Оксана й Дмитро познайомилися в училищі біля вікна, яке ніяк не зачинялося. Вона стояла на підвіконні й тягнула раму на себе, бо від протягу перегорталися сторінки її зошита. Дмитро саме ніс із майстерні ящик з інструментами. Поставив його, підняв раму за нижній край і тихо попросив Оксану забрати палець із щілини.
Вікно стало на місце з першого разу.
— А я вже хвилин десять із ним воюю, — сказала вона.
— Воно перекошене. Тут сили багато не треба.
Наступного дня Оксана сіла коло того самого вікна. Коли Дмитро проходив повз, вона постукала по склу й показала, що рама досі тримається. Він усміхнувся, і вона цілу пару чекала перерви, щоб знову побачити цю усмішку.
Дмитро вчився на будівельника. Оксана ходила до гуртка, де готували оголошення для училищного радіовузла. Спочатку їй доручали тільки повідомляти, хто загубив рукавичку чи коли вимкнуть воду в гуртожитку. Вона все одно виписувала кожне оголошення на окремий аркуш і читала його вголос у порожній кімнаті. Якось Дмитро сів у коридорі під дверима й вислухав три варіанти повідомлення про збори.
— Який кращий? — спитала Оксана, коли помітила його.
— Той, де ти забула, що в тебе мікрофон.
Згодом вони почали зустрічатися. По неділях купували один пиріжок із вишнями на двох, бо в кіоску пекли такі великі, що начинка стікала обом по пальцях. Коли Оксана розповідала про свої плани працювати на радіо, Дмитро питав, який голос вона хоче мати в ефірі. Вона спершу казала, що низький і впевнений. А якось зізналася, що найбільше хотіла б говорити так, щоб людина на самотній кухні дослухала її до кінця.
Уперше він поцілував її теж у неділю. Вони сховалися від дощу під дашком зачиненого кіоску. Дмитро тримав над її головою газету, яку купив батькові, й намагався розповісти, що писали на останній сторінці. Оксана підвела обличчя й побачила, як вода збігає йому з волосся просто на вії. Вона витерла краплю з його щоки. Він замовк на півслові, опустив газету, і дощ одразу намочив їй потилицю. Оксана потім довго не могла згадати, про що була та стаття. Пам’ятала тільки, як по дорозі до гуртожитку Дмитро тримав її за руку в кишені своєї куртки.
На день народження Оксана подарувала Дмитрові блокнот у синій обкладинці. Він креслив схеми на клаптиках паперу й завжди губив той, який був йому потрібен. На першій сторінці вона написала його ім’я. Напередодні, коли чорнило ще сохло, вклала між сторінками недописаний лист до подруги Ліди й зовсім про нього забула.
Дмитро знайшов лист увечері. Складений аркуш випав йому на коліна. Він устиг прочитати своє ім’я, а тоді дочитав абзац. «Дмитро якийсь особливий, Лідо. Хороший, приємний, класний і такий простий. Я з ним можу сидіти мовчки й мені добре». Останнє речення він згадав тільки через багато років. Того вечора весь рядок для нього закінчився на слові «простий».
Наступного ранку він віддав їй лист на сходах. Оксана одразу впізнала свій почерк і зраділа, бо весь ранок шукала аркуш у сумці. Потім глянула на Дмитра.
— Ти знала, що я будівельник, а не якийсь багатій чи підприємець, — сказав він. — Чи ти тепер і сама здивувалася?
— Дімо, ти про що?
— Про те, що я в тебе простий.
Вона встигла сказати, що їй подобається, як він розмовляє з людьми. Що йому не треба ні перед ким вихвалятися. Дмитро збіг униз, перескакуючи через сходинку. Оксана залишилася з листом у руці. Тоді їй здавалося, що ввечері він охолоне й вона знайде точніше слово.
Минуло два тижні. Він двічі побачив її в коридорі й обидва рази звернув до майстерні. Оксана знала, яким поїздом він повертається від батьків у неділю. Вирішила зустріти його на вокзалі, де він бодай вислухає її до кінця. Купила два пиріжки з вишнями й тримала пакет під пальтом, щоб не вистигли.
Поїзд прибув із запізненням. Дмитро вийшов із вагона під руку з дівчиною у світлій куртці. Спустився на перон, повернувся, підхопив її важку валізу з верхньої сходинки, а потім узяв дівчину за руку. Оксана ступила назустріч. Вона й досі пам’ятала, як Дмитро глянув їй просто в очі, а за мить перевів погляд на вихід. Пройшов так близько, що міг зачепити її ліктем. Навіть не привітався.
Додому Оксана йшла пішки. Один пиріжок віддала жінці, яка продавала на розі насіння. Другий принесла до гуртожитку, поклала на підвіконня й згадала про нього наступного дня, коли вишневий сік уже проступив крізь папір.
