“Коханий приїхав, та не сам, з молодою дружиною при надії. Я втікла до міста від насмішок, але доля нас таки звела”

– Любочко, ти куди така красива, – запитала сусідка примруживши одне око.

– До Митька, приїжджає він сьогодні! – сяючи відповіла я.

– Не ходи туди мила, приїхав він, та не сам з молодою дружиною.

– Ви щось плутаєте Клавдіє Михайлівна, яка дружина, я про нареченого свого кажу вам, тітки Катиного сина.

– Ох Люба, Люба, всі вони такі, мій теж втік, сина одна піднімала, – махнула рукою жінка і пішла в будинок, закривши за собою хвіртку.

Не повіривши сусідці я попрямувала до будинку свого нареченого, йшла, відчувала як всі озираються вслід та перешіптуються. Серце тьохнуло – невже правда!

А далі пам’ятаю як уві сні: стежка, по якій стільки разів піднімалася до будинку, що став рідним Міті, ось і голос тітки Каті, чоловічий сміх, веранда, на якій ми любили пити чай, а за столом сидить в колі, що стали такими близькими за п’ять років людьми – інша.

Кинулася я чимдуж бігти назад манівцями, щоб ніхто не бачив, не сміявся мені вслід, не перешіптувався.

З Митьком ми дружили зі школи, наші сім’ї добре знали один одного, і провівши коханого в армію, я налаштувалася на те, що по приїзду його додому ми зіграємо весілля. Мати потихеньку почала готувати посаг, а я писала щодня довгі листи і бігала відносити їх на пошту.

Чим ближче до дембелю, тим рідше Митька мені писав. А останні місяці і зовсім була повна тиша.

– Так загубилися напевно, Любаш, – говорила з посмішкою Катерина Єгорівна – ну, вище ніс, йдемо чай пити.

Тітка Катя прибігла до нас на наступний ранок, обняла мене і заплакала.

– Сирота вона, Любушко, та ще при надії, не зміг він її залишити і тобі побоявся написати.

– Не плачте, ви тут не винні, їду я, в місто, до брата, не можу тут більше, важко мені.

У відповідь Катерина Єгорівна притиснула мене до себе і прошепотіла:

– Якщо що потрібно буде Люба, ти не соромся, ми ж як рідні майже стали.

Я, подякувала жінку і того ж вечора стала збиратися, в місті у мене жив старший брат з дружиною, у нього і вирішила зупинитися спочатку.

Ігор з Іриною зустріли мене добре, брат поклопотався на заводі, де працював, за мене, і вже через тиждень я вийшла на стажування. Робота мені подобалася, а найголовніше займаючись справою, я забувалася, і час пролітав швидше, а на серці ставало з кожним днем ​​все легше.

Незабаром мені почав приділяти знаки уваги мій начальник Валентин Іванович. Про нього я знала тільки те, що він розлучений і у нього є маленька дочка. Спочатку відштовхувала його, а потім прийняла запрошення повечеряти разом. Так і почався наш роман. Валентин залицявся дуже красиво, він був галантний, ввічливий, тактовний.

Через кілька місяців чоловік зробив мені пропозицію.

Свататися поїхали в село, і залишилися там на кілька днів.

– Доню, чула новину? – того ж вечора тихо сказала мама.

– Ні, так я і не бачила нікого ще крім вас, – посміхнулася я.

– Митькина дружина сина наpoдила, а через кілька днів її і слід прохолов. Кинула і чоловіка і сина.

– Мамo, це не наша справа, у мене інше життя, не нагадуй, будь ласка, мені більше про нього.

Говорила то одне, а серце раптом защеміло, захотілося встати і побігти по знайомій стежці, як в старі добрі часи. Але поруч сидів інший, вибір свій я зробила і міняти нічого не збиралася.

Весілля зіграли пишне, веселе, Валентин орендував дорогий ресторан на вечір, купив мені найкрасивішу весільну сукню, яку тільки можна було знайти в нашому місті.

Я переїхала в його квартиру, почалося у нас сімейне життя. Незабаром наpoдилася донька, і так вона була схожа на мене, що чоловік запропонував назвати її так само Любою.

Після наpoдження дочки Валентина нібито підмінили, він став вuпuвати, ми часто сварилися, не так я собі уявляла сімейне життя, не думала, що все може змінитися в одну мить. А потім зателефонувала незнайома жінка, і повідомила, що у мого чоловіка є інша.

Зібравши речі, я забрала дочку і пішла.

Минуло багато років, моя дочка виросла, не буду розповідати про всі випробування, через які мені довелося пройти, для того, щоб у неї був дах над головою і все необхідне. Я працювала на кількох роботах, орендувала десять років кути, поки не купила своє житло. І навіть тоді мені не хотілося повертатися в село, я хотіла, щоб всі думали, що у нас все добре.

Коли Любі виповнилося вісімнадцять вона повідомила, що познайомилася з хорошим хлопцем і хоче нас познайомити.

– Мам, він виріс в селі, там, де живуть наші бабуся з дідусем.

– Так? Який збіг. А як його звати?

– Діма, він чудовий, ось побачиш.

А напередодні нашого знайомства дочка радісно повідомила, що хлопець буде не один, а з батьком.

– Що ж, значить у хлопця серйозні наміри до тебе донечко. Мені вже стає цікаво, що ж за наречений такий у тебе, ти його так хвалиш завжди, – посміхнулася я.

Чомусь в той день я не знаходила собі місця, кілька разів приймалася за прибирання вже тепер сяючої квартири, з Любою ми накрили стіл і сіли чекати гостей.

Через півгодини у двері подзвонили, на порозі стояв високий симпатичний молодий хлопчина.

– Дмитро, дуже приємно, – представився він.

Читайте також: Через місяць коханий зник. А потім виявилося, що Оксана чекала від нього дитину. Лєна дошивала фату. Ніна сиділа на aнтидeпрeесантax

А слідом за ним увійшов він, ні, я не помилилася, це був Митя, трохи постарілий, але все ще той, все ще коханий Митька.

– Ти? – тільки й вимовила я.

– Ну здрастуй, Любо, скільки років минуло, а ти зовсім не змінилася.

З тих пір ми не розлучаємося, напевно краще пізно, ніж ніколи. Наші діти одружилися, давно живуть окремо, у них вже з’явилися свої діти. А я нарешті зрозуміла, що таке справжнє жіноче щастя, те, до якого я йшла все життя і лише завдяки нашим дітям, знайшла його знову.

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram