Коли я відчинила двері, то побачила поруч з моїм сином дівчину. Очі — сірі, великі, з настороженим поглядом, коса товста, мов рука, простенька ситцева сукня, а зверху — об’ємна куртка. Саме такою я й запам’ятала Катю. Скромною дівчиною, яка застигла на нашому порозі, ніби була не впевнена, чи може переступити його.
— Мамо, це Катя, і я одружуюся з нею, — лаконічно повідомив наш син Віталій, повернувшись із чергового відрядження. — Не ображайте її, вона у мене найкраща.
Отак: поїхав у відрядження на три тижні до маленького містечка, а повернувся — не сам. «Прошу любити й шанувати», — гордо проголосив він, і ми всі усміхнулися, але у мене в душі закралися сумніви.
У нас із чоловіком була двокімнатна квартира. Віталій попросив, щоб йому постелили на кухні — так часто буває з молодими, що готові на тимчасові незручності заради свого кохання. А Катя оселилася в його кімнаті.
Ввечері, коли ми з сином опинилися вдвох на кухні, я тихо запитала:
— Де ти її знайшов?
У нашому дворі дівчата були зовсім інші. Вони мали яскраві зачіски, фарбоване в рожевий колір волосся, куртки з заклепками — весь букет моди початку дев’яностих років. А ця дівчина ніби з іншого світу, не пристосована до нашого часу.
— Знайшов, — відповів син. — Вона з дитбудинку. Мама її сама виховувала, а потім, коли її не стало, вона жила у бабусі, а пізніше опинилася в інтернаті. Я її зустрів у робітничому гуртожитку, куди мене поселили — там її часто ображали.
Наступного дня, коли Віталій з Катериною пішли гуляти містом, до мене завітала сестра Марина. Побачивши у коридорі туфлі значно меншого розміру, ніж у мене, вона запитала про гостю. Я все їй розповіла.
Марина ахнула:
— Із дитбудинку? Та це ж для Віталія, з його дипломом? Ти знаєш, які вони хитрі? Обкрутить його! Тільки не прописуй у квартирі. А як дитину у світ приведе — не виженеш! І гроші ховай якомога далі!
Мій чоловік Микола, почувши ці слова, вийшов на кухню.
— Не вигадуй, — сказав він. — Я ж теж із дитбудинку, і що?
Сестра не вгамовувалася:
— Ти інше діло, — казала вона. — Ти в дитбудинок потрапив, коли інші часи були. А тут, хто знає, з якої вона сім’ї! Я б все зробила, аби не дозволити синові одружитися з нею.
Мій чоловік з усією серйозністю відповів:
— І не дозволяй! У тебе ж дві доньки!
Жарт не вдався, тому чоловік вийшов у кімнату.
Я знала, син дорослий, самостійний, і якщо він вирішив, то навряд чи я зможу щось змінити. Урешті-решт, попри всі мої сумніви, молоді оголосили, що після весілля поїдуть жити у будинок Катерининої бабусі.
До розпису вони жили у нас: Катя в його кімнаті, Віталій — на кухні. І стало очевидно, що дівчина мало що вміє у господарстві. Ні супу нормально зварити, ні котлет наліпити. Вона не дуже розумілася у пральній машині: звикла прати у тазу, руками. Якось узялася прасувати штору — і праска її зіпсувала.
Я відчувала, як у мені спалахують колишні образи й самооцінка. Мій чоловік тихо застерігав мене, бачачи, що я ледве стримую емоції.
— Не смій тиснути на дівчину, — говорив він. — Їй усього вісімнадцять років. Згадай себе: багато ти вміла в тому віці? І виросла ти у родині, чи не так? Я досі згадую твою кашу, яка весь час пригорала.
І справді: я згадала свої помилки, і одразу стало якось легше дивитися на молоду, неідеальну Катю.
Тим часом Віталій повідомив хорошу новину:
— Катя вступила до медичного інституту — сказав він, коли до весілля лишалося близько двох тижнів.
Це здавалося правильним: професія потрібна, знання — шлях до стабільності. Після розпису молоді переїхали до своєї квартири. Катя влаштувалася санітаркою у лікарню: ночами працювала, удень навчалася. Хто пам’ятає ті роки, той знає, як важко було тоді: крупа й інші продукти по талонах, пелюшки за картками, зарплати часто доводилося чекати місяцями. Дістати щось — ніби зірку впіймати.
Я плакала часом, приїжджаючи від сина:
— Навіщо ви пішли? Жили б з нами — легше було б.
А чоловік відповідав лагідно, трохи з докором:
— Та правильно, що пішли. Ти іноді так на неї дивилася, що доводило до тремтіння. Мовчала, але очима її ображала. А чому? Бо доля у неї важка.
Це були неприємні слова, але правдиві. Я з дитинства мріяла про кращу долю для сина. Проте молоді жили спокійно. Віталій був щасливий, Катя сором’язлива, але дім вела по-своєму: затишно, охайно, з душею.
Одного разу сестра принесла скарб — сковорідку з антипригарним покриттям і віддала мені.
— Візьму своїм молодим, — сказала я. — Хоч грошей мало, але Катя заслуговує.
Я навчила її мішати дерев’яною лопаткою, витирати серветкою. А за тиждень приїхала до них, а в хаті Катя сидить на підлозі й ледь стримує сльози.
— Я відвернулася, забула, м’ясо пригоріло. Я її металевою щіткою чистила, — сказала вона ледь стримуючись.
Я подивилася, сковорідка блищала так, що й покриття скололося. Я дивилася на неї й. мене накрило співчуття. Сіла поруч й обійняла її. Віталій зайшов, побачив наші сльози й вийшов, давши час помовчати.
Минуло понад двадцять п’ять років. Молоді переїхали у двокімнатну квартиру. Катя, вже як Катерина Сергіївна, стала старшою медсестрою. У нас з Миколою бігало двоє онуків. Анастасії — двадцять один рік, вона теж вирішила вчитися у медичному; Нікіті — сімнадцять років. І я тепер кажу без жарту: Катя — моя донька, а не невістка.
— От би моїм дівчатам по такій свекрусі, — мовила сестра, захоплено позираючи на сімейний лад.
А я тільки радію сама собі. Хоча Микола іноді хвилюється і від цього у нього підіймається тиск. Добре, що у нього є новий телефон й Катерина завжди на зв’язку.
— Тату, я за п’ятнадцять хвилин буду, розберемося з тиском. Не переймайся! Нікіта прийде ввечері, можливо вам щось потрібно? І Микола заспокоюється, адже якщо Катя сказала — значить, так і буде.
