Коли Олена пішла до сусіда, Сергій не закричав і не розбив жодної тарілки. Він мовчки виніс на ґанок її валізу, поставив поруч коробку з книжками й спитав:
— Ключ залишиш?
Олена поклала ключ на підвіконня. За сітчастою огорожею стояв Антон — розгублений, у домашній куртці. Він не дивився Сергієві в очі, і це чомусь принижувало дужче, ніж якби дивився з викликом.
Наступного дня Сергій замовив профнастил, стовпи й двадцять мішків цементу. Майстер, який приїхав на заміри, попередив, що триметровий паркан затінить ділянку.
— Грядкам світла не вистачить.
— Грядок більше не буде.
— А яблуня?
— Переживе.
Від бригади Сергій відмовився. Хотів поставити паркан сам. Робота рятувала від думок: поки бур входив у мокру землю, поки бетон стікав із лопати, можна було думати про глибину ями, рівень і відстань між кріпленнями. Не про те, як Олена сміється за сусідським вікном. Не про те, скільки часу вона вже сміялася там так, як удома давно не сміялася.
Паркан ріс повільно. Спочатку зник Антонів сарай, потім кухонне вікно, потім дах веранди. З кожним новим листом Сергій відчував коротке полегшення, ніби зачиняв двері до кімнати, де його судили без нього. Олена прийшла на четвертий день. Зупинилася край дороги, де ще залишався просвіт.
— Ти серйозно?
— Більш ніж.
— Тут же сонця не буде.
— На моїй землі буде стільки сонця, скільки мені потрібно.
Вона натягнула рукави старої синьої куртки на долоні. Сергій пам’ятав, як купував їй цю куртку першої осені після весілля.
— Я не хотіла, щоб так вийшло, — сказала Олена.
— Але вийшло.
— Так.
Він чекав виправдань, щоб ударити словами. Та вона не виправдовувалася. Лише попросила залишити в гаражі швейну машинку й зимові речі. Останній лист Сергій прикрутив у неділю під дощем. Відступив, витер обличчя рукавом і оглянув ділянку. Темно-сіра стіна йшла від дороги до старої яблуні, повертала біля сараю й замикала двір. За нею зникли сусідський будинок, чужі вікна й сама можливість випадкової зустрічі. Стало тихо. Занадто тихо.
Раніше з того боку долинали гавкіт собаки, музика, стукіт хвіртки. Тепер звуки залишилися, але втратили напрямок. Вони падали згори, як чужа погода. Увечері Сергій сів на сходинку з кухлем чаю й уперше помітив, що сонце ховається на дві години раніше. У металевих листах відбивалося холодне світло, а двір здавався дном величезного контейнера.
Він сказав собі, що звикне. Перші тижні Сергій майже не виходив за межі ділянки. Працював удома, продукти замовляв, знайомим не відповідав. Якщо чув за парканом Оленин голос, вмикав дриль або газонокосарку. Одного разу мотор заглох, і в насталій тиші він почув:
— Не треба шепотіти, Антоне. Це вже безглуздо.
Сергій смикнув стартер так різко, що порвав шнур. У листопаді випав мокрий сніг. Він ліг на верхній край паркану й почав сповзати всередину довгими білими язиками. Сергій вийшов розчистити доріжку й побачив біля хвіртки дівчинку років семи.
Це була Антонова донька Маша, яка приїздила до нього на вихідні.
У руці дівчинка тримала обірваний повідець. Шапка з’їхала набік, на рукаві куртки темніла мокра пляма.
— У вас Бім, — сказала вона.
— Хто?
— Наш собака. Він під паркан проліз. Я бачила.
Сергій подивився на суцільну сіру стіну. Біля самої яблуні між нижнім краєм листа й землею залишався зазор. Закрити його він збирався ще тиждень тому, але не знайшов відповідної дошки.
— Звідки ти знаєш, що він у мене?
— Він там шкрябається.
Із сараю справді долинув короткий виск, потім щось перекинулося. Сергій відчинив хвіртку.
— Заходь. Тільки доріжкою, тут слизько.
