Катерина повернулася після доби в лікарні й побачила на своїй кухні колишнього чоловіка з новою жінкою, двома валізами та правом, якого в нього, здається, не було. Вона не стала чекати, поки ті розкладуть речі. Біля дверей їх уже чекав дільничний, у кишені лежав скриншот, який Андрій давно забув, а в коридорі стояла п’ятнадцятирічна Поліна й мовчки спостерігала, на чий бік стане батько.
Катерина опустила сумку посеред коридору. На її кухні, за її столом, сидів колишній чоловік Андрій і пив чай з чашки з відбитим краєм. Із цієї чашки вона сама пила сім років. Біля вікна стояли дві валізи й синій пакет, напханий дитячим одягом. На табуретці вмостилася жінка в білих штанах і ліниво погойдувала ногою.
— Валерія, — сказала вона, навіть не підвівшись.
Жінка нічого не відповіла. Була пів на восьму ранку. За плечима в Катерини лишилася доба в приймальному відділенні: дві «швидкі» поспіль, дідусь з високим тиском, хлопчисько, після пригод. Їй хотілося одного: зняти форму, впасти на ліжко й вимкнути телефон.
— Чого застигла? Проходь, ти ж удома, — сказав Андрій.
Він завжди так говорив, наче милостиво дозволяв.
— Як ви потрапили до квартири?
— Ключі в мами були. Ти замок не змінила. — Він відпив. — І правильно, навіщо гроші викидати.
Катерина стиснула губи. Колись вона залишила запасний комплект Галині Павлівні, колишній свекрусі, яка жила за два квартали. Поліна, їхня донька, часто забувала свої ключі й після школи йшла до бабусі. Катерина не уявляла, що цей комплект потрапить до рук Андрія.
Валерія неквапом оглянула кухню.
— Стіл незручно стоїть. Прохід вузький.
— Він так стоїть сім років.
— Це й помітно.
Катерина не сіла. Вона дістала з кишені телефон, відкрила месенджер, потім сказала дуже рівно:
— Виходьте. Обоє.
Андрій засміявся.
— Катю, ти що, жартуєш? Я тут прописаний з двадцять другого року. Право проживання в мене є, я консультувався.
— Прописаний, — повторила вона. — А живеш у Києві. Сім років. Я платила за цю квартиру сама. Ти приїхав без попередження, з чужою жінкою, і вирішив, що я пущу вас у свою квартиру.
— Вона не чужа.
— Для мене чужа. І для квартири теж. Валеріє, ви в цій квартирі не прописані й без запрошення власниці перебувати тут не маєте права. Збирайте речі.
Валерія повільно перевела погляд з Катерини на Андрія.
— Андрію, ти казав, що це твоє житло.
— Це моє житло. Просто вона…
— Квартира моя, — урвала Катерина. — Приватизована на мене двадцять років тому. Ми з Андрієм тоді незнайомі були. Ось копія.
Вона дістала з тумби в передпокої теку, поклала на стіл. Андрій навіть не глянув.
— У мене все одно є право тут жити, — випалив він.
— Але права вселяти сюди будь-кого без моєї згоди в тебе теж немає. А це, — вона повернула до нього екран телефону, — твій власний лист за вересень двадцять першого. «До Харкова я не повернуся, у мене тут життя. Твоя квартира мені не потрібна, живи спокійно». Дата, час, номер. Читай уголос.
— Я не пам’ятаю…
— Тоді я прочитаю.
Вона прочитала. Спокійно, без інтонацій, як зачитують результати від лікаря. Валерія тим часом підвелася з табуретки. На її обличчі не було емоцій — тільки напружена цікавість людини, яка щойно побачила, що план не сходиться.
— «Валерія при надії, я випишуся, як тільки ми розлучемося», — прочитала Валерія останнє речення. — Ти справді так написав?
— Це було давно…
— Носила я тоді Матвія, — повільно сказала вона.
Катерина мовчки набрала номер.
— Алло, Миколо Івановичу? Це Катерина, з третього під’їзду. Так, та сама. Прошу вас зайти. У мене в квартирі сторонні люди без дозволу власниці. Ні. Просто потрібно скласти протокол.
Андрій спробував пожартувати:
— Ти вже поліцію викликаєш? Ми ж не чужі люди!
— Ви чужі, — відповіла вона. — Просто довго це не визнавали.
Дільничний Микола Іванович прийшов за двадцять хвилин. Низький, сивуватий, з втомленим обличчям людини, якій у понеділок зранку теж хочеться додому. Катерина колись ставила йому крапельницю, коли в нього піднявся тиск, і відтоді вони віталися у дворі.
— Що трапилося, Катерино Миколаївно?
— Прийшли без запрошення. Ось власність, ось приватизація, ось довідка, що я єдина власниця. Чоловік мій колишній, Андрій Володимирович. Прописаний, але не проживає сім років. А це його подруга, Валерія. У квартирі не прописана.
Миколa Іванович перегорнув теку. Перевірив паспорти, прочитав скриншот. Потім подивився на Андрія.
— Андрію Володимировичу, давайте чесно. Ви тут не живете?
— Я прописаний.
— Прописка — це ще не проживання. Але я не суддя. Хочете жити тут, подавайте до суду, нехай ухвалює рішення. Тільки вселяти сторонніх людей у чуже житло без згоди власниці ви не маєте права. Вони, — він кивнув на Валерію, — повинні піти зараз.
— Я піду, — спокійно сказала Валерія. — Тільки сама.
Вона взяла сумку, зняла з вішака свою куртку, взулась. Андрій схопив її за руку.
— Валю, ти що?
— Я? Нічого. Просто вперше за три роки почула, що ти насправді писав своїй колишній. Ти казав мені, що це твоя квартира і що «вона не посміє». А виявилося, що ти там навіть не господар.
— Я брехав для твого ж добра!
— Для мого добра ти б спершу спитав мене, чи хочу я жити на чужій території. — Вона зняла з пальця тонку каблучку й поклала на стіл. — Матвій у мене. Поки не вирішиш, де житимеш, поживемо в мами в Борисполі.
— Валерія!
Двері зачинилися тихо. З вікна кухні було видно, як вона швидко йде до таксі з телефоном біля вуха.
Андрій стояв посеред кухні, дивлячись то на каблучку, то на два блискучі замки на валізах. Здавалося, ніби він учепився за цей порядок речей, а той уже вислизнув із рук.
— Ну що, Андрію Володимировичу? — делікатно кахикнув дільничний. — Збирайтеся. Речі виносьте самі. Якщо щось залишилося вдома в Катерини Миколаївни, заберете у вихідні за домовленістю.
Андрій підійшов до дверей кімнати Поліни, яка так і стояла в проході, учепившись пальцями в одвірок. П’ятнадцять років, розтягнута футболка, розкуйовджений хвіст.
— Поліно… Доню, ти ж розумієш, що це нечесно. Я ж твій батько.
— Ти мій батько, — повільно відповіла вона. — Але ти приїхав сюди не до мене. Ти приїхав забрати квартиру.
— Я хотів…
— Тату, мені було вісім, коли ти поїхав. Ти бачив мене потім двічі. Ти надсилав «З днем народження, доню» і зображення з тортом. У мене на телефоні зберігся скриншот. Хочеш, покажу?
Андрій розкрив рот, але нічого не сказав.
— Іди, — тихо додала вона. — Я не хочу з тобою сваритися. Просто іди.
Він мовчки взяв валізи. Синій пакет із дитячим одягом залишив на підвіконні, ніби забув. Катерина зняла його й поклала йому в руки.
— Це Матвієве.
Андрій кивнув і вийшов.
Катерина зачинила двері й притулилася до них спиною. У квартирі раптом стало дуже тихо. Годинник на стіні цокав голосніше, ніж зазвичай.
— Мамо, — озвалася Поліна. — Ти зараз плакатимеш?
— Ні. Я сьогодні спатиму.
— Давай я сама зварю каву?
— Давай.
