Коли чоловік відмовився йти до лікарів, Варвара пішла з дому. А через рік він побачив її з немовлям і зрозумів, що втратив назавжди…
Варвара стискала в руці результати аналізів. Папірець уже відволожився від спітнілої долоні. У коридорі жіночої консультації було людно: жінки сиділи на лавках, хтось перемовлявся телефоном, хтось гортав медичну картку.
— Морозова Варвара Михайлівна! — покликала медсестра.
Варвара підвелася й зайшла до кабінету. Лікарка, повна жінка з утомленими очима, взяла в неї теку та уважно переглянула результати.
— Сідайте. У вас усе гаразд. За результатами обстежень причин, які заважали б мати дитину, не виявлено. Тепер потрібно обстежити чоловіка.
Варвара відчула, як похололи руки. Віталій? Але ж він навіть чути нічого не хотів про лікарів…
Удома свекруха саме шаткувала капусту на борщ. Ніж у її руках рухався швидко й сердито, ніби вона зганяла на овочах усе своє невдоволення.
— Ну що, донечко, які новини? — запитала Валентина Петрівна, не відриваючись від роботи.
— Зі мною все добре, — тихо відповіла Варвара, знімаючи куртку.
— А чому тоді досі дітей немає?
Варвара зітхнула.
— Лікарка сказала, що мені потрібно обстежити чоловіка.
Ніж завмер над дошкою. Свекруха повільно підняла голову.
— Що ти таке кажеш? У мого сина все гаразд!
— Я лише передаю слова лікарки.
— Та що ті лікарі розуміють! Тільки гроші вміють брати. Раніше жінки мали дітей без усіх цих обстежень!
Варвара нічого не відповіла й пішла до кімнати.
На дивані, як завжди, лежали Віталієві шкарпетки: одна синя, друга чорна. Вона машинально підібрала їх і поклала до кошика для брудних речей.
За три роки подружнього життя навіть такі дрібниці стали для неї звичними. Варвара прибирала, готувала, прала, дбала про чоловіка. А тепер їй здавалося, що все їхнє спільне життя нагадує ті шкарпетки — ніби й поруч, але кожна сама по собі.
Віталій повернувся пізно. Кинув ключі на тумбочку, зняв куртку й опустився в крісло.
— Чого така сумна? Знову щось не так?
— Віталю, нам треба поговорити.
— Про що?
Вона дістала з теки результати обстеження і поклала перед ним.
Віталій пробіг очима кілька рядків і відсунув папери.
— Ну і що?
— Лікарка сказала, що зі мною все добре. Тепер тобі потрібно піти до лікарів.
— Мені? — перепитав він і навіть усміхнувся від обурення. — Ти серйозно?
— Так. Це звичайна процедура. Ми ж хочемо дитину.
Віталій підвівся й почав ходити кімнатою.
— Я здоровий чоловік! Подивися на мене! Що ти хочеш знайти?
Він справді мав міцну статуру, ніколи не скаржився на самопочуття, займався фізичною роботою й рідко хворів. Тому сама думка про те, що йому потрібно до лікаря, здавалася образливою.
— Віталю, я не звинувачую тебе. Просто треба перевірити обох.
— Не вигадуй! Не хочеш дітей — так і скажи. Навіщо прикриватися лікарями?
З кухні почувся тихий скрип підлоги. Валентина Петрівна, звісно, усе чула й тепер стояла біля прочинених дверей.
— Я хочу дитину більше за все на світі, — сказала Варвара.
— Тоді чому її немає? Може, ти мені чогось не договорюєш?
Варвара аж відступила.
— Як ти можеш таке говорити?
— А що мені думати? Три роки живемо, а результату немає! І тут раптом лікарі заявляють, що зі мною щось не так!
Він не договорив і стиснув кулаки. Тієї миті двері відчинилися, і до кімнати зайшла Валентина Петрівна.
— Віталику, не слухай її! Це все від безділля. Замість того щоб працювати й господарством займатися, вона по лікарях ходить! Мого сина ще ніхто не смів звинувачувати!
Варвара подивилася на чоловіка. Їй хотілося, щоб він хоча б раз заступився за неї. Сказав матері, що це їхня сімейна справа і вони самі розберуться.
Але Віталій відвернувся до вікна.
— Я не знаю, що й думати, — буркнув він. — Але здоровий чоловік не повинен виправдовуватися перед лікарями.
— От бачиш! — переможно підхопила свекруха. — Правильно син каже. Не чоловіча це справа — по лікарнях ходити!
Усередині Варвари щось обірвалося.
— Добре, — спокійно промовила вона.
Наступного дня Валентина Петрівна почала чіплятися до кожної дрібниці.
То сіль у супі була не така, то каструля недостатньо чиста, то пил на комоді. Варвара намагалася не відповідати, але свекруха, здавалося, тільки цього й чекала.
Увечері за вечерею вона знову взялася за своє.
— Ти б краще на повну ставку влаштувалася, ніж по лікарях ходила. Може, тоді й часу на таке не залишиться.
— Я працюю, — нагадала Варвара.
— Три дні на тиждень? Це ти називаєш роботою?
— А до чого тут моя робота?
— До того, що мій син цілими днями працює, а ти тільки й знаєш, що скаржитися. Коли в родині немає дітей, перш за все треба шукати причину в жінці. Так завжди було!
Варвара відсунула тарілку й підвелася.
— Ти куди? — здивувалася свекруха. — Ще й не повечеряла!
— Не хочу.
— От бачиш, Віталику? Ще й ображається!
Віталій нарешті підвів очі. На мить у його погляді промайнуло щось схоже на жаль, але він знову промовчав.
Тієї ночі Варвара довго не могла заснути. Поруч голосно хропів чоловік. Колись цей звук її заспокоював: вона знала, що кохана людина поруч. Тепер же він лише дратував.
Вона згадувала, як вони мріяли про дитину, як вибирали імена, як Віталій обіцяв, що буде найкращим батьком.
Невже тепер усе зводилося до того, хто з них винен?
Уранці Варвара дістала зі шафи старий спортивний рюкзак і почала складати речі. Багато брати не стала: кілька суконь, речі, косметичку й документи.
— Ти куди це зібралася? — запитала Валентина Петрівна, побачивши її в коридорі.
— До бабусі.
— Надовго?
— Не знаю.
З ванної вийшов Віталій. Побачив рюкзак і здивовано зупинився.
— Варю, це що таке?
— А що схоже?
— Ти серйозно збираєшся піти?
— А навіщо мені залишатися? Ти не хочеш обстежуватися, твоя мати звинувачує мене в усьому. Я більше не можу так жити.
Віталій підійшов ближче.
— Не вигадуй. Куди ти підеш? У бабусі ж квартира маленька, там ледве розвернутися можна.
— Якось розміщуся.
— У ту стару квартирку? Там навіть нормально відпочити ніде!
— Зате там ніхто не дорікатиме мені за те, що я не можу мати дитину.
Валентина Петрівна пирхнула:
— І правильно! Нехай іде. Поживе трохи в бабусі, може, зрозуміє, як добре їй було в нашому домі.
Віталій сердито глянув на матір, але нічого не сказав. Варвара взяла рюкзак і попрямувала до дверей.
— Варь! — гукнув чоловік.
Вона обернулася.
— Коли повернешся?
— Коли ти погодишся піти до лікаря.
Двері зачинилися.
Бабуся Фрося дуже здивувалася, побачивши онуку з рюкзаком на плечі.
— Варенько! Що сталося? Чому ти сама? Де Віталій?
— Посварилися, бабусю. Можна я трохи в тебе поживу?
— Та хіба ж я тебе вижену? Заходь, дитинко. Місця в мене небагато, але для тебе знайдеться.
Квартира й справді була крихітною. Маленька кухня, стара шафа, ліжко, стіл і два стільці. Зате всюди панував лад, а з кухні пахло ваніллю — бабуся саме збиралася пекти пиріг.
За чаєм Варвара розповіла, що сталося.
Фрося слухала мовчки, лише час від часу похитувала головою.
— Ех, дитино… Чоловікам часом важко визнати, що вони можуть мати якусь проблему. Для них це ніби образа по самолюбству.
— Але ж я не звинувачувала його! Я лише попросила пройти обстеження.
— Розумію. Тільки ти не повинна все життя доводити, що не винна в тому, чого навіть не знаєш. Діти — це справа двох.
Перші дні минули спокійно. Варвара влаштувалася на розкладному диванчику в кутку, допомагала бабусі по господарству, ходила на роботу.
Віталій телефонував майже щодня. Спочатку просив повернутися, потім сердився, а згодом почав звинувачувати її в тому, що вона руйнує сім’ю.
Варвара не відповідала.
Одного ранку бабусі стало зле. Вона зблідла й ледве дійшла до ліжка. Варвара відразу викликала швидку.
Лікар оглянув Фросю й наполіг на госпіталізації.
— Не хвилюйся, дитинко, — заспокоювала старенька онуку, коли її вивозили з квартири. — Мабуть, просто перевтомилася.
У лікарні бабусі стало краще. Варвара приходила щодня, приносила домашню їжу, розповідала новини, допомагала зателефонувати знайомим.
Якось Фрося запитала:
— Ну що там у тебе з Віталієм?
— Нічого, бабусю. Дзвонить, іноді кричить. А про лікаря навіть чути не хоче.
— А ти пробувала спокійно поговорити?
— Пробувала. Тільки скільки можна? Я не хочу все життя випрошувати в чоловіка повагу.
Бабуся зітхнула й погладила онуку по руці.
— Ти ще молода, Варенько. Не забувай про це.
Одного дня, виходячи з палати, Варвара мало не зіткнулася з молодим лікарем.
— Вибачте, — промовила вона, відступаючи.
— Нічого. Ви до кого?
— До бабусі. До Єфросинії Кузьмівни, у сьому палату.
— А, до нашої Єфросинії Кузьмівни! — усміхнувся лікар. — Чудова пацієнтка. Я Денис Ігорович Коваль, кардіолог.
— Варвара.
— Приємно познайомитися. Не хвилюйтеся, стан вашої бабусі стабільний. Лікування допомагає, але їй ще потрібно трохи побути під наглядом.
Варвара подякувала й пішла до палати.
Наступного дня вони знову зустрілися в коридорі. Денис поцікавився самопочуттям бабусі, пояснив, які процедури їй призначили, а потім запитав, чи не потрібна родині якась допомога.
Він розмовляв спокійно, без зверхності й поспіху. Варварі було приємно.
Згодом вони почали частіше перетинатися. Денис завжди знаходив кілька хвилин, щоб розповісти про стан Фросі.
Якось бабуся, помітивши, що онука повернулася до палати з усмішкою, примружилася.
— А чого це ти сьогодні така весела?
— Та нічого, бабусю.
— Нічого? А лікар Денис Ігорович знову тебе шукав.
— Бабусю!
— Що бабусю? Хороший чоловік. Ввічливий, уважний. І, здається, ти йому подобаєшся.
Варвара почервоніла.
— Не вигадуй. Він просто лікар, а я родичка пацієнтки.
— Ну, лікар він чи не лікар, а очі в нього є. Бачить, що ти гарна жінка.
— Я заміжня, між іншим.
— Знаю, дитинко. Тільки щось твій чоловік не дуже поспішає бути тобі опорою.
Варвара нічого не відповіла.
За кілька днів Дениса перевели до іншого відділення. У день його останнього чергування він зустрів Варвару біля виходу.
— Шкода, що більше не бачитиму вас щодня, — сказав він.
