— Ви, мабуть, геть з глузду з’їхали! Навіть не думай, Марку, що ми відступимо! Ви перетворили квартиру, в якій ми виросли, на міське звалище! Перед сусідами соромно очі підвести, соромно в під’їзд заходити!
Голос Христини тремтів від люті, а пальці міцно стискали ремінець сумочки. Вона стояла посеред захаращеного коридору, намагаючись дихати через раз.
— Квартира приватизована на чотирьох, — холодно зауважила вона, обертаючись до матері, яка стояла в прорізі кухонних дверей. — Моя частка тут є. І Маркова також. І ми не дозволимо вам робити з нашого колишнього дому розсадник інфекцій та паразитів. Або ви зараз же берете до рук пакети для сміття і починаєте прибирати цей жах, або…
— Або що?! — Анатолій Петрович прищурився, висунувшись із глибини кімнати. Його стара, колись біла майка була покрита плямами від чаю, а штани обвисли на стегнах. — З дому виженете? Власну матір і батька на вулицю виставите? Не маєте права, закону не знаєте!
— Випишемо через суд! — відрізав Марк, роблячи крок уперед. Його обличчя перекосило від огиди. — Знайдемо юристів, доведемо аварійний стан і відправимо вас у кімнату три на три метри! У комуналку! Там сусідське виховання швидко навчить вас чистоти й порядку!
Ще за п’ять хвилин до цієї розмови Христина стояла на сходовому майданчику, судомно притискаючи до носа хустинку, щедро политу лавандовими парфумами. З-під облуплених дверей сорок восьмої квартири тягло густим, кислим смородом, у якому змішалися запахи гнилої картоплі, застарілої затхлості та котячого корму, хоча котів у домі ніколи не було.
Брат стояв поруч, зціпивши зуби, і нервово поправляв комір куртки. Він кілька разів постукав у двері — засмальцьований, обліплений багаторічним шаром пилу і жиру дзвінок давно відмовився працювати.
— Даси хоч один відсоток надії, що вони відкриють? — буркнув Марк, косячись на сусідські двері.
— А куди їм подітися? — Христина роздратовано поправила сумку на плечі. — Вчора Антоніна з нижнього поверху тричі мені телефонувала. Ледь не плакала в слухавку. Каже, через вентиляцію від наших батьків пішли полчища тарганів маршем. Люди вже тапки бояться вночі знімати!
Двері нарешті прочинилися, видавши протяжне рипіння. У вузькій щілині з’явилося обличчя Олени Василівни. Волосся, яке не бачило гребінця чи то тиждень, чи то два, прилипло до голови брудними бурульками. На колись синьому фланелевому халаті красувалася величезна темна пляма невідомого походження.
— Чого приперлися? — замість вітання просичала мати, навіть не думаючи ширше відчиняти двері. — Знову з інспекцією? Перевіряти нас будете, ревізори знайшлися?
— Мамо, пусти в квартиру, — Марк м’яко, але дуже вперто притиснув плече до дверей, змушуючи її відступити. — Ми не з перевіркою. Ми поговорити хочемо. Як люди.
Вони увійшли. Христина одразу ж ледве не перечепилася об величезну купу старих газет та безкоштовних рекламних брошур, кинутих прямісінько на підлогу в прихожій.
Згори на цьому паперовому пагорбі валявся один стоптаний домашній тапок і порожня, покрита пліснявою пачка з-під кефіру.
Тумбочку під дзеркалом узагалі не було видно — вона повністю ховалася під товстим шаром побутового сміття: чеки, квитанції десятирічної давнини, засохлі скоринки хліба, порожні пластикові пляшечки з-під ліків і пухка сіра пилюка, що літала в повітрі від найменшого руху.
— Божечки… — прошепотіла Христина, озираючись навколо й відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Мамо, а батько де? Він хоч живий у цьому всьому?