Бім виявився між верстаком і складеними біля стіни мішками із залишками цементу. Літній кудлатий пес умудрився просунути голову за дошки, а вибратися не зміг. Сергій відсунув мішок, витяг дошку й ухопив Біма за нашийник.
Пес рвонув до Маші, ледь не збивши її з ніг.
— Я ж казала тобі не лізти, — сердито сказала вона й обійняла його за шию.
На лівому рукаві в неї виявився довгий розріз.
— Це де?
— Там, під парканом.
— Ти теж туди лізла?
— Тільки подивилася.
Сергій присів і обмацав нижній край профнастилу. Він обрізав лист ножицями по металу, квапився й залишив гострий кут. Достатньо було зачепитися одягом або долонею.
— Більше не лізь. Обходь через дорогу.
— Тато не дозволяє до вас ходити.
— Правильно робить.
Біля хвіртки з’явився Антон. Він вибіг без шапки, у розстебнутій куртці й домашніх штанях.
— Машо!
Дівчинка міцніше взялася за нашийник Біма.
— Я собаку забирала.
Антон увійшов у двір, оглянув доньку й помітив порваний рукав.
— Ти поранилася?
— Ні.
— Покажи руку.
— Там нічого.
Сергій підвівся.
— Об гострий край зачепилася. Я закрию.
Антон подивився на паркан.
— Він у тебе внизу ходить. Собака ще раз підкопає — весь лист відігне.
— Стеж за собакою.
— Я стежу.
— Погано стежиш.
На дорозі з’явилася Олена. У руках вона несла Машину шапку, хоча така сама вже була на дівчинці. Підійшовши, Олена нічого не сказала Сергієві. Застебнула Маші куртку, поправила шарф, забрала повідець.
— Дякую, що впустив її.
— Я собаку впустив не навмисне.
Антон нахмурився, але Олена взяла його за лікоть.
— Ходімо. Не тут.
Вони пішли втрьох. Бім кілька разів озирнувся й усе-таки потягнув повідець у бік щілини.
До темряви Сергій прикручував до нижньої поперечини дошки. Коли дійшов до яблуні, спробував розхитати найближчий стовп. Бетонна основа трималася, але сам стовп помітно відхилявся. Триметрові листи приймали на себе весь вітер, а поперечини Сергій поставив лише в два ряди, хоча слід було в три.
Він приніс зварювальний апарат і працював під ліхтарем до одинадцятої. З того боку двічі відчинялися двері, потім Антон крикнув:
— Може, досить?
Сергій опустив маску й знову засвітив дугу.
Наступного дня приїхала Олена. Не з боку Антонової хвіртки, а дорогою. Вона поставила біля ґанку дві великі сумки.
— За машинкою й речами, — сказала вона. — Якщо можна.
— Ти ж просила залишити до зими.
— Зима прийшла.
Сергій відчинив гараж. Швейна машинка стояла на верхній полиці, накрита старою наволочкою. Поки він знімав її, Олена складала в сумки куртки, чоботи й книжки. Робила це швидко, майже не розглядаючи речі.
— Коробку візьми, — сказав Сергій. — Сумка порветься.
— Дай коробку.
Він приніс порожню упаковку від електроінструменту. Олена поклала туди чоботи, заклеїла дно скотчем і деякий час розгладжувала долонею відігнутий край.
— Я заяву подала, — сказала вона.
— Яку?
— На розлучення.
— Вітаю.
— Сергію, не починай.
— Я не починав. Почала ти.
Вона кивнула.
— Гаразд. Я почала.
Сергій чекав, що вона додасть щось про почуття, помилки чи нове життя. Олена підняла машинку за ручку, перевірила, чи закритий футляр, і сказала:
— Нам треба вирішити з будинком.
— А що з ним вирішувати?
— У нас по половині.
Сергій поставив машинку назад на полицю.
— Ти пішла сама.
— Я пішла з дому, а не відмовилася від своєї частки.
— Отже, за цим прийшла.
— За машинкою я прийшла. Про будинок хотіла сказати окремо, але ти все одно не став би зустрічатися.
