Мама Алли Зінаїда Семенівна ніколи не приховувала, що у її дитини немає батька. Не наділяла героїчними рисами і не розповідала про його величезну зайнятість. У дитинстві аж до сліз доходило. Он у Петьки тато ніяк з космосу не прилетить, у Вірки – з підводного човна не зійде, а у неї – просто покинув. Але чим старшою вона ставала, тим краще розуміла хитросплетіння їхньої долі.
Зінаїда росла у дуже суворій сім’ї. Суворий батько, залякана мати, четверо малих братиків. По суті, світ і життя вона почала пізнавати лише у 16 літ, коли зуміла випросити-вимолити у батька відпустити її на навчання у педучилище.
Наївна, сором’язлива, з великими карими очима і товстою косою вирізнялася на фоні міських панянок. Її однокурсниці вже давно носили коротенькі сукенки, накручували на голові якісь буклі з волосся і навіть фарбували вії. Для Зіни то було таке диво, що над нею потішалися. Мовляв, з якого льоху її випустили? Чи, може, з лісу?
Але минув місяць-другий, і під пильним оком подружок по гуртожитку, які урочисто взяли її під опіку, Зіна стала змінюватися. Не кардинально – дуже боялася батьківського гніву. Вдома тремтіла від страху, що він якимсь чином здогадається про її гріховну зіпсованість. Бо ж вона вже двічі підфарбовувала губи, тричі одягала спідницю до коліна і навіть ходила на танці!
Про те, що на дискотеці вона познайомилася з хлопцем, мовчала, як партизан. Незнане почуття зароджувалося у її душі, щойно вона згадувала про його дивні зеленуваті очі і пшеничний чуб.
Любилися вони з Іванком лише місяць. Обоє нерішучі, не дуже обізнані, сором’язливі. Впивалися своїм коханням, віддавалися йому сповна. Навіть домовилися, що через літо, на Покрову, одружуватися будуть. І життя своє сімейне розпланували: де житимуть, де працюватимуть, скільки діток матимуть. Отак разом укупочці мріяли і мріяли…
– Люблю тебе, люблю так, аж в грудях мені боляче, – шепотів їй Іванко, прощаючись на вокзалі і вдивляючись в обличчя коханої. – Ну, чого ти, не треба. Не встигнеш зогледітися, як я повернуся. Зате грошей трохи зароблю.
Зіна ж плакала і за сльозами світу не бачила. Недобрі передчуття огортали її, ніби чорним рядном накривали світ над нею. Так їй не хотілося, щоб Іванко сідав у цей поїзд. А він мусив – з останніх сил відірвався від Зіни і скочив на підніжку потяга, який вже рушив. Рвучко стягнув з голови свого картуза і став ним розмахувати. Крикнув, що напише, як тільки влаштується.
…І не написав. Жодної звісточки від нього Зіна так і не отримала. Губилася у здогадках і до останнього не вірила, що він її просто покинув. Подружки з кімнати спочатку заспокоювали. Намагалися розважити. Бо ж на дівчину сумно було дивитися. Вона ніби закам’яніла від розпачу.
– Катько, чуєш, а тобі не здається, що наша Зіна, теєво, понесла?
– І ти помітила? А я все дивлюсь, дивлюсь… Нудить її вже тиждень. І от на тобі, тихоня, називається…
Дівчата пошепотілися, а тоді влаштували Зіні допит. Чи було у них щось з Іванком?
– Було… – ледь чутно прошелестіла і вкотре залилася сльозами.
– Ой, біда-біда! Що ж то робити будемо?! – аж запричитала співчутлива Світлана. – Треба його знайти! Куди він поїхав?
– Не знаю…
– А давайте тоді до його батьків навідаємося. Нехай побачать, що їхній синок наробив! – висунула версію порятунку подружки Катя. – Так, Зіно, де твій Іванко живе? Звідки він?
Зіна у відповідь лише сполохано підняла свої очі. Зніяковіло подивилася на вірних подружок. А вони і без слів зрозуміли: не знає вона нічого, не встигла спитати, не до того було.
Ще тиждень вони думали, як допомогти бідній Зіні. Бо ж та навідріз відмовилася «витравлювати» дитину. Натомість написала своїй далекій родичці, яка опинилася аж у Казахстані, відчайдушного листа. Зіні щастило на добрих людей. Тітка Галя відгукнулася, запросила до себе і стримала обіцянку: батьки дівчини навіть не здогадувалися про доччину гризоту.
У Зіни народилася донька. Назвала її Аллою. Якийсь час вони жили з тіткою у Казахстані. Молода мама крутилася, як білка у колесі, влаштувалася на роботу і навіть поновилася в педучилищі. Заплющувала очі на всі перешіптування за спиною, бо ж пані вчителька не повинна мати байстрюків, і впевнено йшла до своєї мети.
Через якийсь час її подруги, які закінчили навчання і роз’їхалися по роботах, стали запрошувати Зіну до себе. Так вона з дочкою опинилася у Вінниці. Рік за роком минало життя. Заміж Зіна так і не вийшла. Хоча кавалери траплялися, але жоден не зумів знайти відгук у серці. Там назавжди поселився Іванко. Образ його за три десятки літ у пам’яті потьмянів, а у неї навіть фото на згадку не залишилося.
От вже й Аллочка її заміжня, двічі зробила Зіну бабцею. На вихідні вони завжди приїжджали до неї. Тож і цієї п’ятниці, після роботи, жінка зайшла у магазин скупитися. Треба ж буде чимось смачненьким тих шибеників порадувати. Поряд з домом помітила припарковану незнайому автівку. Дивний сріблястий колір та іноземні номери. У той момент до машини підійшов чоловік і щось поклав у багажник. Коли взявся відчиняти дверцята, підняв очі.
– Іванко!? – у голові щось застукотіло, а ноги продовжували йти. Не вірячи своїм очам, нарешті зупинилася.
А той і собі стояв як вкопаний, лише здивовано лупав очима.
– Зіна?! – нарешті ожив. А далі в два стрибки скочив до неї і згріб в обійми. Сльози покотилися по його щоках. Усе повторював: – Невже це ти? Знайшов таки, знайшов…
Вони проговорили всю ніч. Дивувалися долі, яка їх так раптово і так буденно звела. І її ж картали, коли дізналися, як вона їх розвела. Іванко тоді встиг відпрацювати на будові лише один день, і його на вулиці потрапив під вантажівку. Пам’ять відбило. Його рік латали, а ще три – ставили на ноги. Коли пам’ять відновилася, першим бажанням було написати Зіні. Відрадила мама. Вона так сумно подивилася на нього, що він зрозумів: кому він потрібен такий!
Вирішив: як тільки відновиться повноцінно, обов’язково повернеться до коханої. А коли нарешті приїхав – нікого не знайшов. Усі казали, що раптово забрала документи і виїхала. Дізнався, звідки вона родом. Але натрапив на батька, який прогнав його з двору з криками: «Нема у мене ніякої дочки! То хво.., а не дочка!»
Потім життя його закинуло за кордон. Осів у Франції, має невеличкий виноградник, виробляє вино. А що у Вінниці робить? Іван, як виявилося, звідси родом. Він і раніше навідувався сюди, але із Зіною вони жодного разу так і не зустрілися.
…Отак раптово Зіна з Іваном ніби в кіно опинилися. Тато познайомився з дочкою і дізнався про онуків. Він, до речі, теж так і не знайшов собі пару. Потім вони одружилися. Порахували, що чекали цього 35 років. Зіна оселилася у Франції. Тепер ті двоє шибеників щороку влітку гостюють у бабусі з дідусем.
Автор – Юлія САВІНА, за матеріалами видання “Вісник”
Фото ілюстративне з вільних джерел
