Катя завмерла. Рука в борошні, фартух у плямах, волосся заколене абияк. Вона не встигла навіть привітатися.
Катя втупилася в екран телефона, відповідаючи на повідомлення від сестри про садок і вечерю. Галина Степанівна, літня сусідка з поверху вище, як завжди, зайшла без стуку. Притулилася до одвірка, втягнула носом повітря і, оглянувши кухню, сказала:
– Ти пиріг поставила? А запах уже пішов, чуєш?
Катя кивнула, не відриваючись від телефона.
– Ой, як у тебе смачно, Катю! Прямо як у селі в бабусі. Запах – на весь під’їзд.
Катя легко всміхнулася. Сестра писала щось про дітей, смішну історію про Ваньку й кашу.
– Зараз допечу, якраз встигну до Андрія. І з вами чаю поп’ємо.
– Ой, давай наступного разу, – махнула рукою Галина Степанівна. – Я в аптеку побіжу, поки не закрилася.
За п’ять хвилин гупнула двері. Чоловік повернувся з роботи.
– Ти б хоч переодяглася, – з порога сказав Андрій. – Виглядаєш як колгосп.
Катя завмерла. Рука в борошні, фартух у плямах, волосся заколене абияк. Вона не встигла навіть привітатися.
– Я готувала.
– Ну да, видно.
Він пройшов на кухню, зняв куртку і кинув на спинку стільця, сів. Катя швидко накрила на стіл – суп у каструлі, хліб нарізаний, пироги на тарілці.
– Суп жирний, – буркнув Андрій, дивлячись у тарілку. – І пироги сухі. Що за помиї ти готуєш? Неїстівне.
Вона не відповіла. Просто дивилася, як він колупається ложкою, ніби шукає привід кинути їсти. У пам’яті спливло вечори, коли він уплітав ті пироги за обидві щоки і хвалив: “Ти моя господиня, от би мама спробувала”. Пізніше, вже ближче до ночі, пролунав дзвінок. Інга. Голос у слухавці втомлений, з хрипотою.
– Ну що, як зміна? – спитала Катя.
– Пекло. Знову цей Грішин зкидає терміни. Я вже не знаю, сміятися чи плакати. А в тебе чого?
Катя всміхнулася неохоче.
– Ти ніби вдома в зміні стоїш, – додала Інга. – Все на тобі.
Катя не встигла відповісти.
– Гаразд, завтра побачимося, поговоримо, – сказала вона в слухавку і відключилася.
Андрій вийшов із ванної, витираючи руки.
– Завтра сам піду в кафе, пам’ятаєш, я казав? З колегами. Там буде Марина, ще хлопці. Робоча атмосфера, поспілкуємося культурно.
– А я?
Він знизав плечима.
– Це робоча зустріч. Ти… ну, не їхнього рівня. Все таке. Загалом ти й сама все знаєш.
Вона встала.
– Ти що, соромишся мене?
Він відмахнувся:
– Та не починай знову. Ну що за допити?
Катя не сказала жодного слова. Тільки опустилася на край ліжка. Пізнім вечором вона стояла біля дверей Галини Степанівни. Не знаючи навіщо. Просто не хотілося бути самій. Та зустріла, як завжди, тепло і привітно.
– Ой, Катю, заходь, чаю поп’ємо. Розкажеш, що в тебе на душі.
Катя насилу всміхнулася і пройшла на кухню. Поки закипав чайник, вона почала ділитися. Говорила тихо, уривками. Що Андрій став іншим. Перестав поважати, чіпляється до всього. Говорить неприємності, ніби навмисне. Галина слухала, не перебиваючи, тільки іноді кивала, підливаючи чай.
– Було в мене в житті щось подібне, – сказала вона після паузи. – З моїм чоловіком. Ми в якийсь момент просто сіли і все обговорили. Вчасно. І потім душа в душу жили до кінця його днів. Може, і у вас все налагодиться. Вам треба поговорити, по-справжньому.
Пізніше, поки Катя ще сиділа в Галини Степанівни, задзвонив телефон. Дзвонив Андрій. Голос невдоволений, різкий:
– Я повернувся додому, а тут тиша. Ти де вештаєшся?
Вона відповіла стримано:
– Зараз прийду. Я в гостях.
