Через місяць після весілля Олена подала на розлучення. Щоб виїхати до Іспанії, продала дві свої коси.
На двадцяту річницю весілля Марко вирішив подарувати Олені квиток до мами. Поклав на стіл білий конверт і сказав, що спочатку вони разом виберуть день, бо раптом вона захоче поїхати на тиждень раніше. Усередині лежав аркуш із намальованим від руки автобусом. Під ним українською було написано «Додому». Літеру «д» Марко виводив так старанно, що вийшли ніжки, як у табуретки.
— Ти ж знаєш, що я все одно збиралася, — сказала Олена.
— Знаю. Тому ще один автобус я намалював собі.
Вони сиділи на балконі своєї квартири в Барселоні. Знизу тягнуло свіжим хлібом із пекарні. На телефоні блимало повідомлення від доньки. Софі писала, що передасть бабусі ліки й коробку мигдалю, якщо тато по дорозі її не відкриє. Даніель, їхній молодший, попросив записати на відео, як бабуся ліпить вареники. Він уже двічі намагався повторити її рецепт і двічі отримав, за власним висловом, суп із тіста.
За кілька тижнів Олені мало виповнитися п’ятдесят. Вона понесла конверт у спальню й поклала його до шухляди, де лежала мамина фотографія. На знімку мама сиділа на лавці в садку, а Олена стояла позаду й тримала за кінці дві свої коси. Наче велосипедне кермо, казала мама щоразу, як вони дивилися на те фото.
Коси їй відрізали в одинадцять. Олена сама випросила коротку стрижку, щоб швидше збиратися вранці на уроки. Мама посадила її на табуретку, перетягнула коси червоними резинками й узяла великі кравецькі ножиці. Після першого хрускоту Олена вхопилася за другу косу й заплакала. Мама почекала, поки донька сама відпустить.
— Хочеш, одну залишимо?
Олена схлипнула й похитала головою. До вечора вже бігала подвір’ям, трясла коротким волоссям і підставляла шию вітрові. Мама загорнула обидві коси в чисту наволочку й поклала до шафи. Там вони пролежали майже два десятиліття.
Перший Оленин чоловік, черкащанин Сергій, до весілля зустрічав її після роботи. Вона працювала в ательє, і коли затримувалася з терміновим замовленням, він приносив їй гарячий пиріжок із кіоску. Першого тижня після одруження теж приходив. Тільки тепер стояв біля дверей і дивився на годинник. Удома запитував, чого вона так довго прощалася з колегою і хто той чоловік, якому вона усміхнулася біля входу.
Спочатку Олена відповідала докладно. Навіть називала імена клієнтів, щоб Сергій міг уявити її день і заспокоїтись. Наступного тижня він уже телефонував в ательє, якщо вона не брала слухавки. Одного разу майстриня поклала трубку і сказала, що чоловік Олени хоче знати, у що вона сьогодні вдягнена. У кімнаті було четверо людей. Олена втупилася в підгин чужої спідниці й так сильно стисла голку, що на світлій тканині лишилася червона крапля.
Рівно за місяць після весілля вона прокинулася вночі й побачила, що Сергій сидить на краю ліжка з її телефоном.
— Я шукаю номер твоєї мами, — сказав він.
— Він у тебе є.
Він перегорнув іще одне повідомлення. Олена ввімкнула світло й простягнула долоню. Сергій віддав телефон, але вранці, коли побачив її з сумкою біля дверей, спитав, чи вона при здоровому глузді. Вона сказала, що їде до мами. Потім повернулася з порога, забрала паспорт із шухляди й поїхала подавати на розлучення.
Сергій приходив до ательє ще тиждень. Раз приніс квіти й лишив їх біля машинки. Наступного дня стояв надворі й курив, хоча колись кинув саме на її прохання. Олена ловила себе на тому, що, виходячи по обід, спершу дивиться у вікно. Навіть якщо Сергія там не було, вона вираховувала, скільки хвилин має до його появи.
Коли знайома запропонувала їй на кілька місяців поїхати до Барселони й підмінити її в роботі, Олена перепитала лише, скільки коштуватиме оформлення візи. Тоді порахувала гроші й зрозуміла, що їй бракує. Мама, почувши про поїздку, полізла до шафи. Дістала наволочку й розгорнула її на столі.
— Пам’ятаєш, до нас перукарка приїжджала з райцентру? Вона питала про них ще тоді. Може, і зараз комусь треба.
Олена взяла одну косу в руку. Волосся було світліше, ніж у неї тепер, а червона резинка розсипалася від дотику. Мама принесла нитку й перев’язала обидві коси. Олена дивилася на її пальці й думала про те, що більше за гроші їй зараз потрібне місце, де ніхто не чатуватиме під дверима після роботи.