Будинок вони купували дванадцять років тому. Невеликий, із проваленою верандою й піччю, яку довелося розбирати. Гроші на перший внесок дав батько Сергія, решту платили разом. Коли оформляли власність, Сергій сам наполягав на рівних частках. Тоді це здавалося справедливим і правильним.
— Скільки ти хочеш? — спитав він.
— Спершу замовимо оцінку. Потім вирішимо. Якщо можеш викупити мою половину, викупай. Якщо ні, виставимо будинок цілком.
— Я нікуди не збираюся.
— Тоді запропонуй інший варіант.
— Інший варіант — ти живеш там, куди пішла, і не чіпаєш мій будинок.
— Наш будинок.
Сергій зняв машинку й поставив її на підлогу перед Оленою.
— Антонові гроші знадобилися?
— До чого тут Антон?
— Хоче нову веранду? Чи вирішив дві ділянки з’єднати?
Олена взялася за ручку футляра, але не підняла.
— Він сказав, що зможе купити мою частку, якщо ми з тобою не домовимось.
Сергій коротко всміхнувся.
— Навіть так.
— Я не казала, що продам йому.
— Але вже обговорили.
— Обговорили. Бо з тобою я чотири дні не могла зв’язатися.
— Можна було через паркан крикнути.
Олена все-таки підняла машинку.
— Я надішлю контакти оцінювача. Вибери іншого, якщо цьому не довіряєш.
— Нічого не надсилай.
— Тоді я надішлю офіційну пропозицію про продаж частки. Там доведеться відповісти.
Вона понесла машинку до дороги. Сергій дивився, як Олена зупиняється через кожні кілька кроків і перехоплює важкий футляр іншою рукою. Допомогти він не запропонував.
Через два дні Сергій сидів у кабінеті юриста, з яким колись оформлював купівлю будинку. Вадим Павлович відкрив виписку, поправив окуляри й кілька разів прокрутив коліщатко мишки.
— Частки вже визначені. По одній другій. Продати свою частку вона може, але спершу зобов’язана запропонувати її тобі на тих самих умовах.
— А якщо я не погоджуся?
— Продасть іншому.
— Антонові.
— Хоч Антонові, хоч сторонній людині.
— І він зможе увійти в будинок?
— Він стане власником половини. Далі або домовлятися про порядок користування, або йти до суду. У вас одна кухня, один санвузол і один вхід. Нормально розділити будинок не вийде.
Сергій уявив Антона зі своїм ключем. Уявив його куртку в передпокої, Машині чоботи біля батареї й Оленину машинку на столі в колишній спальні.
— Можна заборонити продаж?
— Тільки тому, що тобі неприємний покупець? Ні.
— А якщо будинок будував я?
— Ви його купили разом. Ремонтували в шлюбі. У документах усе ясно.
— Перший внесок дав мій батько.
— Це можна обговорювати при поділі спільного майна, якщо збереглися докази й якщо гроші справді передавалися особисто тобі. Але у вас будинок вже оформлений за частками. Ти дванадцять років визнавав, що половина належить Олені.
Вадим Павлович закрив виписку.
— Найвигідніший варіант для обох — продати будинок цілком. Половина будинку на ринку коштує помітно дешевше за половину ціни цілого будинку.
— Мені не потрібен найвигідніший варіант.
— Тоді потрібен той, який ти потягнеш.
Удома Сергій відкрив банківський застосунок і порахував кредит. Навіть якщо віддати всі заощадження, залишалося знайти майже половину. Щомісячний платіж виходив такий, що після нього можна було оплачувати комунальні послуги, купувати продукти й дуже бережно хворіти.
Він спробував довший термін. Переплата виросла майже до вартості ще однієї половини будинку.
У папці з гарантійними талонами лежав чек за профнастил, стовпи й кріплення. Разом із доставкою паркан обійшовся в сто вісімдесят сім тисяч. Сергій довго дивився на суму, потім склав чек учетверо й прибрав назад.
Оцінювач приїхав у п’ятницю. Олена з’явилася за десять хвилин до нього й залишилася біля хвіртки. Сергій мовчки впустив її.
Чоловік обійшов кімнати, виміряв площу, сфотографував котельню й піднявся на горище. У дворі він зупинився перед сірою стіною.
— Високий.
— Три метри, — сказав Сергій.
— Покупцям може не сподобатися. Світло закриває.
— Будинок не продається.
Олена повернулася до нього.
— Ми ще не вирішили.
Оцінювач прибрав телефон.
— Я оцінюю об’єкт, а не ваші плани. Але якщо виставляти цілком, верхню частину краще прибрати. Двір виглядає меншим, ніж є.
— Паркан залишиться.
— Отже, залишиться.
Через три дні вони отримали звіт. Будинок оцінили в сім мільйонів двісті тисяч гривень, це десь 150 тисяч доларів. Олена попросила за свою частку 75 тисяч у доларах. Сергій відповів, що таких грошей у нього немає.
Увечері до хвіртки прийшов Антон.
— Поговорити треба.
— Нам нема про що.
— Тоді я тут постою, а ти будеш робити вигляд, що мене немає?
Сергій вийшов на дорогу й причинив за собою хвіртку.
— Ти вже вирішив, у якій кімнаті оселишся?
Антон скривився.
— Я не збираюся жити в твоєму будинку.
— Половину купити збираєшся.
— Я запропонував Олені гроші. Їй треба з тобою розрахуватися й почати жити нормально.
— З тобою?
— Не обов’язково все, що вона робить, пов’язане зі мною.
— Зручно заговорив.
Антон засунув руки в кишені.
— Слухай, я знаю, як це виглядає.
— Ти не знаєш.
— Знаю. Я жив через сітку й щодня бачив тебе. Тому не треба пояснювати мені, кого саме я обдурив.
— Тоді навіщо прийшов?
— Щоб ти не думав, ніби я хочу відібрати в тебе будинок. Якщо ви зможете домовитися, я в це не полізу.
— А якщо не зможемо?
Антон подивився на паркан.
— Тоді Олена буде вирішувати сама.
— Ти їй допоможеш.
— Так.
Сергій ступив ближче.
— Ти мені ще раз про допомогу розкажеш — я тебе цим парканом накрию.
Антон вийняв руки з кишень.
— Спробуй.
На сусідському ґанку з’явилася Маша. Вона стояла в розстебнутій куртці й дивилася на них.
— Тату, Бім знову скиглить.
Антон першим відступив.
— Іди в будинок. Я зараз.
Маша не пішла.
Сергій відчинив хвіртку.
— Всі пропозиції надсилай через Олену. До мене більше не приходь.
Він повернувся у двір і зачинився. Через хвилину із сусідньої ділянки долинув гавкіт Біма, потім грюкнули двері.
Усю ніч вітер розхитував листи. Метал гудів, кріплення потріскували. Сергій двічі виходив із ліхтарем, перевіряв стовпи й підкручував саморізи. О четвертій ліг, але не заснув.
На роботі він зірвав нараду, переплутавши два розрахунки, і вперше за багато років почув від начальника:
— Сергію, візьми пару днів. Ти зараз не тут.
Він вимкнув ноутбук, пройшовся будинком і зупинився в спальні. Олена забрала одяг, але залишила порожні вішаки. На тумбочці лежала резинка для волосся. Сергій викинув її, потім дістав із смітника й поклав у коробку з іншими дрібничками.
До вечора він зателефонував Олені.
— Продаємо цілком.
Вона відповіла не відразу.
— Гаразд.
— Не Антонові.
— Я почула.
— Ціна не нижче семи мільйонів. Ріелтора вибираємо разом. На покази він не приходить.
— Антон і не збирався.
— Мені байдуже, що він збирався.
— Коли зустрічаємося?
— Надсилай варіанти.
Ріелтора звали Наталя. Вона приїхала у світлому пуховику, пройшла будинком, заглянула в гараж і попросила відкрити всі штори.
— Фотографії зробимо вдень. І у дворі треба прибрати мішки, дошки й драбину.