— Там він, у залі, де йому ще бути, — буркнула Олена Василівна і поплелася на кухню, де в раковині височіла така гора немитого посуду, що її сміливо можна було назвати кухонною Говерлою. — Телевізор дивиться. І чого ти витріщилася на мене? Наче вперше вдома.
— В тому й справа, що не вперше, — Марк рішуче рушив до вітальні. — Але з кожним разом тут усе менше місця для людей і все більше для звалища.
Анатолій Петрович сидів у своєму улюбленому глибокому кріслі. Навколо нього за останні місяці склався справді унікальний ландшафт: десятки порожніх коробок з-під заморожених напівфабрикатів, брудні обгортки від сирків і цілі кучугури соняшникового насіння, яке він лущив прямо на підлогу.
Екран телевізора блякло мерехтів, відображаючись у брудному, запиленому склі серванта. За склом, де колись стояв святковий кришталь, тепер сіріли чашки, покриті густою павутиною.
— Привіт, тату, — Марк підійшов до вікна і спробував розсунути важкі, липкі від кіптяви фіранки.
— Не чіпай! — гаркнув батько, навіть не повертаючи голови в бік сина. — Світло мені заважає! Очі ріже! Сидіть тихо, якщо прийшли, або йдіть геть на всі чотири сторони!
Тим часом Христина зайшла на кухню. Спробувавши знайти бодай один чистий клаптик простору, вона підняла край засмальцьованого рушника, що валявся на столі.
Під ним миттєво засунулося щось дрібне, руде й вусате. Дівчина з криком відсмикнула руку, заплющила очі й глибоко задихала.
— Мамо, так далі просто не може бути! — Христина різко розвернулася до матері, яка спокійно наливала воду в брудний чайник. — Ви взагалі розумієте, що так жити не можна? Це ж нелюдські умови!
Галина Іванівна з сорок п’ятої квартири прямим текстом сказала, що якщо ми нічого не зробимо, вона напише колективну скаргу до санстанції та ЖЕКу. Вас або виселять через суд, або закидають такими штрафами, що пенсії не вистачить!
— Ой, ну подивіться на неї, принцеса знайшлася! — Олена Василівна театрально заломила руки, ледь не вибивши чашку зі столу.
— Чистюля приїхала вчити матір жити! Це ви з Марком нам усе життя зіпсували, зрозуміло тобі?! Поки ви тут бігали маленькими, свинки непосидючі, я тільки те й робила, що з ганчіркою за вами повзала! Пам’ятаєш, Христинко? То каша на підлозі, то пластилін у новому килимі, то стіни олівцями розмальовані.
Я вже тоді, тридцять років тому, вирішила: навіщо сили витрачати й прибирати, якщо завтра знову буде свинарник? До такого життя сама звикла, і нам добре!
— Мамо, нам уже по тридцять років! — відчайдушно вигукнула Христина, відчуваючи, як на очах закипають сльози. — Ми вже п’ятнадцять років як виїхали з цієї квартири!
У кожного з нас удома ідеальна чистота, бо ми після цього дитячого бардаку бачити порошинку не можемо! Чия тепер провина, а? Нас тут давно немає, мамо! Хто тут смітить останні п’ятнадцять років?!
— А звичка залишилась, — додав із кімнати батько, підвищуючи голос, щоб перекрити звук телевізора. — Ти, мати, перед ними не виправдовуйся. Нам так зручно. Нам тепло і затишно. А твоя Галина Іванівна — звичайна язиката мегера, якій нема чого робити, хай над своєю квартирою стежить, а не в наші вентиляції заглядає!
Марк вийшов на кухню, тримаючи руки в кишенях, і важко подивився на батьків:
— Коротше так. Ми все обговорили з Христиною ще до приходу сюди. Завтра зранку ви обоє збираєтеся, і ми їдемо в клініку.
