“Кoлu вона перeстyпила поріг нашого будинку, син yже пoмep. Лuше згoдом ми дізналися всю правду”

Син був завжди переконаний, що одружуватися треба раз і назавжди. Я зітхала, Олексію майже тридцять, а нареченої навіть на горизонті не спостерігається. Хотілося ще побачити онуків, поняньчитися з ними. Роки то летіли, мов птахи. Через пару тижнів він подзвонив, повідомив, що взяв путівки на три тижні, їде відпочивати в компанії з Аркадієм. Це його колишній однокласник, друг дитинства, хороший хлопець, правда теж все один.

– Нарешті – то, тобі вже давно пора відпочити, зовсім схуд з цією роботою, – пораділа я за сина.

-Та ні, мам, тобі здається. Так, працював я багато, готували проект важливий, тепер премію хорошу виплатили, і на відпочинок вистачить і вам з батьком допоможу!

У цьому був весь мій Олексій, ніколи про нас, людей похилого віку не забував. Але ж міг спокійно витратити все у відпустці. Провели ми з батьком сина в аеропорт, розцілували на прощання і повернулися додому нудьгувати і чекати. Пройшов тиждень відпочинку, як син подзвонив і почав обережно розмову:

– Мам ти знаєш, я тут зустрів дівчину, так що можливо твоя мрія скоро збудеться!

– Що за дівчина? – стривожилася я.

– Її звуть Дарина, мам, вона чудова: гарна, добра, ніжна, порядна.

По правді кажучи Олексій ще так жодного разу ні про кого не озивався.

Читайте також: Сім’я Сергія та Людмили була зразковою. Як у кожної сім’ї, була у них незаміжня подруга. Та чaс мuнав

– Льоша, хто вона? Чим займається?

– Даша з дитбудинку мама, тому вищу освіту отримати не змогла, зараз вона працює в кіоску, продає морозиво.

Ось тут руки у мене і затремтіли. Ну як так, син на хорошому рахунку в компанії, права рука начальника, знає дві іноземні мови, вирішив одружитися на безрідній продавщиці морозива. В голові моїй зовсім не вкладалося.

– Що ж жити з нею тобі, приїжджайте, познайомимося, поговоримо.

– Тільки вона приїде трохи пізніше, з роботою поки не виходить.

Увечері я переказала нашу розмову чоловікові. Він сприйняв звістку добре, мовляв я ж завжди мріяла про невістку, про онуків.

– Так ти ж її навіть і не бачила ще, а висновки вже зробила. Давай почекаємо, приїдуть, поговоримо. Адже головне яка людина в душі, а освіту отримає ще, та й з роботою допоможемо якщо вже все так серйозно у них.

Але сина так і не судилося нам було дочекатися. Через кілька днів його не стало. Розбuвся на машині, яка везла його в аеропорт. Аркадій отримав важкі тpaвми, але вижив. Це була жaхлива новина, не пам’ятаю як я все пережила, сам похopон, все було як в тумані. Гаразд рідні підтримали, чоловік кріпився, але йому було дуже важко, я знаю. В голові крутилася одна й та сама думка: «Жити тепер нема чого, ми одні залишилися, сенсу немає, одна порожнеча навколо .»

З ​​чоловіком тепер ми в основному мовчали, кожен закрився в свою мушлю, напевно потім, ми поговоримо, а зараз ми перебували кожен у своїй країні спогадів. Так минав час, а легше не ставало. Вже не знаю чому говорять, що час лікує.

Поступово наше життя увійшла в звичну колію: вставали з ранку, їли сніданок, їхали на роботу, вечір проводили біля телевізора, практично мовчки. Здавалося, радість назавжди покинула наш будинок. Минуло напевно місяців п’ять з моменту зaгuбелі Олексія, як одного вечора у двері подзвонили, я пішла відчиняти. На порозі стояла дівчина з великими блакитними очима і довжиною русою косою. Вона запитала Льошу.

– Його немає, – відповіла я.

– Як немає, поїхав? Я Дарина, ми познайомилися на відпочинку, він вам розповідав? – кліпала очима вона.

– Так, Даша розповідав. Олексій зaгuнув, п’ять місяців тому, рoзбuвся в автoкaтaстрофі.

– Як же так – вона повільно почала шукати опору, я підхопила дівчину за руки і запросила увійти в квартиру.

Тут вийшов на наші голоси чоловік. Щохвилини витираючи сльози, ми розповіли всі подробиці тієї злощасної поїздки.

– Інна Сергіївна, Андрій Петрович, вибачте, я нічого не знала. Думаю, поїду, як і обіцяла, з вами познайомлюсь. А тут Олексій і не пише і не дзвонить, напевно роботи багато, адже він людина зайнята, ви не думайте, я маю де жити, від дядька квартирка залишилася невелика.

Дарина все щебетала, витираючи сльози рукавом. Дівчина розповіла, що зустрічалися вони з сином три тижні, після її роботи, та у вихідні. Що полюбила Льошу дуже сильно.

– Ви знаєте, до мене ніколи так, як він ніхто не ставився: тепло, дбайливо, як до принцеси! Я ж в дитбудинку виросла, звикла огризатися, відбиватися. Все б віддала, щоб він тільки жив.

І тут Даша піднесла нам саму несподівану новину: вона чекає дитину від Олексія!

– Якщо ви не вірите, я згодна на експертизу! Тут чоловік м’яко взяв її за руку:

– Дарина, ну про яку експертизу мова. Ви – наша невістка, мати нашого майбутнього онука, знімайте куртку, мийте руки, зараз ми зберемо на стіл, вам з дороги підкріпитися треба.

Я глянула в очі Андрія, все було зрозуміло без слів, він прийняв дівчину і майбутньої дитини, не вникаючи ні в які подробиці. Тоді я подумала, що можливо він і правий, сам Бог послав нам це тендітне створіння, і малюка, якого вона носить під серцем.

Минуло кілька місяців, народився чудовий хлопчик, якого ми назвали Артем. Дарина виявилася справжнім скарбом: добра, поступлива, ніколи і слова поперек не скаже. Взагалі не невістка, а золото!

Артемко у нас прямо копія свого батька в дитинстві, так що ні про яку експертизу й мови ніхто не повів. Ось так ми тепер і живемо вчотирьох: Андрій, я, Дарина з Артемком.

Народження онука ніби вдихнуло в нас нові сили і ми прокинулися від довгого похмурого сну. Звичайно бiль втрати ще нагадує про себе, і навряд чи коли-небудь вщухне, але набагато легше переживати її всім разом, адже нам тепер є для кого жити!

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram