Коли Інна провернула ключ у замку, вона мріяла лише про гарячу ванну та тишу. Проте тиша в цій квартирі завжди була підступною.
Як тільки двері відчинилися, на тумбі в передпокої вона побачила Мурзу — масивну триколірну кішку, яка завмерла в позі єгипетського сфінкса.
Мурка дивилася на Інну так, ніби та щойно приземлилася на кухонному столі в космічній тарілці, витоптавши посіви петрушки.
— Ну що ти на мене вилупилася? — втомлено кинула Інна, скидаючи туфлі. — Так, я прийшла пізно. Так, від мене пахне чужими котами, бо на роботі знову був день відкритих дверей у притулку.
Кішка повільно моргнула, і в цьому жесті читалося стільки зневаги, що Інні на мить стало ніяково. Але справжній «сюрприз» чекав у вітальні. Посеред кімнати стояв Ігор, обкладений коробками, і вигляд у нього був не менш войовничий, ніж у кота
— О, з’явилася! — замість вітання вигукнув Ігор. — Ти бачила, що твоя «принцеса» зробила з моїми кресленнями? Вона не просто по них пройшлася, вона влаштувала там деструктивний перформанс!
— По-перше, добрий вечір, — Інна схрестила руки на грудях. — По-друге, Мурза — тонкий поціновувач мистецтва. Якщо вона вирішила, що твій план забудови мікрорайону потребує додаткових дірок від кігтів, значить, проект був сирим.
— Сирим?! Інно, це робота трьох тижнів! — Ігор підскочив з дивана. — Вона дивиться на мене як на загарбника щоразу, коли я наближаюся до робочого столу. А тепер вона дивиться на тебе так, ніби ти зрадила весь котячий рід, привівши мене сюди пів року тому!
— Не перекладай провину на тварину, — відрізала Інна. — Ти знову забув закрити кабінет. І взагалі, чому в хаті такий безлад? Ти обіцяв приготувати вечерю.
— Вечерю? — Ігор істерично засміявся. — Я намагався! Але як тільки я дістав курку, ця хутряна бестія вискочила на стіл і почала шипіти на пательню. Вона захищала птицю, Інно! Вона дивилася на мене як на міжгалактичного м’ясника! Я не зміг готувати під таким психологічним тиском.
— Ти дорослий чоловік, Ігорю! Тебе залякала кішка вагою в чотири кілограми?
— Це не кішка, це колективний розум зла! — вигукнув він, вказуючи на поріг, де якраз з’явилася Мурза. Вона сіла рівно посередині між ними, переводячи погляд з одного на іншого з виразом глибокого розчарування в людській расі.
— Подивися на неї, — прошепотіла Інна. — Вона ж просто хоче уваги. А ти влаштував тут істерику через папірці.
— Папірці?! Це державне замовлення! — голос Ігоря зірвався на фальцет. — Ти завжди її виправдовуєш. Коли вона з’їла мій кактус — «це вітаміни». Коли вона скинула мій ноутбук — «це закон гравітації». А те, що я живу в стані постійної холодної війни, тебе не обходить?
— Можливо, якби ти не намагався виселити її з улюбленого крісла своїми дурними гантелями, вона б не дивилася на тебе як на окупанта! — Інна вже майже кричала. — Ця квартира належить їй за правом першої лапи!
— Ах ось як? Тоді, можливо, мені теж варто почати шипіти на твоїх гостей і дряпати диван, щоб здобути твою прихильність? — уїдливо запитав Ігор. — Бо поки що в цьому домі поважають лише тих, у кого є хвіст і вуса.
— Ти поводишся як дитина! — тупнула ногою Інна. — Мурза бачить твою невпевненість. Вона відчуває, що ти боїшся її погляду. Ти для неї — незрозумілий об’єкт, який заважає спати вісімнадцять годин на добу.
— Я не об’єкт! Я людина, яка платить за цей корм з кроликом і лососем! — Ігор схопив пачку корму і потряс нею в повітрі. — Чуєш, Мурзо? Я твій спонсор! Де твоя вдячність?
Кішка підвелася, позіхнула, демонструючи ідеально гострі зуби, і повільно підійшла до порожньої миски. Вона подивилася на Інну, потім на Ігоря, а потім видала коротке, вимогливе «М’яв», яке звучало як наказ розійтися по кутках і припинити балаган.
— Бачиш? — Інна раптом розсміялася, хоча в очах ще іскрився гнів. — Вона вважає нас обох ідіотами.
— Тут я з нею вперше згоден, — зітхнув Ігор, опускаючи пачку корму. — Але креслення ти мені допоможеш склеїти. І це не обговорюється.
— Допоможу, — погодилася Інна, підходячи до Мурзи, щоб почухати її за вухом. — Але спочатку ти перепросиш її за те, що назвав «бестією».
Ігор закотив очі, але нахилився до кішки:
— Вибач, о Велика міжпланетна загарбнице. Просто… не чіпай більше мої мости, добре?
Мурза примружилася. Здавалося, на мить у її очах промайнула іскра розуміння, але вже за секунду вона знову дивилася на них як на дивних істот, що навіщось видають забагато шуму в її ідеальній квартирі.
Мир був крихким, як тонка скоринка льоду на калюжі в листопаді. Коли перші емоції вщухли, вітальня перетворилася на імпровізований штаб із ліквідації наслідків «котячого апокаліпсису».
Інна, розстеливши на підлозі вцілілі фрагменти ватману, озброїлася прозорим скотчем і хірургічною точністю. Ігор сидів поруч, похмуро тримаючи лінійку, і час від часу кидав підозрілі погляди в бік кухні, де Мурка з гуркотом доїдала свій законний пайок.
— Тобі не здається, що вона робить це навмисно голосно? — поцікавився Ігор, коли черговий «хрусь» котячого корму відлунив від стін, як постріл. — Вона ніби каже: «Дивіться, я споживаю ваші ресурси, поки ви латаєте свої нікчемні плани».
— Ігорю, зосередься, — зітхнула Інна, притискаючи край розірваного аркуша. — Тут лінія забудови розійшлася на три міліметри. Якщо ми помилимося, твій торговий центр виглядатиме так, ніби його будував п’яний кубіст.
— Він і так так виглядатиме, бо Мурка прокусила саме той сектор, де мала бути парковка! — Ігор вихопив олівець. — Подивися на ці дірки. Це не просто сліди зубів, це архітектурна критика. Вона вважає, що там має бути сквер із деревами для лазіння, а не асфальтований майданчик.
— Можливо, в неї просто ріжуться зуби? — припустила Інна, намагаючись стримати посмішку.
— Їй п’ять років, Інно! У неї ріжеться тільки егоїзм і жага до хаосу!
Щойно вони почали з’єднувати головний фасад, Мурка, закінчивши трапезу, неквапливою ходою повернулася до кімнати. Вона не пішла на своє крісло. Вона не пішла спати.
Вона зупинилася за пів метра від розкладених креслень і почала ретельно вмивати лапу, ігноруючи людей так демонстративно, що повітря навколо неї, здавалося, вібрувало від гордості.
— Тільки спробуй сюди наступити, — попередив Ігор, виставивши вперед лінійку, як шпагу. — Тільки спробуй, і я закрию тебе в переносці до самого ранку!
Кішка зупинилася, повільно підняла голову і подивилася на нього. Це був той самий погляд — холодний, аналітичний, ніби вона вивчала біологічний вид, який випадково навчився користуватися скотчем.
— Вона не наступить, — заспокійливо сказала Інна, але в цей момент Мурка видала тихе, вібруюче «мррр» і одним граційним стрибком приземлилася точно в центр найбільшого аркуша.
— А-а-а! Геть! Назад! — закричав Ігор, розмахуючи руками.
— Не чіпай її, ти її налякаєш! — Інна намагалася перехопити його руки.
— Вона налякає?! Вона щойно сіла дупою на мерію! Вона знищує адміністративний центр міста!
— Це просто папір, заспокійся! Мурко, кицюню, зійди, будь ласка…
Але «кицюня» не збиралася йти. Вона відчула під собою приємну прохолоду ватману і почала повільно, з розстановкою, «місити» папір лапами, випускаючи кігті. Кожен рух супроводжувався характерним звуком проколювання дорогого паперу.
— Ти це бачиш? — голос Ігор став небезпечно тихим. — Вона робить це дивлячись мені в очі. Це виклик. Це пряма декларація війни.
— Знаєш що? — Інна раптом відпустила край паперу і підвелася. — Мені набридло. Весь вечір ти поводишся так, ніби вона — головний лиходій у фільмі про Бонда, а я — її спільниця. Це просто кішка. Ти людина. Чому ти дозволяєш тварині маніпулювати твоїм настроєм?
— Бо вона не просто тварина! Вона — твій вибір! — вигукнув Ігор, теж піднімаючись. — Ти вибрала її, коли ми з’їжджалися, знаючи, що вона мене терпіти не може.
Ти сказала: «Вона звикне». Минуло пів року! Єдине, до чого вона звикла — це до думки, що я тут на правах обслуговуючого персоналу, який іноді приносить курку!
— Це неправда! Я вибрала вас обох! Але якщо ти ставиш питання так, ніби я маю обирати між твоїм его та її спокоєм, то ти програєш, Ігорю. Бо вона не може аргументувати свою позицію словами, а ти можеш, але замість цього просто ниєш про дірки в папері!
— Нию?! Це моя кар’єра! — Ігор схопив зіпсований аркуш, від чого Мурза нарешті незадоволено зіскочила і відійшла до шафи. — Ти завжди її захищаєш. Навіть коли вона явно неправа. Ти робиш із мене агресора, хоча я тут — постраждала сторона!
— Постраждала сторона? Подивися на себе! Ти дорослий чоловік, архітектор, який стоїть посеред кімнати і сперечається з кішкою! — Інна відчувала, як до горла підступає клубок від образи.
— Може, проблема не в Мурці? Може, проблема в тому, що ти просто не хочеш ділити цей простір ні з ким, крім себе і своїх ідеальних креслень?
— Як ти можеш таке казати? — Ігор опустив руки. — Я старався. Я купував їй ті іграшки з котячою м’ятою, які вона ігнорує. Я намагався її погладити, а вона ледь не відірвала мені палець. Вона дивиться на мене як на іншопланетянина, який вкрав її улюблену людину. І ти підігруєш їй у цьому!
Кімната занурилася в гнітючу тишу. Навіть Мурка притихла, спостерігаючи за ними зі своєї високої позиції на шафі. Її жовті очі світилися в напівтемряві, і тепер у них не було зневаги — лише дивне, майже людське очікування.
— Можливо, — тихо сказала Інна, — нам усім треба випити чаю і перестати шукати підтекст там, де його немає. Вона — кішка. Вона хоче спати на папері, бо він шурхотить. Ти — архітектор, ти нервуєш через дедлайн. А я просто хочу, щоб ви обоє перестали поводитися так, ніби цей дім — поле битви.
Ігор зітхнув, дивлячись на латки скотчу на своєму проекті.
— Добре. Чай. Але якщо вона вночі скине на мене лампу, я не буду за це вибачатися.
— Домовилися, — посміхнулася Інна.
Вони пішли на кухню, залишивши світло у вітальні увімкненим. Як тільки кроки затихли, Мурка зіскочила з шафи. Вона підійшла до заклеєного креслення, ще раз подивилася на двері, а потім згорнулася клубочком прямо на місці «адміністративного центру».
Вона не була зневажливою. Вона просто нарешті знайшла найтепліше місце під лампою, де пахло папером і тими двома дивними істотами, які, попри постійні сварки, все ж таки були її особистою, хоч і недосконалою, власністю.
Галина Червона