— Але Ви дуже допомогли моїй бабусі. Я вдячна Вам.
— Це моя робота. Але я хотів би познайомитися з вами ближче. Якщо ви не проти.
Він дістав візитівку й простягнув їй.
— Ось мій номер. Якщо захочете поговорити — телефонуйте.
Варвара взяла картку.
— Дякую.
Денис трохи помовчав, а тоді додав:
— Ви дуже красива жінка, Варваро. Тільки чомусь постійно сумуєте. Хотілося б побачити вас усміхненою.
Вона не знайшла, що відповісти, лише тихо подякувала.
Бабусю невдовзі виписали. Удома вона поступово набиралася сил, але Варвара ще довго боялася залишати її саму.
З Віталієм стосунки так і не налагодилися. Він телефонував, іноді вимагав повернутися, іноді звинувачував дружину в тому, що вона надто багато собі дозволяє.
Одного разу Варвара не витримала:
— Віталю, ти хоч раз подумав, чому я пішла? Не через лікаря. Через те, що ти дозволив матері ображати мене й сам звинуватив у тому, що я не можу мати дитину.
— Ти все перебільшуєш!
— Ні. Я просто більше не хочу так жити.
Вона поклала слухавку.
Минув ще місяць. Варвара зрозуміла, що повертатися до чоловіка не збирається. Вона подала документи на розлучення. Віталій спочатку не сприйняв її рішення серйозно, був переконаний, що дружина просто хоче його провчити. Але коли отримав офіційне повідомлення, зрозумів, що цього разу все по-справжньому.
Розлучення оформили без гучних сварок. Варвара залишилася жити в бабусі, а згодом почала частіше зустрічатися з Денисом.
Одного дня їй зателефонувала незнайома жінка.
— Добрий день. Це Варвара?
— Так. А хто телефонує?
— Мене звати Людмила Андріївна. Я мама Дениса Коваля.
Варвара занепокоїлася.
— Щось трапилося?
— Ні, нічого. Денис дав мені ваш номер. Розумієте, завтра в нього день народження. Він дуже хотів би запросити вас. Не знаю, чи ви погодитеся, але я вирішила передати запрошення особисто.
Варвара розгубилася.
— Я навіть не знаю…
— Подумайте. Будемо дуже раді вас бачити.
Коли вона поклала слухавку, бабуся, яка сиділа поруч, одразу поцікавилася:
— Хто телефонував?
— Мама того лікаря, Дениса. Запрошує мене на день народження сина.
Фрося аж сплеснула руками.
— То й іди!
— Бабусю, я ж його майже не знаю.
— То познайомишся. Ти коли востаннє кудись ходила, окрім роботи й лікарні? Усе життя не можна просидіти в чотирьох стінах.
Варвара довго вагалася, але зрештою погодилася.
День народження минув дуже приємно. Денис познайомив її зі своїми друзями, батьками, колегами. Він не відходив далеко, але й не намагався привертати до себе зайвої уваги.
Коли проводжав Варвару додому, зупинився біля під’їзду.
— Я хотів би ще раз із вами зустрітися. Вже без дня народження, гостей і святкового столу. Просто вдвох.
Варвара опустила очі.
— Можна, — тихо відповіла вона.
Так почалися їхні зустрічі.
Денис не квапив подій, не розпитував про подробиці сімейного життя й не вимагав від неї пояснень. Він просто був поруч. Запрошував на прогулянки, приносив квіти, телефонував, щоб дізнатися, як минув день.
Варвара вперше за довгий час відчула, що може бути собою. Що її не оцінюють за кількістю приготованих страв, чистотою квартири чи здатністю мати дитину.
Їхні стосунки розвивалися поступово. Денис часто приходив до них у гості, приносив гостинці й допомагав із побутовими справами. Бабуся швидко перейнялася до нього симпатією.
Згодом Варвара почала залишатися в Дениса на ніч. Їй було добре з ним, і вона більше не хотіла повертатися до колишнього життя.
