Приїхала з Венеції й скривилася від підгорілих сирників: “Невже ти навіть цього не вмієш?” Але сестра не змовчала

Інна ввійшла до маминої квартири трохи по дев’ятій ранку, з візком на двох колесах і шарфом, який пахнув чужим містом. Сонцезахисні окуляри вона зняла лише в передпокої, ніби хотіла, щоб усі встигли помітити: людина щойно з Італії.

У коридорі стояв запах гару. Не різкий, а впертий, такий, що в’їдається в штори.

— Щось горить, — сказала Інна замість привітання.

— Вже нічого не горить, — озвалася з кухні Соломія. — Заходь, сідай. Я сирників насмажила.

Інна пройшла на кухню, не роззувшись до кінця, і зупинилася біля столу. На великій тарілці височіла гірка сирників. У кожного був темний, майже чорний бік, а в кількох чорними були обидва.

Вона взяла один двома пальцями, піднесла до очей і скривилася так, ніби їй простягнули щось із підлоги.

— Невже ти навіть цього не вмієш?

Соломія стояла біля плити з рушником на плечі. Вона якусь мить мовчала, потім повільно поклала лопатку на підставку.

— Повтори, будь ласка.

— Та я нічого такого не сказала. — Інна обережно поклала сирник назад. — Просто в Венеції я снідала в маленькій кав’ярні біля мосту, і там навіть звичайний круасан був витвором мистецтва. А тут людина півгодини стоїть біля плити й виходить вугілля.

— Людина, — повторила Соломія. — Тобто я.

— Ну а хто ж іще. Мама ж не готує вже.

— Мама не готує, бо в неї другий місяць тиснуть коліна, і лікар сказав не стояти довго. Але ти цього не знаєш, бо ти в цей час обирала, яку маску купити, червону чи золоту.

— Не починай.

— Я не починаю. Це ти почала, коли не встигла навіть привітатися.

Інна відсунула стілець і сіла, демонстративно поставивши сумку на коліна, ніби не збиралася тут затримуватися.

— Добре. Доброго ранку, Соломіє. Радію тебе бачити. Можна мені каву, чи й вона в тебе горить?

— Каву зварила мама. Вона вже встала, просто пішла до ванної. І, до речі, сирники вона просила не ці. Вона просила, щоб я не смажила їх на такому великому вогні. А я не послухала, бо розмовляла по телефону з лікаркою, яка розповідала мені про мамині аналізи.

— Які аналізи?

Соломія подивилася на сестру довгим поглядом.

— Ото ж бо, — сказала вона. — Ти не питала.

— Ти могла написати.

— Я писала. Двічі. Ти відповіла один раз, смайликом із сердечком.

— Я була в дорозі. Там слабкий інтернет, і взагалі там усе зовсім інакше. Це місто на воді, Соломіє. Ти можеш уявити, що таке жити три дні без звичайного ритму?

— Можу, — спокійно відповіла Соломія. — Я так живу вже чотири роки. Тільки без води й без мостів.

Інна зітхнула, наче з нею розмовляла вперта дитина.

— Знову ти про своє. Скільки можна. Ніхто тебе не змушував залишатися тут. Ти сама вирішила жити з мамою.

— Сама, — кивнула Соломія. — Бо ти поїхала, а хтось мав лишитися. І ми обидві це знаємо.

— Я поїхала працювати. Я не втекла, а побудувала кар’єру. Я надсилаю гроші щомісяця, між іншим.

— Надсилаєш. Це правда. І я ніколи не казала, що ні.

— Тоді в чому проблема?

— У тому, що гроші не подають мамі воду вночі. Гроші не відвозять її до лікаря. Гроші не стоять у черзі в аптеці, коли потрібні саме ті таблетки, яких немає в жодній.

Інна відкинулася на спинку стільця.

— Ага. Ось ми й дійшли. Мені, виходить, треба було кинути все й сісти на цій кухні дивитися на ці сирники.

— Ніхто такого не казав.

— Казав. Ти зараз саме це й кажеш, тільки іншими словами.

— Я кажу інше. Я кажу, що ти приїхала на два дні, не запитала, як мама, зате знайшла час оцінити мою готовку. Ось і все.

— Бо мені було неприємно. Я їхала з аеропорту й думала про те, як мама зраділа б привезеній листівці. А прийшла, і перше, що відчула, це запах згарища.

— Листівці, — тихо повторила Соломія. — Мамі потрібна не листівка.

