Юлю так спритно заштовхали в машину, що вона навіть пискнути не встигла. Та й не думала вона, що в наш час таке взагалі можливе.
Працювала Юля в санаторії, куди доводилося їздити електричкою. Дорога виснажувала, але платили нормально, та й графік був зручний — можна було поєднувати роботу з дитячим садочком. У теплу пору року ще нічого, а ось узимку було страшнувато бігти до станції: темно, людей мало, ще й гаражі ці… Але заштовхали її в машину не біля гаражів, а просто біля станції. Зупинився великий чорний джип, опустилося віконце, і чоловік із густою бородою запитав:
— Прокатаємося, красуне?
Юля красунею ніколи не була. За інших обставин їй, мабуть, було б приємно почути таке звертання. Але ноги в старих чоботях уже нічого не відчували від холоду, з носа текло, а до електрички залишалося сім хвилин. І найбільше за все на світі Юля хотіла опинитися в теплому, натопленому будинку. Хоча хто ж його без неї натопить?
Зараз погріється пів години в електричці, добіжить до садочка, потім у магазин і додому — розпалювати піч, готувати вечерю. Турбот і так вистачало, не до балачок їй зараз.
Так вона й сказала:
— Очі розплющте! Яка я вам красуня!
І пішла вздовж дороги натоптаною стежкою.
Машина обігнала її й знову загальмувала. З неї вийшов чоловік — уже без бороди, інший, високий і кремезний. Він спритно підхопив Юлю й посадив на заднє сидіння.
Той, що був із бородою, задоволено всміхнувся й повідомив:
— Ти мені сподобалася. Тому поїдеш зі мною вечеряти.
І тут Юля зрозуміла, що чоловік не тверезий і зовсім не звик отримувати відмови. Вона розплакалася.
— Відпустіть! На мене донька чекає! Ну навіщо я вам? Мені тридцять два роки, я негарна й розмов підтримувати не вмію. Ви на шубу не дивіться, мені її сусідка з доброти душевної віддала. А під шубою в мене стара кофта й штани. Яка вже тут вечеря?
Здоровань, який посадив її в машину, нахилився й щось прошепотів бороданеві. Той похитав головою і сказав:
— Гаразд, не реви. Я за тобою ще із санаторію стежу. Думаєш, не бачив твоєї кофти? Ти на мою маму схожа, а вона так мріяла, щоб її до ресторану запросили.
— Ходімо, не ламайся.
— Куди ходімо? — Юля витерла носа рукавичкою. — У мене садочок до сьомої! Якщо я до сьомої не прийду, Галина Іванівна Соньку, звісно, на ґанок не виставить, але обдзвонить усіх, кого знає, а потім пів року мені це згадуватиме.
Бородань насупив чоло. Думав він повільно й важко, як усі нетверезі, яким здається, що вони вирішують важливі державні питання.
— Сонька — це донька?
— Донька. П’ять років.
— Ну, тоді забираємо Соньку. Толю, поїхали по Соньку.
Здоровань уже сидів за кермом. Він обернувся й довго дивився на Юлю без жодного виразу на обличчі, наче прикидав, скільки вона важить.
— Адреса.
Юля подумала, що адресу в жодному разі називати не можна. Вона ж читала про таке в інтернеті. Але електричка, судячи з годинника на станції, уже поїхала, а наступна була аж через сорок хвилин. До сьомої вона ніяк не встигала. Зрештою, садочок — це не дім. І вона назвала селище, вулицю Садову та дитячий садок «Ромашка».
Спочатку говорив бородань. Розповів, що звати його Борис, що має вантажівки — аж сорок штук, а починав з однієї «Газелі», на якій сам і їздив. Розповідав, що його мама теж усе життя ходила в старій кофті, а він скільки разів казав їй: купи собі щось нормальне.
Потім він замовк, опустив бороду на груди й захропів.
Юля сиділа, втиснувшись у дверцята, і боялася поворухнутися. У машині було тепло, навіть жарко. Пахло шкірою та перегаром. Ноги в чоботях почали відходити від холоду й боліти.
— Не бійся, — сказав Толя, не обертаючись. — Він тебе не скривдить. Він узагалі не такий.
— А який? Людей просто з вулиці в машину затягує.
Толя помовчав.
— Сорок днів сьогодні. Його мами. Сестра відправила його до вашого санаторію, щоб не пив. А він он як…
І тут Юля зрозуміла, звідки він за нею стежив.
Працювала вона покоївкою в другому корпусі, і номер двісті чотирнадцять був закріплений за нею. Уже третій тиждень вона прибирала звідти пляшки — з-під ліжка, з-за штори, з ванної кімнати. А на тумбочці стояла фотографія в рамці: жінка в хустці мружилася на сонці, позаду виднілися паркан і кури. Юля щодня протирала ту рамку від пилу й думала, що це дружина, тільки вже літня.
Самого постояльця вона майже не бачила. Він то був на процедурах, то спав, відвернувшись до стіни. А він, виходить, її бачив. І кофту теж помітив.
— Двісті чотирнадцятий? — запитала вона.
Толя кивнув у дзеркало.
До садочка під’їхали за п’ять хвилин до сьомої. Галина Іванівна стояла на ґанку в пуховику, накинутому поверх халата, і тримала Соньку за руку так, ніби та могла втекти.
Побачивши чорний джип, вона стиснула губи. А коли з машини вийшла Юля, стиснула їх іще сильніше.
— Вчасно, Юліє Андріївно, — сказала вона. — Майже.
— Майже не рахується, — відповіла Юля й підхопила Соньку.
Сонька пручалася, вивертала шию — їй було цікаво. Коли Юля посадила її на заднє сидіння, Борис прокинувся, підняв голову й втупився в Соньку. Сонька втупилася в нього.
— Мамо, — прошепотіла вона так голосно, що, мабуть, її почули навіть у садочку, — це Дід Мороз?
— Я Борис, — сказав Борис.
— А де подарунки?
Борис довго плескав себе по кишенях, витягнув запальничку, подивився на неї, сховав назад, а потім знайшов у куртці мандарин. Мандарин був трохи пом’ятий. Сонька взяла його обома руками й сказала «дякую», як навчала її Юля.
І Юля вперше за весь вечір трохи перестала боятися.
— Ну, — сказав Борис. — Тепер до ресторану. У найкращий!
— У нас найкращий — біля заправки, — сказала Юля. — І найгірший теж він. Іншого немає.
— Значить туди.
У закладі було майже порожньо. Далекобійник у кутку їв солянку, по телевізору під стелею хтось співав без звуку, а на столах стояли пластмасові троянди в запилених вазочках.
Офіціанткою працювала Ірка Сєдова, з якою Юля до дев’ятого класу сиділа за однією партою.
Ірка подивилася на Юлю, на Соньку, на бородатого Бориса, на Толю, який сів окремо біля дверей і замовив собі чай.
І Юля зрозуміла, що до ранку про цю вечерю знатиме все селище. І що даремно вона сюди приїхала. Але було вже пізно.
Борис дістав із внутрішньої кишені складений учетверо аркушик у клітинку, вирваний із зошита, розправив його долонею на столі й простягнув Ірці.
— Ось це все принеси.
Ірка прочитала вголос, повільно, з виразом:
— Оселедець під шубою. Жульєн. М’ясо по-французьки. Шампанське напівсолодке. Торт «Пташине молоко». — Вона підняла очі. — Жульєна немає. Торта теж. Є «Наполеон», учорашній. М’ясо по-французьки є, тільки в нас воно зі свининою.
— Неси, що є.
Почерк на аркушику був округлий, старанний, шкільний. Юля бачила такий у своєї бабусі. Борис акуратно склав листок назад і поклав у кишеню.
— Мамин, — сказав він. — Валентина Сергіївна. Тридцять років на птахофабриці пропрацювала. Я їй щороку на день народження казав: «Мамо, ось трохи розберуся зі справами — і відвезу тебе до ресторану, в обласний центр, у нормальний». А вона: «Та куди мені, Борчику, та що я там не бачила». А я все ніяк не розбирався. То машина зламається, то податкова. Гроші їй надсилав. Вона їх на картку клала, я потім подивився — майже нічого не витрачала. А після похорону заліз у шафу, а там сукня. Синя, ще й з біркою. І ось це до неї шпилькою приколоте.
Він замовк.
— Чотири роки висіла. Чотири, Толю?
— П’ять, — озвався Толя від дверей.
— П’ять.
Принесли оселедець під шубою. Юля не їла його ще з минулого Нового року, та й тоді сама нарізала, сама потім і мила посуд. Вона поклала собі й Соньці. Сонька поковиряла буряк і відсунула тарілку.
Борис їсти не став, налив собі, яку замовив окремо, і дивився, як вони їдять.
— Ти на неї схожа, — сказав він. — Вона теж так робила. Ніс рукавичкою витирала.
— Усі, хто їздить електричкою, витирають носа рукавичкою, — відповіла Юля.
Він засміявся — голосно, на все кафе. Далекобійник навіть обернувся. А потім Борис раптом перестав сміятися й заплакав.
Плакав він некрасиво, як плачуть великі чоловіки, які цього не вміють: кривився, відвертався, тер очі кулаком.
Сонька перестала жувати. Юля подивилася на Толю, але той дивився у свою чашку з чаєм.
Тоді Юля витягла із серветниці серветку, вклала Борисові в руку й сказала:
— Їжте вже. Бо охолоне.
І він почав їсти.
М’ясо по-французьки виявилося пересоленим, сир на ньому застиг скоринкою, але Борис їв і нахвалював. Юля теж нахвалювала, бо Ірка стояла біля стійки й прислухалася.
Принесли шампанське, напівсолодке. Ірка відкрила його з гучним хлопком і розлила на скатертину. Юля випила пів келиха й відчула, як тепло розливається від живота до щік.
Востаннє вона пила шампанське на весіллі двоюрідної сестри, ще до Соньки. А може, і тоді не допила.
Сонька під столом стягнула чобітки й поскаржилася, що пальчикам тісно. Юля шикнула на неї. Чобітки купили минулої зими на виріст, але Сонька виросла швидше, ніж розраховували.
— Тісно, — повторила Сонька Борисові, раз уже мама її не слухала, і показала ніжку в колготках із заштопаною п’яткою.
Борис подивився на ніжку й нічого не сказав.
Потім запитав:
— А ти що замовила б? Якби тебе запросили?
Юля замислилася. Справді замислилася, бо запитання було, загалом, просте, а відповіді на нього в неї не знайшлося.
— Не знаю, — сказала вона. — Мене нікуди не запрошували.
— Ось я й запрошую.
— Ви ж не мене запрошуєте.
Борис довго мовчав, потім кивнув, ніби з чимось погодився, і покликав Ірку, щоб попросити рахунок.
На чай він залишив стільки, що Ірка аж почервоніла й навіть, здається, не стала ховати гроші в кишеню, а так і тримала їх у руці. Юля подумала, що цих грошей Ірці вистачить на цілий місяць розмов.
Торт «Наполеон» Ірка загорнула їм із собою у фольгу.
Додому їхали мовчки. Сонька заснула в Юлі на колінах, Борис спав, притулившись до вікна.
На Лісовій Толя зупинився біля її хвіртки, вийшов, обійшов машину й мовчки взяв Соньку на руки. Юля хотіла сказати, що сама донесе, але руки в неї були зайняті тортом і сумкою, а Сонька вже важила чимало.
У будинку було одинадцять градусів. Юля подивилася на термометр і ввімкнула світло. З рота йшла пара.
Толя поклав Соньку на диван просто в комбінезоні, озирнувся, подивився на піч і, нічого не запитуючи, вийшов.
Юля чула, як він ходить біля дровітні, як стукає сокира. Повернувся він із оберемком дров і пучком трісок, наколотих так рівненько, як у неї ніколи не виходило.
— Я сама, — сказала Юля.
— Самі, — погодився Толя й склав дрова біля печі.
Розпалювала вона сама. Толя стояв у дверях, не роззуваючись, і дивився, як займається вогонь.
— Він завтра половини не згадає, — сказав Толя. — Ви не ображайтеся.
— А ви згадаєте?
— Я все пам’ятаю. Робота така.
І пішов.
Юля чула, як джип розвернувся біля паркану й поїхав, розрізаючи фарами темряву.
Вона зняла із Соньки комбінезон, укрила її ковдрою й лише тоді скинула шубу.
Уранці, коли вона збиралася в темряві на першу електричку, у кишені шуби знайшовся конверт. Щільний, білий, незапечатаний.
У ньому лежали десять купюр по дві тисячі і записка, вирвана, здається, з того самого зошита. Тільки почерк був інший — розмашистий і кривуватий:
«На чобітки. Б.»
Юля перерахувала гроші двічі.
Двадцять тисяч — це було більше, ніж вона заробляла.
Вона стояла посеред кухні в одному чоботі й дивилася на гроші. Думала про Соньчині пальчики. Про свої пальці. Про те, що дах над верандою протікає ще з осені.
А потім склала гроші назад у конверт і засунула його на дно сумки, під пакет з обідом.
В електричці їхала Люба з кухні, вона жила через дві станції. Люба якось особливо подивилася на Юлю й запитала, як справи.
Юля відповіла, що нормально.
Люба сказала:
— Ну-ну.
І Юля зрозуміла, що вчора біля станції Люба теж була.
До обіду про все знав увесь санаторій. Покоївки замовкали, коли Юля заходила до пральні. Свєтка з третього корпусу запитала прямо, скільки він їй заплатив, і засміялася так, щоб усі зрозуміли, що це жарт, а Юля — що зовсім не жарт.
Юля промовчала. Відповідати Свєтці було марно. Свєтка все одно сама собі відповість.
О другій годині її викликала до себе Ніна Петрівна, завідувачка господарської частини.