Олена Василівна застигла з брудною чашкою в руці, її очі округлилися від обурення:
— В яку ще клініку? Навіщо це? Ми нічим не хворі, руки-ноги цілі!
— Ні, мамо. Здорові люди не сплять на купах непотребу і не їдять серед тарганів. Ми записали вас до хорошого психіатра. Це може бути глибока затяжна депресія, або… як його там… синдром Плюшкіна. Старече нагромадження.
Ми за вас хвилюємось, дурні ви люди! Хай би це краще була хвороба, яку можна вилікувати таблетками чи крапельницями!
— Тобто ви нас за божевільних маєте?! — Анатолій Петрович нарешті підвівся з крісла і злісно тупнув ногою. Штани мішком звисли ще нижче, дірява майка перекосилася. — Рідних старих батьків — і в психлікарню запроторити хочете?! Ось вона, синівська вдячність!
— Не в “дурку”, тату, а на професійне обстеження, — Христина підійшла до нього ближче, намагаючись зазирнути в очі. — Татку, ну подивись навкруги свіжим поглядом. Це ж звалище натуральне. Вам самим не гидко тут спати, їсти, просто дихати цим повітрям?
— Нам нормально! — різко відрізала мати, стаючи поруч із чоловіком. — Хочете — добре, поїдемо до ваших лікарів! Нехай вони вам мізки вправлять! Тільки після цього відчепіться від нас раз і назавжди й не смійте сюди приходити!
На тому й зійшлися.
Наступний тиждень перетворився для Христини та Марка на справжнє коло пекла. Вони щодня забирали протестуючих батьків і возили їх по найкращих профільних спеціалістах Львова.
— Хотів би я, аби це була хоча б початкова стадія депресії, — шепотів Марк, притулившись головою до холодної лікарняної стіни, поки батьки були в кабінеті. — Тоді хоч ліками можна допомогти… Схему лікування підібрати, курс пройти.
— Або якийсь серйозний гормональний збій, — тихо погоджувалася Христина, нервово ламаючи пальці. — Бо якщо вони просто… такі самі по собі… я взагалі не знаю, як далі жити і що з цим робити.
На фінальному прийомі приватна психіатриня, поважна пані в елегантному костюмі, довго й уважно вивчала результати аналізів, висновки колег та знімки МРТ. Батьки сиділи на стільцях поруч із абсолютно байдужими, навіть дещо тріумфуючими обличчями.
— Ну що, лікарю? — насторожено запитала Христина, не витримуючи затяжної паузи. — Є якісь помітні відхилення? Який діагноз?
Докторка повільно зняла окуляри, поклала їх на стіл і подивилася спершу на змучених дітей, а потім на літнє подружжя.
— Знаєте, — промовила вона, ретельно підбираючи кожне слово. — Всі необхідні тести пройдено. Ми детально перевірили мозковий кровообіг, повністю виключили деменцію на ранніх стадіях, перевірили щитоподібну залозу. Жодних ознак клінічної депресії чи вікових психозів не виявлено.
— То що це означає? — насупився Марк, відчуваючи, як усередині все стискається від поганого передчуття.
Докторка зітхнула й похитала головою:
— Це означає, що ваші батьки цілком здорові. Жодної медичної патології.
— Але ж вони живуть на справжньому смітнику! — не витримала Христина, зриваючись на крик. — Там дихати нема чим, там стіни чорні від бруду!
— У медицині буває таке поняття, як хронічна побутова нехлюйність, — спокійно пояснила лікарка. — Їм просто… все одно. Їм ліньки прибирати, ліньки виносити сміття, ліньки підтримувати людські умови. Вони змирилися з цим станом, їм так зручно і тепло. Це виключно справа їхньої звички, виховання та особистого вибору, а не медична хвороба.
У кабінеті запала важка, дзвінка тиша. Олена Василівна вперше за весь тиждень розцвіла задоволеною, самовдоволеною усмішкою.