— А що їй потрібно, скажи мені, якщо ти знаєш краще за всіх?

— Щоб хтось сказав їй, що вона не залишилася сама.

Інна на мить замовкла. Потім підняла підборіддя, як робила ще змалку, коли відчувала, що програє суперечку.

— Це несправедливо. Ти ж чудово знаєш, що я її люблю.

— Знаю. Просто любов у тебе якась далека. Надсилана поштою.

— Не смій так казати.

— А як мені казати? Тихіше? Ввічливіше? Я чотири роки говорю тихо й ввічливо, Інно. І нічого не змінюється.

У коридорі зашаруділи кроки. Обидві сестри на секунду затихли, але кроки віддалилися: мама пройшла до кімнати, певно, шукала окуляри.

— Нехай, — пошепки сказала Інна. — Не при ній.

— Вона й так усе чує. Стіни тут тонкі, ти ж пам’ятаєш.

— Тим більше.

Соломія зняла рушник із плеча, склала його вчетверо й поклала на стіл.

— Знаєш, що найгірше? Не те, що ти сказала про сирники. Я б сама з них посміялася, вони справді вийшли жахливі. Найгірше те, що ти навіть не глянула на мене. Ти дивилася на тарілку, на плиту, на вікно. А на мене ні разу.

— Я дивилася.

— Ні.

— Я втомилася з дороги, Соломіє. Ти ж не уявляєш, який там був переліт, дві пересадки, загублений багаж, який знайшли тільки пізно ввечері.

— Уявляю. А ти уявляєш, як я не спала дві ночі, бо мамі стало зле, і я не знала, викликати швидку чи почекати до ранку?

Інна випросталася.

— Їй було зле. Коли саме?

— У четвер. Ти тоді була десь на площі зі стількома голубами, що, здається, їх фотографувала навіть вона сама, як ти написала.

— Чому ти не подзвонила?

— Я подзвонила. Ти скинула виклик і написала, що передзвониш за годину.

— І що, я не передзвонила?

— Передзвонила наступного дня. Коли все вже минулося.

Інна хотіла щось відповісти, але слова не знайшлися. Вона провела долонею по обличчю, і на мить стало видно, що вона справді втомилася.

— Я не пам’ятаю цього, — сказала вона нарешті.

— Я знаю. Саме тому мені так прикро. Для тебе це дрібниця, яку не пам’ятаєш. Для мене це була ніч, яку я пам’ятатиму все життя.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую. Я просто не хочу, щоб ти робила вигляд, ніби все гаразд.

— А що я мала робити? Кинути квитки, сісти в літак і прилетіти ні сіло ні пішло? Ти не уявляєш, скільки це коштувало.

— Уявляю. І знаєш, що я думаю? Що квитки коштують менше, ніж одна хвилина, коли мама дивиться на двері й чекає на тебе.

— Вона на мене чекає?

— Щоранку. Вона нічого не каже, але ставить на стіл третю чашку. Я щоразу забираю її назад.

Інна вп’ялася пальцями в ремінець сумки.

— Ти мене зараз навмисне ображаєш.

— Ні. Я кажу те, що давно мала сказати. А ти перша дала мені привід, спитавши, чи я хоч щось умію.

— Ну добре. Я була зайво різка. Визнаю. Але ж і ти не свята. Ти завжди любила роль мучениці. Усі мають бачити, як тобі тяжко, як ти все тягнеш на собі.

Соломія повільно похитала головою.

— Ото воно що. Мучениця.

— Так. Ти можеш хоч раз попросити допомоги прямо, а не накопичувати образи, а потім видавати їх усі за один раз?

— Я просила. Ти ж пам’ятаєш, у лютому. Я сказала, що мені потрібна пара днів, щоб хоч поспати. А ти відповіла, що в тебе дедлайни.

— Вони справді були.

— Я не сперечаюся. Я кажу лише, що в тебе вони є завжди. А в мами такого вікна, коли їй не потрібні ні ти, ні я, не буває.

У коридорі знову почулися кроки. Цього разу двері кухні відчинилися, і на порозі з’явилася мама, Галина Петрівна, у светрі з розтягнутими рукавами й з окулярами, зсунутими на лоб.

— Я чую, ви тут про мене, — сказала вона. — Принаймні голоси мені знайомі.

— Мамо, — Інна встала й підійшла, щоб обійняти її. — Привіт. Я приїхала.

— Бачу. Привіт, доню. — Мама обійняла її, але не надто довго, і зразу ж подивилася на Соломію. — А ти чого така червона?

— Від плити, — відповіла Соломія.

— Від плити вона така, — кивнула мама, ніби все зрозуміла. — Ну що, сирники, я бачу, вдалися.

— Мамо, — почала Соломія.

— Вдалися, вдалися. На вигляд, може, й не дуже, а запах у квартирі такий, що з сусідського під’їзду питали, чи не пожежа. Я не про те. Хто їх їсти буде, ви обидві стоїте, як на засіданні.

— Я не буду, — сказала Інна. — Вибач, мамо. Вони справді підгоріли.

— Підгоріли, — погодилася мама. — Бо Соломія відволіклася. А відволіклася вона, бо їй дзвонила лікарка. А лікарка їй дзвонила, бо в мене, за її словами, показники непогані, але уваги потребують. А уваги в нас, виходить, на всіх не вистачає.

Інна опустила очі.

— Мамо, я не знала.

— Не знала, бо не питала. Але я на тебе не серджуся. Ти в мене така, ти завжди була така. Тобі треба спершу побачити, тоді вже зрозумієш.

— Це несправедливо, — тихо сказала Інна.

— Несправедливо, — спокійно підтвердила мама. — Тільки не до тебе. До твоєї сестри.

Соломія відвернулася до вікна, і по тому, як піднялися її плечі, було видно: вона намагається не розплакатися.

— Мамо, не треба, — сказала вона.

— Треба. Я мовчала надто довго. Ви обидві думаєте, що я нічого не помічаю. А я помічаю все. Інно, ти привезла листівку, я бачу її в твоїй сумці, краєчок стирчить. Дякую, гарна. Але мені б більше хотілося, щоб ти хоч раз зателефонувала просто так, без свята й без причини.

— Я дзвонила.

— Раз на два тижні. На п’ять хвилин. І розповідала про погоду.

Інна розгубилася, і вперше за ранок їй не було чим відповісти.

— Я думала, що так легше, — сказала вона нарешті. — Що ви не відчуєте, що я далеко.

— Ми якраз відчуваємо, — відповіла мама. — Особливо Соломія.

У кухні стало тихо. Десь у кімнаті цокав годинник, а в тарілці, поволі холонучи, лежали чорні сирники.

Інна глибоко зітхнула, поставила сумку на підлогу й підійшла до сестри.

— Соломіє. Я перепрошую. За сирники, за все. Я не мала права.

— Не мала, — погодилася Соломія, не обертаючись.

— І за четвер теж. Я справді не пам’ятаю. Але це не виправдання.

— Ні, не виправдання.

— Скажи, що мені зробити.

Соломія нарешті обернулася. В очах у неї блищали сльози, але голос був твердий.

— Спершу з’їж один. Хоч шматочок.

— Він же чорний.

— Він чорний. Я знаю. Але я його смажила, і мама його чекала, і ми разом сидимо за столом уперше за пів року.

Інна подивилася на сестру, потім на тарілку. Вона взяла сирник, відламала краєчок і поклала до рота. Пожувала довго, намагаючись не скривитися.

— Ну як? — запитала мама.

— Гірко, — чесно відповіла Інна. — Дуже гірко.

— Отож, — кивнула мама. — Тепер ти знаєш, як тут було останні місяці.

Соломія вперше за весь ранок засміялася, коротко й невесело, а потім витерла очі краєм рушника.

— Сідайте обидві, — сказала вона. — Я зроблю нові. Тепер уже без телефону й на малому вогні.

— Я допоможу, — сказала Інна.

— Ти не вмієш.

— Я навчуся.

— Навчишся, — пообіцяла Соломія. — Але спочатку розкажеш мені про Венецію. Тільки не про мости й не про маски, а про те, що ти там справді відчувала.

Інна на мить задумалася.

— Чесно? Що там дуже гарно. І що мені весь час хотілося комусь про це розповісти. Але поруч не було нікого, кому б це було по-справжньому цікаво.

— Тепер є, — сказала мама й сіла до столу. — Починай. І сирники, будь ласка, не пали. Я вже старенька, у мене нервів на таке не вистачає.

Соломія поставила на плиту чисту сковороду, і сестри разом, кожна зі своєї сторони, потягнулися до миски з сиром.

Валентина Довга

You cannot copy content of this page