Обидві коси купила майстриня, яка робила перуки. Вона розплела кінчики, приклала волосся до білого аркуша й назвала суму. Олена перепитала, бо приготувалася торгуватися, а грошей вистачало на оформлення візи. Дорогою додому вона купила мамі морозиво. Вони їли його просто на кухні, у пальтах, бо Олена забула зачинити двері, коли зайшла з новиною.
Перед від’їздом вона звільнилася з ательє. Колеги подарували їй маленькі ножиці в шкіряному чохлі. Мама поклала між сорочками фотографію з косами, хоча Олена просила нічого зайвого в сумку не пхати.
— Вона легка, — сказала мама. — Як передумаєш, повернешся.
У Барселоні Олена прибирала квартири й вчила іспанські слова з етикеток у супермаркеті. Спершу вивчила, як попросити пакет. Потім — як пояснити, що він їй уже не потрібен. На вечерю часто купувала помідори й хліб, бо їх могла назвати впевнено. Щонеділі телефонувала мамі, і та розповідала, у кого вже зацвіли півонії та чий пес знову розрив грядку. Олена іноді заплющувала очі й могла пройти подумки всю вулицю, поки мама говорила.
З Марко вона познайомилася в пральні. Він виріс у Барселоні. Він приніс випрати робочу куртку, а в Олениній машині застрягла монета. Марко допоміг їй покликати працівницю. Коли вони вже чекали на прання, він спитав, звідки вона. Почувши відповідь, дістав із наплічника ручку й попросив написати назву її міста. Олена вирвала клаптик із рекламної листівки й написала «Черкаси».
— А тепер скажи, — попросив він.
Він тричі повторив назву, і щоразу наголошував інший склад. Олена розсміялася. Марко перевернув листівку й попросив записати ще й її ім’я.
Наступного разу вони зустрілися біля тієї самої пральні й пішли пити каву. Втретє Марко запропонував показати їй море. Олена погодилася, але в останню мить господиня квартири попросила її затриматися. Олена прийшла на годину пізніше, захекана й готова пояснювати, у кого була і чому не могла піти.
Марко сидів на парапеті й чистив мандарин.
— Я думала, ти вже пішов.
— Я теж так думав. А потім купив мандарини.
Він подав їй половинку й запитав, чи вона ще має сили пройтися. Олена кивнула. Лише коли вони спустилися до води, помітила, що весь цей час ніхто так і не спитав, у кого вона затрималася.
За кілька місяців Олена купила квиток додому. Вона від початку збиралася повернутися, а тепер і розлучення вже було оформлене. Марко провів її на вокзал, допоміг підняти валізу сходинками й сказав, що в суботу подзвонить, якщо їй буде зручно. За вікном автобуса він стояв із тією самою робочою курткою через плече. Олена махала йому рукою, доки бачила.
У Черкасах мама підсунула їй тарілку з варениками й терпляче слухала про Барселону. Олена розповіла про роботу, про море, про жінку з пральні, яка підсунула їй стілець, коли та ніяк не могла пояснити, що сталося з монетою. А потім, уже збираючи посуд, почала розказувати про Марко й забула витягти руки з води. Мама підійшла, закрутила кран і подала рушник.
— Що він каже про твій від’їзд?
— Що подзвонить у суботу.
— А ти?
Олена витерла руки. До суботи лишалося три дні, а їй уже хотілося почути, як він вимовляє її ім’я.
Першої суботи Марко подзвонив, коли Олена чистила картоплю. Другої вона сама набрала його ще в п’ятницю, бо навчилася готувати тортилью за його рецептом і хотіла поскаржитися, що перевернула її просто на підлогу. На третій тиждень він сказав, що відклав гроші на поїздку до Черкас. Олена пішла з телефоном у садок. Ходила від яблуні до хвіртки й назад, поки не спитала те, про що думала весь цей час.
— А якби я лишилася тут?
— То навчився б вимовляти «Черкаси». Без цього, мабуть, квитка не продадуть.
Вона засміялася, а тоді спитала ще раз, уже серйозно. Марко сказав, що прилетить, познайомиться з її мамою, подивиться, як тут живуть. У нього була робота в Барселоні, а що він міг би робити в Черкасах, він поки не знав. Олені сподобалося, що він прямо так і сказав.
Коли Марко приїхав, вона повела його вулицею повз ательє. На дверях висіла та сама табличка з годинами роботи. Олена зупинилася, привіталася через скло зі знайомою майстринею й пообіцяла зайти на каву. Далі вони йшли пішки до мами, і вже біля хвіртки Олена сказала, що хоче повернутися з ним до Барселони. Але там їй бракуватиме роботи, яку вона вміє робити руками, і вона збирається знову шити.