— Це робочий двір, — сказав Сергій.
— Покупцеві не потрібен робочий двір. Йому потрібне місце, де він уявить свій стіл, мангал і крісло.
— Мангал узимку?
— Уявляти можна будь-якої пори року.
Олена стояла біля вікна й відсувала горщики із засохлою геранню.
— Паркан доведеться знімати? — спитала вона.
— Не обов’язково, — відповіла Наталя. — Але зараз він виглядає тривожно.
— Паркан не може виглядати тривожно, — сказав Сергій.
— Цей може.
Перед фотозйомкою довелося розбирати гараж. Олена приїхала з порожніми коробками й рулоном пакетів. Вони мовчки сортували речі. Її книжки — в один бік, його інструменти — в інший. Між ними залишилися старий обігрівач, набір келихів і електрична сушарка для взуття.
— Келихи забирай, — сказав Сергій.
— Мені нікуди їх ставити.
— В Антона місця мало?
Олена стиснула клапани коробки.
— Я зняла квартиру.
Сергій продовжив змотувати подовжувач.
— Ви розійшлися?
— Я зняла квартиру. Решта тебе не стосується.
— Швидко тобі він набрид.
— Річ не в цьому.
— Звісно. Ти любиш переїжджати.
Олена сіла на перевернуте відро.
— Я не хочу з твого будинку переселитися в його й знову пояснювати собі, що так зручніше. Мені потрібні свої двері.
— Треба було подумати про це до того, як лягла до сусіда.
Вона зблідла, але не відвернулася.
— Треба було.
Сергій кинув подовжувач у ящик.
— І це все?
— А що ти хочеш почути?
— Хоча б навіщо.
— Я казала тобі багато разів, що ми живемо як люди, які разом обслуговують будинок. Ти відповідав, що в усіх так.
— І тому ти стала спати з Антоном?
— Ні. Тому я мала піти від тебе. А з Антоном я стала спати, бо виявилася боягузливішою, ніж думала.
— Дуже акуратно розділила.
— Нічого я не розділила. Я зробила підлість і знаю це. Але якщо я ще сто разів назву себе поганню, тобі не полегшає.
Сергій відчинив наступну шафу. Там лежали її тканини, викрійки й бляшана коробка з нитками.
— Це теж забирай.
Олена підвелася.
— Сергію, я можу продати тобі частку в розстрочку.
Він подивився на неї.
— Тепер жалкуєш?
— Я не хочу, щоб її купував Антон. І сторонньої людини в твоєму будинку не хочу. Внесеш дев’ятсот тисяч, решту виплатиш за чотири роки. Усе оформимо в нотаріуса, будинок буде в заставі до повного розрахунку.
— Чотири роки переказувати тобі гроші?
— Або продавати будинок. Вибирай не те, що приємніше, а те, з чим зможеш жити.
Сергій грюкнув дверцятами шафи.
— Поки продаємо.
Перший показ призначили на суботу. Приїхало подружжя років сорока. Жінка довго стояла в кухні, перевіряла, як відчиняються вікна, і питала, де проходить газова труба. Чоловік оглядав гараж і рахував розетки.
У дворі жінка підвела голову.
— А чому такий паркан?
Наталя відповіла раніше за Сергія:
— Власникові хотілося більше приватності.
— Від кого?
Сергій указав на сіру стіну.
— Від сусіда. До нього пішла моя дружина.
Жінка подивилася на Олену, потім на будинок за парканом. Її чоловік перестав рахувати розетки.
— Ми ще подумаємо, — сказав він.
Коли машина покупців зникла за поворотом, Наталя зняла рукавички й прибрала їх у сумку.
— Ви будинок продаєте чи попереджаєте людей про місце злочину?
— Вони спитали.
— Можна було відповісти: «Хотілося тиші».
— Я не хотів тиші.
Олена пішла до дороги.
— Куди ти? — спитав Сергій.
— Додому.
— До Антона чи до себе?
Вона зупинилася.
— Ось тому нам треба продавати. Ти будь-яке слово перетворюєш на гачок і намагаєшся витягти з мене ще шматок.
