Коли офіціант приніс теку з рахунком, я встигла помітити цифру раніше, ніж Максим прикрив її долонею. Дві тисячі чотириста вісімдесят гривень. Проте я не очікувала, що він попросить мене оплатити половину рахунку.

Коли офіціант приніс теку з рахунком, я встигла помітити цифру раніше, ніж Максим прикрив її долонею. Дві тисячі чотириста вісімдесят гривень. Проте я не очікувала, що він попросить мене оплатити половину рахунку.

Я подумки перерахувала все, що було на столі: креветки в соусі з манго, стейк з мармурової яловичини середньої прожарки, салат з рукколою та пармезаном, десерт з назвою, яку я навіть не намагалася вимовити, два келихи свіжовичавленого соку й пляшку мінеральної води.

Максим замовляв упевнено, не дивлячись на ціни, і я подумки раділа: нарешті чоловік, який не економить на першому враженні.

Я помилилася.

— Слухай, — сказав Максим, відхиляючись на спинку стільця й постукуючи пальцями по шкіряній обкладинці, — давай чесно. Ти оплатиш свою половину сама.

Спочатку я подумала, що він жартує. Навіть засміялася — коротко, нервово, як сміється людина, яка не впевнена, чи правильно зрозуміла чужу інтонацію.

— У якому сенсі? — перепитала я, все ще сподіваючись, що зараз він скаже: «Та розслабся, я запрошував, я й плачу».

Але він не сказав.

— Ну дивись, — Максим нахилився вперед, — ми ж рівноправні люди. Ти працюєш, я працюю. Чому я маю платити за тебе? Ми сиділи, їли, спілкувалися. Ти з’їла рівно половину, я бачив. Навіть салат ми ділили порівну. Ти ж погоджуєшся, що це справедливо?

Я дивилася на нього й намагалася зрозуміти, у який момент усе пішло не так. Ще п’ять хвилин тому він розповідав мені про свій бізнес — надає послуги з монтажу систем відеоспостереження для офісних будівель. Про те, як важко знайти надійних монтажників. Про тендер, який нещодавно виграв.

Я слухала, ставила запитання, навіть щось занотовувала в телефон — не тому що мені було цікаво про камери спостереження, а тому що хотіла показати: я долучаюся, я слухаю, мені важливо те, чим він живе. А тепер він сидить із серйозним обличчям і пояснює мені, що салат ми ділили порівну.

— Максиме, — сказала я повільно, відчуваючи, як червоніють щоки, — ти запросив мене в ресторан. Ти обрав місце. Ти замовляв усе сам. Ти навіть не спитав, чого хочу я, ти просто сказав офіціантові: «Нам те саме». Я не хотіла ні креветок, ні стейка. Я замовила б суп і щось простіше. Ти навіть меню мені не дав відкрити.

— Ну ти ж їла, — відповів він із легким подивом. — І креветки їла, і стейк. Я ж бачив. Навіть хвалила.

Я справді хвалила. Бо мене вчили бути ввічливою. Бо хотілося йому сподобатися. Бо коли тобі тридцять дев’ять, ти в розлученні вже п’ять років, а син за рік закінчує школу — починаєш думати, що варто бути м’якшою. Не сперечатися через дрібниці. Приймати чоловічі жести з вдячністю.

Мама завжди повторювала: «Ти надто самостійна, чоловіки таких бояться». І я старалася. Кивала, усміхалася, не перебивала. А тепер виявляється, що весь цей час він вів бухгалтерію наших жувальних рухів.

— І що тепер? — запитала я, відсуваючи тарілку. — Ти хочеш, щоб я прямо зараз дала тобі тисячу двісті сорок гривень?

— Ну так, — він знизав плечима так, ніби я питала про очевидне. — Можна на картку. Або готівкою, якщо є.

Я відкрила сумочку. Мене накрила образа — різко, як крижаною водою з душу, коли забуваєш перевірити, у якому положенні стоїть перемикач. Дістала гаманець, перерахувала купюри. Дев’ятсот гривень.

На картці в застосунку банку — трохи більше тисячі. Там же була кредитка, якою я майже не користувалася, але тримала про всяк випадок.

— У мене немає стільки готівки, — сказала я, не дивлячись на нього. — Давай перекажу.

— Давай, — погодився він легко, без тіні збентеження. — У мене телефон при собі.

Він продиктував номер картки, я відкрила застосунок банку, обрала кредитну картку, ввела цифри, суму. Палець завис над кнопкою «Перевести». У голові крутилася думка: якщо я це зроблю, то погоджуся з тим, що зі мною можна так поводитися. Якщо я це зроблю, цей вечір із побачення перетвориться на комерційну угоду, де мене оцінили рівно в половину ресторанного рахунку. Тисяча двісті сорок гривень — стільки коштує мій вечір п’ятниці, який я могла провести вдома із сином, дивлячись разом серіал.

Я натиснула «Перевести».

Гроші пішли миттєво, телефон пискнув сповіщенням. Максим перевірив свій — кивнув.

— От і чудово, — сказав він, підкликаючи офіціанта. — Розрахуємося і, може, прогуляємося? Погода гарна.

Я мовчки дивилася, як він простягає офіціантові свою картку, як апарат друкує чек, як він забирає свій примірник, акуратно згортає й ховає у внутрішню кишеню піджака.

Ми вийшли з ресторану. Вечірнє повітря пахло бензином і нагрітим асфальтом — звичайний запах центру Києва в червні. Я зупинилася біля входу, поправляючи ремінець сумки на плечі.

— Максиме, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно, — ти розумієш, що ти щойно зробив?

— А що я зробив? — він подивився на мене зі щирою цікавістю. — Я запропонував чесний розрахунок. Ти ж сама казала, що працюєш керівницею відділу продажів у торговельній компанії, що ти незалежна, що колишній чоловік тебе не утримував, ти все сама. Я думав, ти оціниш такий підхід. Без цих застарілих штучок.

— Я не казала, що я за рівноправність за будь-яку ціну. Я сказала, що сама плачу за іпотеку. Це різні речі.

— Ну добре. Але ти ж доросла людина. Ти заробляєш. Чому я маю платити за тебе?

Я хотіла відповісти, але не могла підібрати слів. Дивилася на нього — високого, у гарному костюмі, з дорогим годинником на зап’ясті — і намагалася поєднати в голові дві несумісні картинки. Ось він сидить у ресторані й щедрим жестом підкликає офіціанта: «Принесіть нам, будь ласка, сет із морепродуктів, і ще стейк, так, той самий, і десерт на ваш вибір». І ось він же пояснює мені, що салат ми ділили порівну.

У який момент одна людина перетворюється на іншу? Чи це не перетворення, а те, що було завжди?

— Знаєш, — сказала я нарешті, — річ не в грошах. Я можу заплатити цю тисячу двісті. Я їх уже заплатила. Річ у тому, як це виглядає. Ти мене запросив. Ти обрав ресторан. Ти замовляв їжу. Якби ти заздалегідь сказав: «Давай навпіл», я б замовила по-іншому. Я обрала б те, що вписується в мій бюджет. Розумієш?

— А що, у тебе з бюджетом проблеми? — він примружився. — Вибач, я не знав. Могла б сказати. Але ти ж не казала.

— У мене немає проблем із бюджетом. У мене є проблема з тим, що мене поставили перед фактом. Ти витратив мої гроші без моєї згоди. Ти вирішив за мене, що я готова віддати тисячу двісті за вечерю. Ти питав мене?

— Ти їла, — повторив він упевнено, і в цю мить я побачила в його очах те, що налякало мене більше за саму ситуацію. Не злість. Навіть не жадібність. А цілковите, глухе, непробивне нерозуміння.

Він справді не бачив проблеми. Справді вважав, що вчинив правильно й справедливо. І від цього мені стало по-справжньому не по собі — бо неможливо пояснити людині те, чого вона не хоче чути. Можна сперечатися з тим, хто розуміє твої аргументи, але не погоджується з ними. Але не можна сперечатися з тим, хто не розуміє, про що взагалі йдеться.

— Максиме, — сказала я втомлено, — уяви на хвилину. Ти кличеш бізнес-партнера на вечерю. Обираєш ресторан. Замовляєш їжу. Хочеш справити враження, показати, що у вас усе серйозно. А потім, коли приносять рахунок, кажеш йому: «Слухай, оплати свою половину». Що подумає партнер? Що ти дивна людина, з якою краще не мати справ. Правильно?

— Це інше, — насупився він. — То бізнес. А це…

— А це що? Жінка — не партнерка? Жінці можна виставити рахунок без попередження? Жінка має радіти, що їй узагалі дозволили заплатити половину?

— Ти перекручуєш, — він скривився. — Я хотів запропонувати чесний розрахунок. Мені здавалося, що це по-сучасному.