— Тоді в нашій квартирі має поміститися машинка, — сказав він.
Олена ще кілька секунд трималася за клямку. До тієї розмови вони жодного разу не сказали «наша квартира».
Восени вони розписалися в Барселоні. На обід після церемонії мама привезла в сумці банку своїх огірків. Марко з’їв три, а тоді спитав, чи треба лишити іншим. Мама посунула банку до нього й сказала Олені, щоб переклала, що в Черкасах у неї ще цілий погріб. Наступного літа він уперше допомагав їй закручувати банки й так старанно витер кожну кришку, що вона потім усім сусідкам розповідала, як їй пощастило із зятем.
Швейну машинку вони купили вживану. Перший місяць вона стояла на кухонному столі, і щовечора Марко переставляв її на підлогу, щоб повечеряти. Одного разу Олена знайшла на столі недошиту сукню, притиснуту тарілкою. Під тарілкою проступила жирна пляма. Вона розсердилася, Марко сказав, що зранку ледь знайшов місце для кави, і обоє пішли спати голодні.
Вранці Олена розклала сукню на балконі, щоб роздивитися пляму при денному світлі. Марко вийшов із горнятком, поставив його на підвіконня й спитав, чи вона дозволить пересунути його книжки з маленької кімнати. До вечора вони звільнили стіну, а за тиждень там уже стояв робочий стіл. Згодом у тій кімнаті з’явилася дитяча колиска, і машинку довелося пересунути знову. Цього разу Марко спершу покликав Олену, і вони вдвох вирішили, куди її ставити.
Найпершою клієнткою Олени стала сусідка знизу. Вона принесла штани й довго пояснювала, що одна колоша після прання стала коротшою. Олена попросила її приміряти їх і взялася до роботи. Марко повернувся ввечері, побачив на столі конверт із першою платою й запропонував відзначити це вечерею. Олена натомість купила собі коробку кольорових ниток. Довго вибирала між двома відтінками зеленого, а тоді взяла обидва. Одним із них згодом підшила Софі першу шкільну спідницю, а другим полагодила Марко кишеню на тій самій робочій куртці.
Коли народилася Софі, Олена співала їй українських колискових. Згодом донька пішла до садочка й одного вечора відповіла мамі іспанською. Олена на мить розгубилася, а тоді продовжила читати їй казку українською. Марко вмостився поруч і попросив показати, де на малюнку та коза, про яку вони вже десять хвилин говорять. Софі засміялася й виправила його вимову. За кілька років Даніель робив те саме, а коли тато нарешті правильно сказав «паляниця», хлопчик образився, бо саме збирався вчити його ще тиждень.
Тепер обоє дітей були дорослі. Софі могла посперечатися з бабусею українською і ще встигнути перепитати, чи та прийняла ліки. Даніель телефонував їй, коли готував. Якось Олена почула, як він каже в слухавку «Бабцю, у мене ніякого ока нема», бо бабуся порадила сипати борошно на око. Вона хотіла підказати, але Марко потягнув її за рукав, і вони дослухали з коридору, як бабуся врешті пішла шукати ваги.
Щороку Олена їхала в Україну. Іноді з усією родиною, іноді сама. Везла в один бік мигдаль, а в другий — мамині сушені яблука, загорнуті в папір. Колись Софі спитала її, чи вона все одно залишилася б в Іспанії, якби тоді в пральні була інша людина.
— Я ж їхала на кілька місяців, — відповіла Олена. — Якби не кохання, я б ніколи не виїхала з України назовсім.
Софі якийсь час крутила в руках горнятко.
— Добре, що тато тоді хоч куртку виправ, — сказала вона нарешті.
У Черкасах мама зустріла їх біля хвіртки. За останній рік вона стала нижчою, чи то Олені так здалося. Марко поніс валізи в хату, а Олена залишилася з мамою надворі. На лавці, де колись зробили ту фотографію, лежали садові рукавиці. Олена посунула їх, сіла й притулилася щокою до маминого плеча.
— Ти тоді сердилася, що я продала коси? — спитала вона.
Мама поправила доньці волосся біля вуха. Воно знову було коротке, майже як у ті одинадцять.
— Я тоді сердилася, що ти, доросла жінка, почала боятися підійти до вікна, — сказала мама. — А коси що? Я їх для тебе берегла.
З кухні долинуло «Де у вас цукор?». Слово «цукор» він вимовив бездоганно. Мама крикнула, що там, де й торік, і підвелася показувати, бо чудово знала, що він зараз відкриє всі шафки. Олена затрималася на лавці, дістала телефон і написала дітям, що вони вже вдома. За мить додала, що бабуся завтра ліпитиме вареники й цього разу вони все знімуть.