— Чули?! — вона зловтішно ткнула пальцем у бік дітей. — Здорові ми! Сама лікарка сказала! А ви нас за вар’ятів тримали, по лікарнях тягали, ганьбили на все місто!
Христина кусала губи, ледве стримуючись, щоб не розплакатися прямо в кабінеті. Вони з братом так щиро розраховували на те, що це хвороба… Адже хворобу можна виправдати й вилікувати, а от свідоме свинарство — ні.
Батьків знову відвезли додому. За той тиждень, поки вони їздили по лікарях, сміття в квартирі, здавалося, стало ще більше. На кухонному столі вже гнили залишки картопляного лушпиння, по яких абсолютно не ховаючись ліниво повзали великі таргани.
— Ну все, обстеження закінчилося? — Анатолій Петрович задоволено вмостився у своє крісло-гніздо. — Тепер дайте нам спокійно доживати віку так, як ми хочемо. Двері закрийте з того боку і більше не турбуйте.
— Ні, тату, — Марк уже не намагався стримувати гнів, його голос лунав як грім. — По-справжньому миритися з цим ми не будемо. Ми хотіли вам допомогти, думали, що ви немічні чи хворі. А ви просто… звичайні свині, яким лінь підняти сороку з крісла! Тепер розмова буде зовсім іншою.
— Як ти з батьком розмовляти смієш, шмаркачу?! — Олена Василівна підскочила з місця і кинулася до сина, мало не тицяючи кулаком йому в обличчя. — Совість у тебе є чи ні?! Ми вас виростили!
— Організовуємося так: або ви завтра берете ганчірки і виносите все це сміття, або я йду прямісінько до суду, — жорстко вимовив Марк. — Ми примусово розділимо майно, вас виселять через неналежне утримання житла, ми з Христиною наймемо бригаду, вичистимо квартиру до голих стін і замкнемо її!
Мати зайшлася істеричним криком, від якого закладало вуха:
— Невдячні діти! Все життя на вас поклала, найкращі роки віддала, і ось вона — вдячність на старості літ! Примушуєте мене у власній хаті спину гнути й мити підлоги під ваш диктат?!
— Перестань, мамо! — Христина зробила крок уперед, перекриваючи її крик. — Досить будувати з себе жертву! Ми були абсолютно звичайними дітьми, не гіршими за інших. Просто ти завжди, скільки я себе пам’ятаю, була патологічно лінива! Ти завжди шукала винних у своєму безладі.
Спершу виправдовувалася нами, потім важкою роботою, тепер старістю й віком! Тобі просто байдуже — і на нас, і на батька, і на себе, і на цю оселю. Ти цю гниль просто полюбила, вона стала твоєю зоною комфорту!
— Так! Полюбила! — злісно викрикнула мати і з усієї сили стукнула долонню по заваленому столу, від чого в повітря здійнялася сіра хмара пилу. — І що ви мені зробите, га? Станете тут ночами замість мене прибирати? Не будете! У вас у кожного своє життя, свої квартири, свої роботи! Покричите, нерви нам попсуєте і підете собі! А я житиму так, як мені заманеться!
Вона демонстративно схопила зі столу черству, покриту пилом скоринку хліба і з викликом надкусила її прямо перед очима дітей.
— Геть ідіть звідси. Бачити вас не хочу. Лікарі… психіатри… Краще собі невідкладну допомогу викличте, божевільні!
Марк повільно поглянув на сестру. В його очах було стільки невимовного болю, втоми й повної розгубленості, що Христині знову захотілося плакати. Вона зрозуміла: вони програли цю війну.
— Ходімо, Христино, — тихо, майже пошепки сказав брат. — Тут більше нікого рятувати. Лікарка була абсолютно права. Це не лікується жодними медикаментами у світі.
Вони мовчки вийшли з квартири, важко зачинивши за собою залізні двері. Ще кілька хвилин зсередини долинав гучний голос батька, який вимагав увімкнути телевізор на повну потужність, і глумливий, переможний сміх матері.