За кілька хвилин Катя зайшла в квартиру. Почувши ключ у замку, Андрій підвищив голос:
– Ти де це вечорами лазиш?
Вона зачинила двері, не поспішаючи зняла взуття – не було ні бажання, ні сил пояснювати щось уголос.
– Де ти там – і я «лажу».
Він витріщився на неї, не знаючи що відповісти. Вперше вона не опустила очі.
На кухні Катя поставила чайник. Сіла. Думки самі вишикувалися в образ: як він тоді, взимку, послизнувся на льоду. Тижнями лежав удома з ногою, роздратований, безпорадний. Вона носила йому таз з водою, мила ноги, обробляла шви, прала, годувала, стежила за таблетками. Він тоді говорив: “Ти моє спасіння, без тебе б з глузду з’їхав”. А тепер ніби й не пам’ятає…
Катя зітхнула, встала, підійшла до вікна. Тоді він щодня щось просив: то лід прикласти, то подушку поправити, то просто поруч посидіти. Вона все робила мовчки, не скаржачись. А тепер – ніби стерли все.
Наступного дня, по обіді, задзвонив домофон. Катя впізнала голос Антона – брата Андрія, натиснула кнопку. За хвилину двері клацнули – він зайшов у квартиру.
– Привіт. Я на хвилинку. – Антон зазирнув на кухню, зупинився в дверному отворі. – Я за дисками для компа прийшов. Андрій в курсі, я йому казав. До речі, де він?
Катя мовчки стояла біля раковини і набирала в чайник воду.
– Ти чого сумна? Все норм?
Вона моргнула, наче прокинулася від думки.
– Все нормально, Антоше.
Він нахмурився. Андрій вийшов у майці, позіхнув.
– Не лізь не в своє діло, студенте. Он іди диски в кімнаті, їх ще знайти треба в купі мотлоху.
За пів години Андрій виходив. На прощання кинув:
– Хоч би сміття винесла. Не тільки ж по дому тинятися.
Катя сиділа на кухні, слухаючи, як грюкнули двері. Зітхнула глибоко, набрала сестру.
– Привіт… – голос зривався. – Я… я не знаю, як далі. Все тягне вниз, наче тону в болоті.
– Катю, не поспішай, розкажи докладніше, що сталося, – м’яко відповіла сестра. – Ти не сама. Може, краще до нас. Відпочинеш хоч трохи. Ти заслуговуєш на перепочинок.
– Боюся, що вже не впораюся, – видихнула Катя, дивлячись у порожнечу. – Мені здається, я втрачаю себе… і його теж.
– Ти сильніша, ніж думаєш, – шепотіла сестра. – Ми всі тебе чекаємо. Не закривайся в собі.
– Дякую… – у голосі Каті пробилося слабке світло надії. – Мені це зараз дуже потрібне.
– Буду чекати тебе, приїжджай, – впевнено сказала сестра.
Катя відключилася, але сльози повільно котилися по щоках.
Наступного дня Катя прокинулася рано. Очі були опухлі, але всередині – порожнеча, без образи і без надії. Вона встала, вмилася, зібрала волосся в хвіст і нашвидку випила чай. Надворі мрячив дощ. Поки йшла до зупинки, здавалося, що промокає не одяг, а все всередині – до самого серця.
У супермаркеті пахло булками. До дев’ятої ранку вона вже розставляла товар на полиці. Інга підійшла ближче до полудня.
– Слухай, я ось тобі що скажу… – Інга підійшла ближче, нахилившись до Каті. – Чоловік має або підіймати, або відвалювати. А ти чого сидиш?
Інга поставила пакет з продуктами на прилавок і витріщилася на Катю поверх окулярів. Та потупилася, продовжуючи перекладати коробки з печивом на полиці.
– Я не знаю… Все ніби не моє, – витиснула Катя.
– От! – Інга клацнула пальцями. – Не твоє – значить, іди туди, де твоє. А то як меблі: і не живеш, і не йдеш.
Катя хотіла щось заперечити, але задзвонив телефон. Андрій. Вона скинула дзвінок. За хвилину – повідомлення. «Сьогодні піду сам. Не ображайся. Нудно буде.»
– Він знову? – кивнула Інга на екран.
Катя кивнула.
– Знаєш, він же соромиться тебе. Чесно, так і скажи собі. Не прямим текстом, але по суті – так.
Катя мовчала, дивлячись на один і той самий цінник, ніби в порожнечу.
Увечері, в коридорі, він натягав сорочку перед дзеркалом. Вона стояла біля дверей, із притиснутою до себе кружкою.
– Скільки можна за тобою тягати господарство. Навіть з людьми нормально поговорити не можеш, – кинув він між іншим, перевіряючи манжети.
– Я не заважаю. Я просто живу тут.
Він не відповів. Гупнули вхідні двері. Пізніше в квартирі знову з’явився Антон. Зайшов на кухню, поставив на стіл пакет із яблуками.
– Андрій вдома?
– Ні, пішов. Як завжди, на вечірню зустріч, – відповіла Катя, не обертаючись.
– Зрозуміло. Я теж зайшов на хвилинку, по дорозі. Хотів спитати дещо. Не образишся, якщо трохи посиджу?
Катя кивнула. Мовчки дістала кружки і поставила чайник.
– Він знову пішов на зустріч, так?
Вона повільно кивнула.
– Ага. До друзів.
Антон шумно видихнув.
– Він став іншим. Я не знаю, що з ним. І з тобою він ніби… не людина, а суддя.
Катя опустила очі. Він дивився прямо, ніби перевіряв на міцність.
– Я розумію, ви сім’я і все таке. Але, Катю, ти не річ. Він це забув, схоже. Мені соромно за нього.
Катя нічого не сказала, їй уже було не цікаво обговорювати пропащі стосунки. Антон не затримався довго, випив чай і побіг у справах.
Пізно ввечері Андрія не було. Катя довго розмірковувала, вагалася, але вже було нестерпно. Дістала валізу з шафи і судомно почала збирати найнеобхідніше. Багато не влізло – довелося додати ще пару пакетів.
– Все, – прошепотіла вона, – треба трохи відпочити. До ранку.
Вранці Катя швидко поснідала. Андрій так і не з’явився. Рішення поїхати ставало дедалі більшим. Катя тільки вийшла з кухні, як пролунав дзвінок у двері. Вона здригнулася, поставила кружку на підвіконня і пішла відчиняти. На порозі стояла літня жінка в пальті – мати Андрія. Катя кивнула:
– Здрастуйте, Тамаро Миколаївно.
– Привіт, Катю, – відповіла та. – А де Андрій?
Катя відступила вбік, не запрошуючи, але й не зачиняючи двері. Жінка, ввійшовши, побачила валізу з пакетами біля стіни і завмерла. Катя не зняла навіть пальта, не зрушила з місця, лише стиснула в руці ремінь валізи.
– Ти що, йдеш? – спантеличено спитала вона, дивлячись на валізу.
Катя дивилася прямо, без страху, без слів.
– Так, Тамаро Миколаївно, я їду. До сестри. На час. Тут більше не можу перебувати.
– Усе-таки не витримала… Я так і думала. Сама з цим стикалася свого часу. Він став іншим, так. Але я мовчала. Думала, ти його втримаєш. А ти – ти трималася до останнього. Я це бачу.
Катя ковтнула, ледь чутно відповіла:
– Нехай тепер ваш син сам із собою живе. Мені більше нічого йому давати.
Мати опустила очі. Довго мовчала.
– Ти не ображайся. Я до тебе дуже добре ставилася. Але прошу: не рубай з плеча. Відпочинь. Може, все-таки налагодиться у вас.
Катя не відповіла. Взяла валізу, перевірила блискавку, прислухалася до звуків за дверима. Було тихо. Дуже тихо. Після того як Тамара Миколаївна пішла, Катя довго стояла біля дверей. У квартирі було тихо. Валіза стояла зібрана, пакети поруч. Вона накинула куртку, сунула телефон у кишеню і вийшла на сходи. Піднялася на один проліт угору. Постукала. За мить Галина Степанівна відчинила – у халаті, з пледом на плечах.
– Ой, Катю, щось сталося?
Катя всміхнулася втомлено.
– Я їду. Хотіла просто попрощатися.
Галина завмерла на секунду, потім широко розчинила двері:
– Заходь. На хвилинку хоч. Я чайник уже ставила.
Катя пройшла на кухню. Сіла за стіл. Галина налила чай, поставила перед нею печиво.
– Ти дівчинка добра, тепла. Все на собі тягала. А він… ну, ти сама все знаєш. Тільки прошу тебе – бережи себе, Катюшо. І не сумнівайся: ти все зможеш. Все в тебе попереду.
Катя слухала мовчки, лише кивнула. У серці стислося.
– Дякую вам. Правда.
Вони обнялися біля дверей. Галина видихнула:
– Пиши, якщо що. Або дзвони. Я завжди рада.
Катя кивнула і пішла вниз, до виходу. Поїзд рушив м’яко, майже нечутно. Навпроти сиділа жінка у в’язаній кофті, в руках – пакет з карамельками.
– Пригощайся. Домашні, сама роблю, – сказала вона, підсуваючи пакетик.
Катя взяла одну, кивнула. Жінка раптом промовила, дивлячись у вікно:
– Чоловік ображав. Двадцять років терпіла. Потім пішла. Тепер живу на дачі. Он як покращала. Бачиш, щоки рожеві.
Катя ледь усміхнулася. Без зусилля. Просто – тепло пішло всередині.
У домі сестри пахло запіканкою і мокрим одягом з кондиціонером. Катя, у футболці й м’яких штанях, вовтузилася з племінниками на підлозі. Один заліз на спину, другий смикав за хвостик.
– Тьотя Катю, ти надовго?
– Не знаю. Подивимось.
Вона говорила спокійно, не обіцяючи й не відштовхуючи.
Увечері телефон блимнув. Інга: «Ну як ти? Не сумуєш за чоловіком?». Катя набрала коротко: «Ні.»
За тиждень вона подала резюме. Відгукнулася невелика фірма, офіс на околиці. Жінка-адміністраторка з короткою стрижкою одразу сказала:
– Ти мені по очах сподобалася. Не бійся. Усе покажемо.
У перший день тремтіли руки. Але колега, хлопець у картатій сорочці, підказав, як увімкнути принтер. Потім хтось підсунув шоколадку. День минув швидко.
На четвертий день запаморочилася голова. Катя сіла просто на підлогу біля ресепшену. Хтось приніс води. Хтось викликав швидку. У лікарні: крапельниця, біла стеля, шелест халатів.
– У вас буде дитина, – сказала лікарка.
Катя не одразу зрозуміла. Повторила про себе. Лежала мовчки. Не плакала. Тільки дивилася в лампу.
Наступного ранку, коли в палату вже зазирало сонце, телефон загув. Галина Степанівна: «Як ти там, Катю?» Катя відповіла: «У мене буде дитина». У відповідь – шквал повідомлень: «Ой, та ти що! Зайди до мене! Я так за тебе рада, Катюшко! Ти тільки тримайся. Я і чай поставлю, і пиріг спечу!». Катя написала у відповідь: «Дякую вам велике. Я обов’язково зайду.»
Після виписки, вже вдома в сестри, Катя лежала на дивані, вкрита пледом. Телефон відкладений убік, чай на підлокітнику. Сестра тихо сіла поруч на диван:
– І що ти збираєшся робити?
Катя довго мовчала. Потім тихо:
– Не знаю. Але до нього я більше не повернуся.
– Ти впевнена? А дитина? Це ж відповідальний крок.
Катя кивнула.
– Я впораюся. По-іншому вже не можу.
Пізнім вечором вона сиділа сама на балконі. Внизу шуміла дорога, пахло літом. Усередині – гул. Тривога, сумнів. Як? Сама? А якщо не впораюся?
У пам’яті – його голос: «Ти навіть з людьми нормально говорити не вмієш». І як вона мила йому ноги. І як плакала, коли він не прийшов. Усе це – ясно. Не стерлося. Але тепер було інакше. Щось усередині ніби вирівнялося. Сіло на місце. Стало міцним. Катя видихнула, шепнула:
– Сама виховаю.
І це вперше було рішення. В очах – не туман, а твердість. Вранці вона знову пішла в офіс. На прохідній охоронець підморгнув. Колега залишив на столі кружку – просту, білу. І вона знала – це тільки початок.