Вони сиділи на кухні в тиші. Поліна дістала дві чашки, і Катерина вперше за довгий час помітила: донька вже не дівчинка, а висока дівчина, з материним носом і татовими вухами. Було моторошно й водночас якось спокійно.
— Мамо, а ти знала, що він приїде?
— Ні. Але знала, що колись.
— А чому не змінила замок?
— Бо… — Катерина хмикнула. — Думала, ніби якщо замок не змінювати, то цим покажу, що в мене немає образи.
— У тебе була образа.
— Була. І є. Але тепер вона не керує мною.
Зателефонували в двері. Двічі, настійливо. Катерина визирнула у вічко і зітхнула: на сходовому майданчику стояла Галина Павлівна, колишня свекруха. Поряд із нею, тримаючись за її долоню, стояв хлопчик років чотирьох у блакитній курточці, з великими, сповненими цікавості очима.
— Катю! Відчини! — гукнула свекруха. — Це я! Андрій мені все розповів, ти їх виставила, але дитину ж не виженеш!
Катерина відчинила двері, не знімаючи ланцюжка.
— Галино Павлівно, добрий день.
— Добрий день, добрий день! Ти не думай, я не за сином прийшла, — швидко заговорила вона. — Я з онуком. Матвійко проситься до сестри. Він знає, що в нього є сестра, весь тиждень питає.
Хлопчик підняв голову.
— Ви тьотя Катя? А де Поліна?
З-за маминого плеча виглянула Поліна. Вона присіла перед малим і спитала:
— Привіт. Ти Матвій?
— Так. А ти моя сестра?
— Мабуть, так.
— А в тебе є мультики?
Поліна глянула на матір. Катерина стояла мовчки.
— Мамо, — тихо сказала вона. — Можна я з ним у парк сходжу? Просто погуляти. Не тут. У парк.
Катерина перевела погляд на Галину Павлівну, яка вже майже плакала.
— Поліно, це твоє рішення. Я не заперечую. Але домовлятися про зустрічі ви будете зі мною й Валерією. Не з бабусею, не через Андрія.
— Я на тебе не ображаюся, Катю, — прошепотіла свекруха. — Просто мені так шкода хлопчика.
— Мені теж, — відповіла Катерина. — Тому й кажу: нехай приходить у парк. А квартира це не місце, де ми всі разом.
Галина Павлівна підняла очі, у яких блищала вологість.
— А ключі?
— Ключі, — Катерина згадала, — я сьогодні заберу у Вас. Усі. Це не образа. Це порядок.
Свекруха мовчки поклала їх на долоню. Три ключі на старому дармовисі у вигляді сердечка. Андрій сам залишив їх матері, коли розповів, чим розмова закінчилася у колишньої дружини.
— Дякую, — сказала Катерина.
Двері зачинилися. Із-за них ще було чути, як Матвій запитує бабусю: «А ми підемо в парк із Поліною?» і як та тихо відповідає: «Підемо, мій хороший. Підемо».
Увечері Катерина викликала майстра. Він поміняв циліндр за двадцять хвилин, простягнув три нові ключі й узяв гроші. Один Катерина поклала до кишені робочої форми. Другий віддала Поліні. Третій сховала в шухляду й засунула її до упору.
— Мамо, — сказала Поліна, спираючись на кухонну стільницю. — А можна я колись запрошу Матвія в гості? Не жити, а просто на чай?
— Можна. Коли я буду вдома. І лише з дозволу його мами.
— А з татом?
— Це вже коли він навчиться питати.
Поліна усміхнулася й раптом обійняла Катерину. Міцно, по-дитячому, так, як не обіймала вже кілька років.
— Мамо, ти найкраща.
— Ні, — відповіла Катерина. — Я просто нарешті навчилася замикати двері.
За вікном стемніло. У сусідній квартирі хтось увімкнув музику. Катерина поставила чайник, дістала із шафи ту саму чашку з відбитим краєм і трохи подумала. Потім викинула її у сміттєве відро.
— Вона була не такою вже й хорошою, — сказала вона вголос і всміхнулася.