Більше двох місяців діти взагалі не з’являлися біля батьківського будинку і не відповідали на поодинокі дзвінки. Вони намагалися викреслити цей сором і біль зі свого життя. Аж поки одного понеділка Христина не отримала лаконічне смс-повідомлення від сусідки Антоніни:
“Христино, приїжджай. Почалося. Приїхали служби.”
Серце дівчини шалено забилося. Вона не витримала, кинула всі справи і поїхала на стару квартиру.
Коли вона піднялася на потрібний поверх, то застала на сходах справжню драму. Кілька чоловіків у щільних захисних костюмах, респіраторах та гумових чоботях один за одним заходили у сорок восьму квартиру. Майже всі сусіди повиходили в коридор, спостерігаючи за процесом.
— Ну як таке можна було терпіти, скажіть мені?! — голосно обурювалася сусідка збоку, помітивши Христину. — У нас уже в коридорах дихати неможливо було! Терпець увірвався, ми колективну заяву і в прокуратуру, і в санстанцію подали! Далі вже просто нікуди було тягнути, це біологічна загроза для всього під’їзду!
Батьків виводили з квартири попід руки представники соціальних служб. Вони виглядали розгубленими, але все ще намагалися огризатися.
— Це самоуправство! — верещала на весь під’їзд Олена Василівна, намагаючись вирватися. — У мене є офіційна довідка від лікаря — я психічно здорова! Ви не маєте права чіпати мої особисті речі! Це приватна власність!
Тим часом працівники спецслужби почали виносити з квартири перші гігантські чорні мішки зі сміттям. Вони були настільки важкими й об’ємними, що за лічені хвилини повністю заполонили весь тамбур.
Представниця ЖЕКу з папкою в руках суворо запитувала Анатолія Петровича:
— Чому ви довели державне житло до такого жахливого стану? Тут же повна антисанітарія! Щурі пішли по нижніх поверхах, таргани кишать під плінтусами! Ви розумієте відповідальність?
У цей момент мати нарешті помітила Христину, яка стояла біля ліфта, схрестивши руки на грудях. Очі Олени Василівни спалахнули диким вогнем, і вона заволала на весь під’їзд:
— Христино! Ну хоч ти їм скажи! Гукни! Розкажи всім сусідам, яка ти хороша донька, що пальцем не поворухнула, аби нам допомогти! Скажи, що ви з Марком нас просто кинули напризволяще, нещасних старих батьків!
Христина дивилася на неї абсолютно порожнім, холодним поглядом. Вона навіть не поворухнулася і не промовила жодного слова у відповідь. Дівчина просто повільно розвернулася спиною до криків, натиснула кнопку ліфта і пішла геть.
Сусіди ззаду продовжували шуміти, вимагаючи негайного виселення нехлюїв через суд, але їй уже було абсолютно байдуже. Нехай думають і говорять усе, що завгодно.
Минув день. Батьки почали обривати телефони дітей, просячись пожити хоча б тиждень. Пізно ввечері Олена Василівна зателефонувала Христині знову, але цього разу її голос уже не був переможним — у ньому звучали плаксиві нотки:
— Христинко… нам поки що просто жити нема де… Пусти хоч на розкладачку в прихожу…
Було очевидно, що примусове прибирання та винесення тон непотребу триватиме ще не один день. А після повної хімічної дезінфекції та дезінсекції квартира ще дуже довгий час буде абсолютно непридатною для життя людини через токсичні запахи.
Христина відповіла короткою, спокійною і твердою відмовою, після чого заблокувала номер. Так само вчинив і Марк, який не захотів навіть слухати батьківські виправдання.
Тепер до людей, які колись подарували їм життя, у душі дітей не залишилося нічого, крім глибокої огиди, втоми та повної, дзвінкої порожнечі.
Тетяна Макаренко