— А ти хотіла, щоб я всміхався покупцям?
— Я хотіла, щоб ти ухвалив рішення. Якщо продаєш — продавай. Якщо залишаєш собі — скажи.
Вона пішла пішки. Наталя подивилася на Сергія.
— Наступний показ ставити?
— Ставте.
Другий покупець приїхав один. Йому сподобався гараж, але він запропонував на вісімсот тисяч менше.
— Паркан прибирати, кухню міняти, котел старий, — перелічував він. — І сусідство у вас, судячи з усього, веселе.
Сергій відмовився. Олена не сперечалася, хоча по її обличчю було видно, що вона вважала пропозицію прийнятною.
Наступні два тижні минули в прибиранні й очікуванні. Покупці запізнювалися, переносили зустрічі, питали про інтернет, воду, дорогу й можливість поставити лазню. Один чоловік привіз будівельний рівень і перевірив ним усі стіни. Інша жінка увійшла у двір, подивилася на паркан і відразу повернулася в машину.
Наталя знову запропонувала прибрати верхній метр.
— Двір темний. Люди це помічають.
— Зараз зима, — сказав Сергій.
— Улітку сонце теж не пройде крізь метал.
Після її від’їзду він виніс у двір драбину. Піднявся, відкрутив один верхній лист і ледь утримав його, коли вітер розвернув метал. Лист ударився об поперечину й погнувся.
Сергій спустився, відтягнув його до гаража й подивився на прямокутник, що відкрився.
За ним виднівся дах Антонової веранди й частина двору. На білизняній мотузці висів маленький рожевий рушник. Бім лежав біля будки, поклавши морду на лапи.
За кілька хвилин із будинку вийшов Антон. Побачив Сергія, знятий лист і нічого не сказав. Лише підкликав собаку й повів її на веранду.
Сергій прикрутив лист назад.
Уночі він склав два списки витрат. У першому був переїзд: комісія ріелторові, тимчасова оренда, купівля квартири чи іншого будинку, перевезення майстерні. У другому — викуп Олениної частки. П’ятдесят із лишком тисяч щомісяця, страховка, нотаріус і майже повна відсутність запасу.
У першому списку цифр виявилося більше.
Уранці він зателефонував начальникові й спитав, чи можна знову брати проєкти, від яких відмовлявся останні місяці. Потім виставив на продаж другий комплект інструменту, куплений для ремонту даху, і старий причіп, яким не користувався два роки.
По обіді набрав Олену.
— Розстрочка ще діє?
— Так.
— Три мільйони чотириста. Дев’ятсот одразу, два з половиною за чотири роки.
— Згодна.
— Без грошей Антона.
— Це будуть твої гроші, Сергію. Мені байдуже, де ти їх візьмеш.
— Мені не байдуже.
— Гаразд. Без його грошей.
— І після оформлення в тебе не залишиться ключів.
— У мене й зараз немає ключів. Я залишила його на підвіконні, пам’ятаєш?
Він пам’ятав.
Наталя зняла оголошення. Через тиждень вони сиділи в нотаріуса й слухали, як жінка в строгому сірому костюмі перелічує умови договору. До повної виплати будинок залишався в заставі в Олени. За прострочення передбачалася пеня. Сергій отримував її частку відразу після реєстрації переходу права, але продати будинок без згоди Олени не міг, поки не розрахується.
— Питання є? — спитала нотаріус.
— Немає, — відповів Сергій.
Олена перечитала останню сторінку.
— Тут платіж до п’ятого числа. Давай до десятого. У нього зарплата іноді приходить пізніше.
Сергій подивився на неї.
— До п’ятого нормально.
— Ти сам скаржився на затримки.
— Я розберуся.
Нотаріус пересунула документ до Олени.
— Залишаємо п’яте?
— Залишаємо, — сказала вона.
Вони підписали договір. На вулиці Олена застебнула пальто й прибрала свою копію в сумку.
— Я заберу залишки тканин у неділю.
— Забирай.
— Машинку мені допоміг Антон відвезти. Якщо тобі важливо знати.