Під кінець навчання Ліда приїхала до Оксани на вихідні. Вони разом складали книжки в картонну коробку. Між конспектами знайшовся той лист. Оксана дала подрузі прочитати його через стільки місяців. Ліда дочитала, склала аркуш по старих згинах і спитала, чи покласти його до коробки. Оксана сказала, що їй однаково. А коли подруга вийшла по мотузку, дістала лист і сховала між сторінками зошита з радіовузла.
Після училища Оксана вивчилася на журналістку й повернулася до свого районного містечка. На місцевому радіо їй спочатку доручили читати прогноз погоди. Першого ранку вона так хвилювалася, що двічі назвала четвер середою. Звукооператор приклав до скла записку з правильною датою. Оксана виправилася в ефірі й засміялася. Потім кілька слухачок дзвонили до редакції, щоб сказати, що самі зранку теж ледве згадують, який сьогодні день.
З Романом вона познайомилася, коли прийшла записувати сюжет у бібліотеку, де він лагодив проводку. Зустрічалися майже рік, а розписалися вже після народження Марійки. Дівчинці було шість тижнів. На єдиній фотографії з того дня Оксана тримає її на руках, а Роман дивиться кудись убік, бо з його кишені саме задзвонив телефон.
Почувши, що народилася донька, Роман довго мовчав, а тоді сказав, що наступним обов’язково буде хлопець. Оксана тоді подумала, що він просто розгубився. Вона й сама, перш ніж узяти Марійку на руки, боялася, що не знатиме, як тримати таку маленьку голову. Але минали місяці, і Роман дедалі частіше знаходив причину затриматися саме тоді, коли треба було купати чи годувати дитину. А коли Марійка вперше сказала «тато», він попросив Оксану зробити тихіше телевізор і так і не почув, як донька повторила.
Про іншу жінку він сказав сам. Прийшов по речі й заговорив про те, що завжди мріяв про сина. Оксана слухала його й дивилася, як Марійка на підлозі годує ляльку з порожньої ложечки.
— Вона вже розуміє слова, — тихо сказала Оксана. — Хочеш говорити далі, ходімо на кухню.
Невдовзі вони розлучилися. У перший вечір, коли Роман забрав останню сумку, Марійка довго не могла заснути. Оксана читала їй ту саму книжку про ведмедя доти, доки донька не почала поправляти її з заплющеними очима. Тоді Оксана нарешті поклала книжку на підлогу, лягла поруч і дозволила собі заплакати. Марійка спросоння знайшла її руку й поклала собі під щоку.
Коли Марійка пішла до школи, Оксана почала вести вечірню програму. Щосереди слухачі телефонували й замовляли пісні для близьких. Якось літня жінка попросила поставити чоловікові їхній весільний вальс. Поки шукали запис, вона розповіла, що чоловік сидить на кухні й чистить яблука на пиріг. Він завжди чистив їх довго, знімав шкірку однією стрічкою й клав їй на долоню. Оксана поставила вальс і під час музики подумала, що давно вже нікому не розповідала дрібниць про свій день. Удома вона спитала Марійку, чи та допоможе їй спекти пиріг. Вони нарізали яблука разом, і донька аж верескнула, коли в неї вперше вийшла ціла спіраль зі шкірки.
Одного дня в редакції задзвонив телефон. Чоловік просив якнайшвидше дати оголошення в ефірі. Його донька була в лікарні. Їй терміново потрібна була донорська кров рідкісної групи, а потрібного запасу в лікарні тоді не було. Він говорив уривками, ніби біг сходами, хоча довкола нього було так тихо, що Оксана чула, як шарудить папір.
— Як звати вашу доньку? — спитала вона.
— Іринка. Ірина Дмитрівна Коваль.
На слові «Іринка» голос раптом став нижчим і м’якшим. Прізвище тільки підтвердило те, що Оксана вже зрозуміла. Колись Дмитро таким самим голосом кликав її з подвір’я гуртожитку, щоб не розбудити сусідок. Вона стиснула ручку й змусила себе подивитися на аркуш.
— Повторіть, будь ласка, номер, який вам дали в лікарні.
Він повторив і почав дякувати, хоча вона ще нічого не зробила. Оксана передзвонила в лікарню, звірила дані й уточнила, куди мають звертатися охочі. За кілька хвилин вона вже читала оголошення в ефірі. На імені дівчинки мало не збилася, вдихнула й дочитала номер. Потім повторила його повільніше, щоб устигли записати ті, в кого ручка знайшлася тільки з другого разу.
