов» – маніпуляція.
Вона потихеньку відкладала гроші. І ось одного разу Катерина раптом зрозуміла: все. Далі так жити не можна.
Микола був на роботі. Вона встала, пройшла до дитини. Син мирно спав, не знаючи, які зміни чекають на них попереду. Катерина провела рукою по його м’якому волоссі. “Заради нього,” – ця думка надавала сил.
Вона зібрала речі так швидко, наче хвилювалася передумати. За дві години Олеся допомагала їй завантажувати валізи в машину.
– Готова? – запитала вона, дивлячись на неї з тією самою впевненою усмішкою, яка одного разу вселила в Катерину надію.
– Так. – з упевненістю відповіла Катерина.
– Ти молодець. Олеся сіла за кермо, і машина рушила з місця.
Коли мати і сестра дізналися, що вона пішла, виникла суперечка.
– Який сором! – голосила мати, притискаючи до лоба долоню.
– В нашій родині ніхто так не поводився! – підхопила Ірина, дивлячись на сестру з невдоволенням.
Катерина стояла біля порога. Їхні голоси більше не лякали її. Вона слухала їх так, ніби то був телевізор на задньому плані.
– Розірвання шлюбу – не припустимо! Ти що, не розумієш?
– Тож повернися до чоловіка і вистачить цей концерт влаштовувати! Говорили одна наперед другою мати з сестрою Іриною.
– Ні. – ствердно відповіла Катерина.
Настала тиша. Такої відповіді вони не очікували.
– Отже, все, – мати вигукнула. – Або ти повертаєшся до чоловіка, або ти мені не дочка. Не хочу червоніти за тебе.
Катерина зробила глибокий вдих.
– Як скажеш, – сказала вона рівним голосом.
Відтепер її родиною була лише її дитина. І, Олеся, яка змінила її життя на краще.
– Поїхали зі мною, – запропонувала вона через кілька днів.
Вони сиділи на кухні, пили чай. Було тихо, за вікном йшов дощ.
– Куди? – здивовано спитала Катерина.
– До мене. Я допоможу тобі, поки не встанеш на ноги. Все покажу, розкажу. Можу і з дитиною по можливості посидіти, якщо знадобиться. Роботи там не менше, ніж тут. Натомість жити зможете у мене, без оренди.
Катерина задумалась. Сусіднє місто здавалося майже іншою реальністю.
– То що думаєш? – м’яко спитала Олеся.
Катерина подивилася на дитину. Вона ще нічого не розуміла. Але якось зрозуміє. Що я скажу йому, коли він виросте? Що я могла щось змінити, але злякалася? – замислилася Катерина.
Вона звела погляд. і сказала Олесі : – Поїхали.
Через два дні сумки були зібрані, квитки куплені. – Ми впораємось, – сказала Олеся.
Катерина більше не переживала. Попереду була невідомість, але тепер вона знала, що вона сильна, що зможе впоратися. Заради себе. Заради сина.
Дайте мудру пораду?
Віра Лісова