— По-сучасному — це коли двоє людей заздалегідь домовляються, хто і як платить, — відповіла я. — А не коли один замовляє на дві з половиною тисячі, а потім виставляє рахунок іншій. Це не «по-сучасному». Це називається «я хочу виглядати круто за чужий кошт».

Він замовк. Я бачила, як напружилися його вилиці. Йому не подобалося те, що я казала. Не подобалося, що я не погоджуюся. Що я взагалі смію обговорювати його рішення.

— Гаразд, — сказав він холодно. — Вибач, якщо образив. Я справді не хотів. Давай закриємо тему. Завтра субота, може, кудись сходимо? У парк прогуляємося. Там і витрачатися не доведеться.

Я подивилася на нього й раптом засміялася — цього разу без нервів, майже щиро. Бо остання фраза розставила все на місця. «Там і витрачатися не доведеться». Він уже включив мене у свою бухгалтерію. Уже порахував, що на другому побаченні витрат бути не повинно, бо на першому я оплатила половину, а на другому хай платить він своїм часом і присутністю. Або навпаки — хай тепер я плачу за повітря та його гарний настрій. Баланс має зійтися.

— Ні, Максиме, — сказала я, відсміявшись. — Ми нікуди не підемо.

— Чому? — він підняв брови. — Через гроші? Я ж вибачився.

— Не через гроші. Через те, що ти не розумієш, що зробив. І не хочеш розуміти.

Я розвернулася й пішла до зупинки. За спиною почулися кроки — він наздоганяв.

— Зачекай, — гукнув він. — Ну хочеш, я поверну тобі цю суму? Давай поверну. Тільки не йди отак, показово. Дурня ж виходить. Гарний вечір був, нормально посиділи.

Я не озирнулася. Йшла швидко, стукаючи підборами по тротуарній плитці, і почувалася дивно — уже не приниженою, а злою і водночас спокійною. Ніби всередині щось перемкнулося. Ніби я нарешті побачила те, що мала побачити значно раніше.

Ми познайомилися три тижні тому. Звичайна історія — спільні знайомі, чийсь день народження в кав’ярні, випадкова розмова біля вітрини з десертами. Він підійшов, коли я обирала між еклером і тірамісу, і сказав: «Беріть обидва, життя коротке».

Я засміялася, і ми розговорилися. Йому сорок три, власна справа, розлучений чотири роки тому, дорослий син навчається в Харкові на інженера. Говорив складно, жартував доречно, дивився уважно. Я дала номер телефону без особливих сподівань — радше з ввічливості, бо давно ні з ким не знайомилася, треба було з чогось починати.

У листуванні він був уважний. Щоранку писав: «Доброго ранку, як спалося?» Удень питав, як пройшла нарада. Увечері бажав спокійної ночі.

Я відвикла від такої уваги. Мій колишній чоловік останні три роки шлюбу навіть не питав, як я дісталася до роботи, хоча маршрутка їздила через промзону і часом застрягала там на сорок хвилин. А тут — майже незнайомий чоловік виявляє турботу. Я гріла руки коло цього тепла, як гріється змерзла людина біля чужого вогнища, навіть не думаючи про те, що вогнище можуть загасити будь-якої миті.

І ось вогнище загасили. Точніше, виставили рахунок за дрова.

Я сіла в маршрутку, дістала телефон і відкрила наше листування. Прогорнула три тижні повідомлень. «Ти сьогодні чудово виглядаєш» (я надіслала фото з офісу, де стояла на тлі стенду зі зразками продукції). «З тобою так легко, ти дивовижна» (після телефонної розмови, коли я розповіла йому про сина та його плани вступати до університету). «Хочу побачитися з тобою в нормальній обстановці, ходімо в хороше місце» (це було позавчора, і я погодилася, бо «хороше місце» від чоловіка його віку і статусу звучало як щось доросле й серйозне).

Ось воно, «хороше місце», подумала я. Ось що ти мав на увазі. Місце, де можна замовити на дві з половиною тисячі й поділити рахунок навпіл. Ти не збрехав, Максиме. Справді хороше місце. Для тебе.

Маршрутка трусилася розбитим асфальтом, я трималася за поручень і дивилася в темне вікно. У відображенні бачила своє обличчя — втомлене, з розмазаною тушшю в куточку правого ока. Я була зла, і це добре. Коли я розлучалася з чоловіком, два роки варилася в образі й сльозах, і це було руйнівно. А злість допомагає зрозуміти, де ти помилилася, і дає сили не повторювати помилку.

Де я помилилася? Помилилася на самому початку — коли дозволила собі розслабитися. Коли вирішила, що чоловік, який красиво доглядає в листуванні, буде так само гарно поводитися в реальному житті. Коли не спитала, що він має на увазі під «хорошим місцем». Коли дозволила йому замовляти за мене, навіть не відкривши меню.

Я сама віддала йому право вирішувати — а потім здивувалася, що він скористався цим правом так, як вигідно йому.

Удома на мене чекав син. Точніше, не чекав — сидів на кухні з ноутбуком і готувався до іспиту, навколо нього були розкладені роздруківки з формулами.

— Як побачення? — запитав він, не відриваючись від екрана.

— Потім розповім, — відповіла я, скидаючи туфлі в коридорі. — Іспит коли?

— Через три дні. Хімія. Мам, я серйозно питаю. Ти якась дивна.

Я пройшла на кухню, налила води з глечика, сіла за стіл навпроти нього. Дениску шістнадцять, він усе розуміє швидше за мене. Іноді мені здається, що він — дорослий у нашій родині, а я — підліток, який навчається жити заново.

— Побачення було дороге, — сказала я, посміхнувшись. — У прямому сенсі. Тисяча двісті сорок гривень.

— Він змусив тебе платити? — син відірвався від ноутбука.

— Не змусив. Запропонував чесно. Навпіл.

— А замовляв хто?

— Він.

— І ти заплатила?

— Заплатила.

Денис захлопнув ноутбук і подивився на мене так, як дивляться на людину, яка щойно зізналася, що добровільно віддала шахраям пароль від банківської картки.

— Мам, — сказав він повільно, — ти взагалі про що думала?

— Думала, що так буде правильно. Він сказав, що це по-сучасному. Що ми рівні партнери. Що він не хоче мене образити.

Денис закотив очі.

— Мам, це червоний прапорець. Він красиво все обставив, так? Ресторан дорогий, їжа на дві з половиною тисячі, а потім: «Ну ми ж рівні». І ти повелася.

— Ти звідки такі слова знаєш? — запитала я, хоча відповідь була очевидна: інтернет, друзі. Діти зараз дорослішають інакше — не через книжки й довгі розмови на кухні, а через інформаційний потік, у якому вони вчаться вихоплювати головне.

— Мам, це ж очевидно. Ти йому сподобалася, але він хотів перевірити, чи згодна ти терпіти. Якби не заплатила, він би образився й пішов. Якщо заплатила — значить, можна далі тебе випробовувати. На другому побаченні попросив би тебе забрати його сорочки з хімчистки. А на третьому — оплатити половину оренди офісу.

Я мовчала. Денис говорив неприємні речі, але я не могла з ним сперечатися — бо він мав рацію. Не в деталях, а в суті. Я справді боюся залишитися сама. Не панічно, не до тремтіння в колінах — але цей страх сидить десь у підсвідомості й час від часу штовхає мене на дивні поступки. Поступитися в суперечці. Погодитися на незручний час зустрічі. Вдавати, що подобається страва, яку я не замовляла.

— Знаєш, — сказала я синові, — я сьогодні зрозуміла одну річ. Чоловік, який на першому ж побаченні перекладає рахунок на жінку, перекладе на неї й усі майбутні проблеми.

— Звучить як цитата з жіночого паблика, — пирхнув Денис. — Але по суті правильно. Ти видалиш його номер?

Я дістала телефон, знайшла контакт «Максим (із сайту знайомств)», зайшла в налаштування, натиснула «Видалити». Телефон перепитав, чи я впевнена. Я натиснула «Так». Екран блимнув, і ім’я зникло зі списку контактів.

Лишилася тільки історія повідомлень — її я вирішила залишити на якийсь час. Як нагадування. Як документ. Як доказ того, що я вмію помилятися, але вмію й виходити з помилок.

Уночі я лежала без сну й дивилася в стелю. Подумки прокручувала вечір — кожну сцену, кожну фразу, кожен жест. Ось Максим зустрічає мене біля входу в ресторан. Ось допомагає зняти легкий плащ. Ось відсуває стілець. Усе бездоганно, усе за протоколом, усе як у кіно про успішних людей. А потім — раптом. І розумієш, що фільм був не про кохання, а про оману.

Уранці наступного дня я прокинулася з відчуттям полегшення. Знаєте, як буває після сварки — коли все вже сталося, слова сказані, мости спалені, і можна видихнути. Нічого не треба вирішувати. Нічого не треба додумувати. Історія закінчена.

Я зварила каву в турці — старій, алюмінієвій, яка залишилася ще від мами. Насипала дві ложки з гіркою, залила водою, поставила на повільний вогонь. Пінка піднялася швидко, я встигла зняти турку до того, як кава втекла. Цей навик не втрачається — мама навчила мене варити каву в чотирнадцять років, і відтоді я роблю це на автоматі, не задумуючись про пропорції та час.

Денис ще спав, укрившись із головою ковдрою. У нього був вихідний перед іспитом, і я не стала будити. Сиділа на кухні, пила каву з улюбленої чашки з відбитою ручкою, і думала про те, скільки ще таких Максимів зустрінеться на моєму шляху.

Мені тридцять дев’ять. Я в непоганій формі. Маю стабільну роботу, власну квартиру в іпотеці, подушку безпеки на три місяці наперед. Я не красуня, але й звичайна зовнішність — жінка, яких сотні в будь-якому великому місті. Ходжу до перукарні раз на два місяці, купую одяг у мережевих магазинах і вмію підтримати розмову на будь-яку тему — від літератури до курсу валют.

Я не ідеальна — маю свої особливості, свої страхи, свої звички, від яких не готова відмовлятися. Але я не заслуговую на те, щоб на мене дивилися як на бухгалтерський баланс.

Проблема в тому, що шукати когось жінці після сорока — непросто. Чоловіки мого віку або вже в стосунках, або шукають когось молодшого, або настільки обпечені попередніми шлюбами, що бояться будь-якої відповідальності. А ті, хто вільний і готовий до стосунків, часто несуть із собою такий багаж, що він не влазить у жодну камеру схову. В одного — колишня дружина, яка телефонує щовечора. В іншого — дорослі діти, які не приймають нову жінку батька. У третього — власний статут, який він вважає єдино правильним, і ти маєш вбудуватися в нього, як деталь у готовий механізм.

Максим був із третьої категорії. У нього був статут. За цим статутом жінка дорівнювала чоловікові — але тільки у витратах. А в праві приймати рішення, обирати ресторан, замовляти їжу — тут рівність закінчувалася. Тут починалася його територія, на якій він був повним господарем, а я — гостя, яка мала радіти запрошенню.

Удень мені прийшло повідомлення з незнайомого номера.

«Привіт. Це Максим. Пишу з іншого номера, бо ти мій основний, мабуть, заблокувала. Хотів вибачитися ще раз. Учора я неправильно себе повів. Звик, що в бізнесі все ділять порівну, і переніс це на особисті стосунки. Це була помилка. Може, зустрінемося і поговоримо нормально? Я справді хочу спробувати ще раз. І цього разу плачу я».

Я дивилася на екран хвилину, а може, дві. Повідомлення було написане грамотно, спокійно, з розумінням проблеми. Він усвідомив. Вибачився. Запропонував нормальний формат. Багато жінок на моєму місці зараз би розтанули й погодилися на друге побачення.

Але я не розтанула. Бо пригадала його обличчя в ту мить, коли намагалася пояснити йому, у чому проблема. Пригадала той погляд — погляд людини, яка не чує. Не хоче чути. Яка чекає, коли ти закінчиш говорити, щоб сказати свою заздалегідь заготовлену репліку.

Сьогодні він вибачається і пропонує заплатити. А завтра? Через місяць? Через рік? Коли я зроблю щось, що не впишеться в його статут, — він знову почне гнути свою лінію. Бо його вибачення — це не результат переосмислення. Це тактика. Він побачив, що я йду, і вирішив дати задній хід. Але щойно я повернуся, все почнеться спочатку. Може, не з грошей. Може, з чогось іншого — з моїх звичок, мого кола спілкування, моїх стосунків із сином. Він випробовуватиме мене на міцність у кожній точці, поки я не здамся остаточно.

Я надрукувала відповідь: «Максиме, дякую за вибачення. Я ціную це. Але не хочу продовжувати. Річ не в грошах, річ у підході. Ти не порадився зі мною, коли ухвалював рішення, яке стосувалося нас обох. Це звичка, яка не зникає за одну ніч. Бажаю тобі удачі, справді. І дякую за вечерю — моя половина була смачна».

Перечитала повідомлення двічі й натиснула «Надіслати». Потім додала цей номер до чорного списку — уже без вагань, швидко, як зривають пластир. Готово.

У неділю ввечері я подзвонила подрузі. Оксана працювала бухгалтеркою в тій самій торговельній компанії, що і я, тільки в іншому відділі — вела розрахунки з постачальниками. Ми дружили вже років дев’ять, відколи разом починали в старому офісі на околиці Києва. Тепер компанія переїхала в пристойніший бізнес-центр, а дружба залишилася.

Я розповіла їй про п’ятничний вечір — про ресторан, про рахунок, про поділ салату. Оксана слухала, не перебиваючи, і лише наприкінці видала свій висновок.

— Ну і правильно, що видалила. Цей би тебе потім на підрахунок калорій посадив. Слухай, а може, забудь ці знайомства? Живемо ж якось.

— Живемо, — погодилася я. — Але іноді хочеться.

— Чого саме? — Оксана говорила з повним ротом, жувала бутерброд, і я чула шелест фольги. — Чоловіка? Чи відчуття, що ти комусь потрібна?

— Мабуть, другого, — чесно відповіла я. — Коли повертаєшся додому, а там хтось чекає. Не син, а хтось, хто обрав бути з тобою. Хто питає, як минув день, і йому справді цікаво. Хто не рахує, скільки ти з’їла.

— Розумію, — зітхнула Оксана. — Але знаєш, що я тобі скажу? Краще самій, ніж із таким калькулятором. Ось у мене на роботі був випадок: приходить рахунок-фактура, а там сума не сходиться на три копійки. Три копійки, уявляєш? А постачальник принциповий трапився, вимагав переробити весь пакет документів. Ми місяць із ним воловодилися. І знаєш, що я зрозуміла? Якщо людина чіпляється до копійок — вона й в іншому така сама. Це не про гроші. Це про характер.

— Це ти зараз про Максима чи про постачальника? — уточнила я.

— А це одне й те саме. Твій Максим — він як той постачальник. Начебто все правильно робить, по паперах чисто, за законом. А по-людськи — вкрай неприємна людина. Бо є речі, які на папері не відображаються. Повага, наприклад. Або щедрість. Або отаке — коли ти можеш помилитися, а тебе не карають, а підтримують.

— Знаєш, — сказала я, — мені після п’ятниці взагалі не хочеться жодних стосунків. Хочеться лягти у ванну, увімкнути аудіокнигу і нікого не бачити.

— От і правильно. Полеж, послухай. А потім, може, і познайомишся з кимось. Тільки наступного разу — хай спочатку меню показує.

Ми посміялися і попрощалися. Я поклала телефон на стіл і оглянула кухню. На холодильнику висіли старі магніти, привезені з різних міст, — пам’ять про відрядження, яких торік було багато. Поруч — малюнок Дениса, ще дитячий, із початкової школи. На підвіконні стояв горщик із геранню, яку я забувала поливати, але вона все одно росла, бо герань узагалі живуча штука. Звичайна кухня, звичайна квартира, звичайне життя. Не ідеальне, але моє.

Я подумала про те, що завтра понеділок. Треба буде рано вставати, готувати звіт для комерційного директора, відповідати на листи, обдзвонювати клієнтів. Початок тижня — найзавантаженіший час. Потім Денис складе іспит, і треба буде думати про вступ. Потім настане термін чергового платежу за іпотекою. Загалом — життя йде своїм звичним чином, і в цьому житті немає місця для людини, яка ділить салат навпіл.

Я пішла наливати собі чай. Чайник уже вимкнувся. Залила окріп у кружку, кинула пакетик із бергамотом і сіла за стіл. За вікном темніло. Сусідній будинок світився жовтими прямокутниками вікон. Там люди жили своїм життям — хтось вечеряв, хтось дивився телевізор, хтось сперечався, хтось мирився. І нікому з них не було діла до того, що якась жінка на сьомому поверсі щойно поставила крапку в короткій і повчальній історії.

Я відсьорбнула чаю й усміхнулася своїм думкам.

А знаєте, що найсмішніше? Якби Максим одразу сказав: «Давай навпіл», — я б погодилася. Відкрила б меню, обрала суп і щось простіше, заплатила б свої триста гривень і жодного слова не сказала б. Бо я справді не чекаю, що чоловік зобов’язаний за мене платити. Я чекаю іншого — щоб він спитав мене, перш ніж ухвалювати рішення, яке стосується мого гаманця.

Але він не спитав. І в цьому — весь Максим.