Того дня до редакції дзвонили люди. Одна жінка просила продиктувати номер для її брата. Хтось почув оголошення в майстерні й перепитав адресу. Надвечір із лікарні повідомили, що потрібні донори відгукнулися. Оксана вийшла на вулицю, зателефонувала Марійці й спитала, чи вона вже вдома. Донька сказала, що давно, а ще що зварила макарони й залишила мамі цілу тарілку. Оксана простояла біля редакції, поки Марійка докладно пояснювала, чому сир цього разу треба терти просто в тарілку.
За два тижні Дмитро прийшов у редакцію з букетом білих хризантем. Секретарка сказала, що дикторка зараз вийде. Він відійшов до вікна, аби звільнити прохід, і став поправляти папір довкола букета. Оксана вийшла зі студії з горнятком у руці. Він підняв очі. Вона одразу впізнала, як він трохи примружується, коли дивиться проти світла.
— Оксано?
— Як Іринка?
Дмитро кивнув кілька разів, перш ніж зміг відповісти.
— Уже вдома. З мамою сперечається, бо хоче в школу. Уявляєш? Учора вона вже сама заплела собі косу. Я довго стояв у дверях і дивився, як вона шукає гумку. Ще два тижні тому я б за таке видовище все віддав.
Він простягнув квіти й сказав, що прийшов подякувати тій дикторці, яка прочитала оголошення. Оксана взяла букет і тільки тоді відповіла, що то була вона. Дмитро сперся долонею на підвіконня. На пальці в нього білів тоненький шрам, якого вона раніше не бачила.
— Там ще торт, — сказав він і показав на коробку біля стіни. — Київський. Іринка сама вибирала.
На редакційній кухні Оксана поставила хризантеми у високу банку, а Дмитро розрізав торт ножем для хліба. Коржі хрустіли, і крихти сипалися на стіл. Вони говорили про дочок, про роботу, про те, що Дмитро досі носить олівець у нагрудній кишені, хоча тепер керує бригадою й більшість креслень приходить на телефон. Він розповів, що з Іринчиною мамою вони давно живуть окремо, а під лікарнею тієї ночі просиділи на одній лавці й передавали одне одному термос. Оксана розповіла, як Марійка навмисне вмикає радіо голосніше, коли приходять подруги, і вдає, що їй байдуже, чи вони впізнають маму.
Чай давно вистиг, коли Дмитро відклав виделку.
— Я бачив тебе на вокзалі, — сказав він. — Хотів, щоб тобі теж стало боляче. Ту дівчину я знав із дитинства. Вона й гадки не мала, чого я раптом схопив її за руку.
Оксана зібрала крихти з краю столу на блюдце.
— Я два тижні думала, як тобі пояснити те слово. А на вокзалі зрозуміла, що ти навіть привітатися зі мною не хочеш.
— Мені шкода, Оксано. І за вокзал, і за лист. Я тоді чув у тому слові все, чого сам соромився.
Вона не відповіла одразу. У коридорі хтось голосно шукав ключі від студії. Оксана подумала, що колись віддала б бозна-що, аби почути ці кілька речень. А тепер могла дозволити собі спочатку допити чай.
— Я написала «простий», бо поруч із тобою мені було легко, — сказала вона нарешті. — Пам’ятаєш те вікно в училищі? Ти тоді спершу попросив мене забрати палець. Мені оце й сподобалося.
Дмитро засміявся, і Оксана теж. За хвилину вони вже згадували, як у радіовузлі загубили ключ, як він допоміг їй залізти через фрамугу і як вона зачепила спідницею цвях. Розмова пішла так легко, ніби між тим вікном і цією кухнею було кілька сходинок, які вони щойно піднялися разом.
Дмитро взявся налити їм свіжого чаю. Довелося відкрити три шафки, перш ніж він знайшов заварку. Оксана дивилася, як він порається біля столу. Колись вона теж уявляла, що вони сидітимуть разом на кухні, тільки тоді в уяві обоє були зовсім молоді. Тепер Дмитро підніс пакетик до очей, бо забув окуляри, й вона прочитала йому, що там написано.
На прощання Дмитро попросив її номер. Оксана продиктувала. Він набрав, і в кишені її піджака задзвонив телефон.
— Це я, — сказав він, хоча стояв за крок від неї.
— Чую, — відповіла Оксана.
Увечері вони з Марійкою доїдали торт. Донька спитала, чи то приніс той чоловік, для чиєї дівчинки мама читала оголошення. Оксана кивнула й розповіла, що колись вони вчилися разом. Марійка хотіла знати, чи мама вже тоді працювала на радіо. Оксана почала згадувати своє перше оголошення про загублену рукавичку, і саме тут Дмитро подзвонив. Вона подивилася на екран і всміхнулася.
— Зачекай, — сказала Марійка. — А рукавичку знайшли?
Оксана підняла слухавку.
— Дімо, ти пам’ятаєш, хто тоді забрав ту рукавичку?