— Не важливо.
— Тобі все важливо, тільки ти питаєш так, щоб потім можна було розлютитися на відповідь.
Сергій викликав машину й подивився на час.
— У неділю після четвертої.
Олена кивнула й пішла до зупинки. Не до сусідського будинку.
У неділю вона приїхала одна. Сергій виніс коробки на ґанок. Олена перевірила тканини, забрала сушарку для взуття й відмовилася від келихів.
— Залиш покупцям, — сказала вона й сама всміхнулася. — Хоча покупців більше не буде.
— Отже, викину.
Вона подивилася на паркан.
— Я думала, ти його знімеш.
— Навіщо?
— Тут темно.
— Мені нормально.
— Брешеш.
Сергій узяв коробку з тканинами.
— Машина де?
— Біля дороги.
Він доніс речі до багажника. Олена відчинила двері, потім спитала:
— Ти впораєшся з платежами?
— Вже підписала договір. Пізно цікавитися.
— Я цікавилася до.
— Тоді чому погодилася?
— Бо будинок тобі потрібніший, ніж мені. І бо я не хочу ще чотири роки ділити з тобою покупців, покази й ціну.
Вона зачинила багажник.
— До Антона повернешся?
— Не знаю.
Відповідь прозвучала спокійно. Сергій чекав, що відчує полегшення чи злість, але лише помітив, що на задньому сидінні лежить Машина синя рукавичка.
— Рукавичку віддай, — сказав він.
Олена обернулася, побачила її й узяла із сидіння.
— Вона в мене в п’ятницю була. Антон затримався на роботі.
— Вже сидиш із дитиною.
— Іноді. Маші байдуже, хто кому зрадив. Їй треба, щоб її вчасно нагодували й допомогли з уроками.
— Не втягуй мене.
— Я тебе не втягую.
Олена поклала рукавичку в кишеню.
— У неділю більше не приїду. Усе забрала.
— Гаразд.
Вона сіла в машину. Сергій дочекався, поки та від’їде, і повернувся у двір.
Вітер знову бив у профнастил. Верхня поперечина біля яблуні помітно прогнулася. Сергій приніс драбину, шурупокрут і почав знімати листи. Не всі, лише верхній ряд. Три метри йому більше не були потрібні, а щоночі слухати, як паркан намагається лягти на сусідську ділянку, набридло.
Робота зайняла два дні. Нижню частину Сергій укріпив додатковою поперечиною, гострий край біля землі закрив дошкою. Зняті листи склав у гаражі й виставив на продаж.
Коли зник останній верхній лист, двір став ширшим. Сусідського вікна все одно не було видно — двох метрів, що залишилися, вистачало. Зате над парканом з’явилася смуга неба й верхівка Антонової берези.
Антон підійшов увечері. Залишився на своєму боці.
— Продавати передумав?
— Так.
— Олена казала.
Сергій закручував останній саморіз.
— Тоді навіщо питаєш?
— Хотів дізнатися, чи будемо ми цей паркан разом укріплювати. Він усе-таки між ділянками.
— Я вже укріпив.
— Гроші можу віддати за матеріали.
— Не треба.
Антон постояв, потім сказав:
— Я не хотів купувати твою половину.
— Але запропонував.
— Бо їй потрібен був вихід.
Сергій прибрав шурупокрут у ящик.
— Більше не пропонуй їй виходів із мого будинку.
— Це вже не її будинок.
— Ось саме.
Антон провів долонею по верхньому краю листа.
— Бім тепер не пролізе?
— Ні. І Маші скажи, щоб під паркан не лізла.
— Скажу.
Вони розійшлися кожен до своїх дверей.
П’ятого числа Сергій відкрив банківський застосунок. Перший платіж стояв у шаблонах. П’ятдесят дві тисячі з невеликим — сума, яку належало переказувати щомісяця ще чотири роки.
Він перевірив номер договору, дату й реквізити. У полі для повідомлення спершу написав: «За будинок». Потім стер і вказав: «Платіж за договором».
Натиснув кнопку переказу й прибрав телефон.