Віталій тим часом продовжував телефонувати. Одного разу навіть приїхав до бабусиної квартири.
— Варю, досить. Ходімо додому. Мати вже заспокоїлася.
— А ти?
— Що я?
— Ти заспокоївся? Ти готовий пройти обстеження?
Віталій невдоволено скривився.
— Знову ти за своє! Я ж казав, що зі мною все гаразд.
Варвара подивилася на нього й зрозуміла, що розмовляти більше немає про що.
— Тоді нам нема чого обговорювати.
Вона зачинила двері. А через кілька тижнів сталося те, на що Варвара вже майже перестала сподіватися. Вона дізналася, що при надії.
Спочатку не повірила власним очам. Купила ще один тест, потім записалася до лікаря. Результат підтвердився.
Коли вона розповіла Денисові, той довго не міг приховати радості.
— Варю, ти зробила мене найщасливішим чоловіком! — вигукнув він, обіймаючи її.
А потім відійшов, подивився на неї й запитав:
— Ти погодишся стати моєю дружиною?
Варвара засміялася крізь сльози.
— Звичайно!
Вони одружилися, а невдовзі в їхній родині з’явився маленький Мишко.
Минув рік.
Варвара повільно котила дитячий візочок парковою алеєю. Поруч ішов Денис і щось весело розповідав. Їхній маленький син Мишко солодко спав, час від часу ворушачи крихітними пальчиками.
Варвара усміхалася. Вона була щаслива.
Назустріч їм ішли двоє — Віталій і Валентина Петрівна. Побачивши колишню невістку з немовлям, свекруха зупинилася. Віталій теж завмер. Варвара впізнала їх одразу, але не змінила ходи. Не стала ховати обличчя чи відводити погляд.
Вона просто йшла поруч із чоловіком, який тримав її за руку.
Віталій дивився то на візочок, то на Дениса, то на щасливе обличчя Варвари. Було видно, що він хоче щось сказати, але не може вимовити й слова.
Валентина Петрівна смикнула його за рукав.
— Ходімо, Віталику.
Та син не рушив з місця.
— Це твій чоловік? — нарешті запитав він, коли Варвара опинилася поруч.
— Так, — спокійно відповіла вона.
— А дитина…
— Наш син. Мишко.
Денис привітно кивнув Віталієві, але не став нічого запитувати.
Варвара вже збиралася йти далі, коли колишній чоловік тихо промовив:
— Варю, я тоді був неправий.
Вона на мить зупинилася.
— Так, Віталію. Ти був неправий.
— Я багато про що думав… Навіть до лікаря сходив.
Варвара здивовано подивилася на нього.
— І що?
Віталій опустив очі.
— Сказали, що не все так просто. Треба було раніше обстежитися. Я тоді не хотів навіть чути про це. Думав, що зі мною такого бути не може.
Він замовк, а потім додав:
— Мабуть, я дуже не хотів почути правду. А замість того щоб розібратися, зробив винною тебе.
Варвара мовчала.
— Пробач, — тихо сказав він. — Я розумію, що нічого вже не змінити.
Вона подивилася на нього без образи.
— Я не ображаюся, Віталію. Стільки часу минуло. Тоді мені потрібна була не твоя гордість, а твоя підтримка. І ти сам зробив свій вибір.
Денис легенько торкнувся її плеча.
— Ходімо, люба. Мишко скоро прокинеться.
Варвара ще раз глянула на Віталія, а потім пішла далі.
Валентина Петрівна знову потягнула сина за рукав.
— Ну що ти стоїш? Ходімо вже!
Віталій повільно рушив за матір’ю. Тепер він розумів, що втратив не просто дружину. Він втратив жінку, яка колись мріяла мати дитину, створити родину й прожити з ним усе життя.
Але тоді, коли вона просила лише про одне — разом розібратися в проблемі, — він обрав власну гордість і материнські докори. І тепер у нього не залишилося можливості щось виправити.