Ніні Петрівні було шістдесят. Вона працювала в санаторії ще з тих часів, коли тут лікували шахтарів за профспілковими путівками. І найбільше на світі боялася двох речей: скарг від відпочивальників і головного лікаря.
— Сідай, — сказала вона. — Розповідай.
Юля розповіла. Коротко, без шампанського й без того, як Борис плакав. Сказала, що її силоміць посадили в машину, що їздили по доньку, що вечеряли, а потім її відвезли додому.
Ніна Петрівна слухала й крутила в пальцях ручку.
— Силоміць, значить, — сказала вона. — Заяву писатимеш?
— Ні.
— А це чому?
Юля знизала плечима.
— Та нічого ж не зробив. Нагодував.
— От і я так думаю, — з полегшенням сказала Ніна Петрівна, навіть не намагаючись цього приховати. — А розмови… Ну, поговорять і перестануть. Двісті чотирнадцятий із завтрашнього дня прибирати буде Свєтка. І щоб я тебе там не бачила.
— Мені йому гроші треба віддати, — сказала Юля й дістала із сумки конверт.
Ніна Петрівна зазирнула всередину, і брови в неї піднялися аж до зачіски.
— Господи милосердний!
— Я не брала. Він сам у кишеню засунув.
Ніна Петрівна довго дивилася на неї, потім на конверт, а тоді знову на неї.
— У ці справи я не втручатимуся, — нарешті сказала вона. — Сама віддавай. Тільки двері не зачиняй.
Після зміни Юля піднялася на другий поверх і постукала у двісті чотирнадцятий номер.
Двері відчинив Борис.
Тверезий він мав старший вигляд. Обличчя сіре, під очима мішки, бороду, видно, розчісував, але вона все одно стирчала в різні боки.
На ліжку лежала відкрита валіза, поруч — абияк складені сорочки.
Юля зупинилася на порозі й залишила двері відчиненими, як веліла Ніна Петрівна.
— Заходьте, — сказав Борис.
— Я тут постою.
Він кивнув. Вони помовчали.
— Мені Толя розповів, — сказав Борис, дивлячись кудись їй у плече. — Я вчора тебе… це… у машину…
— Заштовхали.
— Заштовхали, — повторив він. — Ти вибач. Не знаю, що на мене найшло. Я так не роблю. Тобто раніше не робив.
Юля підійшла до тумбочки й поклала конверт поруч із фотографією в рамці.
Жінка в хустці так само мружилася на сонці. На рамці вже знову лежав пил. Сьогодні її ніхто не протирав.
— Це ваше.
— Візьми, — сказав Борис. — Я ж від душі.
— Від душі ви вже вчора дали. Досить.
— Ну хоч дівчинці. Їй же чобітки тиснуть, вона казала. Я пам’ятаю, вона ніжку показувала.
Виходить, це він запам’ятав.
Юля подивилася на конверт. Сонька вчора весь вечір підтискала пальчики, а на ринку нормальні зимові дитячі чобітки коштували тисячі дві-три. До зарплати залишалося ще дев’ять днів.
Вона відкрила конверт, витягла одну купюру, а решту поклала назад.
— Ось. Це Соньці на чобітки. Решти не візьму.
— Та чому? — Борис навіть руками розвів. — Тобі ж треба, я ж бачу!
— Треба, — погодилася Юля. — Тільки я потім не перед вами це відпрацьовуватиму. Я перед усіма буду винна. Перед Любою, перед Свєткою, перед Іркою. Ви поїдете, а мені тут жити.
Борис відкрив рота, закрив і сів на ліжко поруч із валізою. Ліжко під ним рипнуло.
— Завтра додому, — сказав він. — Сестра приїде, забере. Каже, нічого тобі тут більше робити, все одно п’єш.
— І правильно.
— Сукня ця… Не знаю, куди її подіти. Викинути не можу, а дивитися…
— Я в чужих шафах не розбираюся, — сказала Юля. — Я там тільки пил витираю.
Він хмикнув і потер обличчя долонями.
— Слухай. А мамі сподобалося б? Ну, вчорашнє? Як думаєш?
Юля подумала про пересолене м’ясо, про запилені троянди, про Ірку з відкритим ротом, про те, як він плакав над тарілкою, і про Соньку, яка заснула, стискаючи в кулачку мандаринову шкірку.
— Не знаю, — сказала вона. — Я ж не вона.
Борис кивнув, наче саме такої відповіді й очікував.
— Оселедець там був смачний, — додала Юля вже від дверей. — Це я вам точно кажу.
Через тиждень Ніна Петрівна зупинила її в коридорі й тихо сказала, що бородань перед від’їздом заходив до неї.
Сказав, що сам винен, що дівчину не чіпати, а якщо щось трапиться, нехай телефонують йому особисто. І залишив візитівку.
— А я йому кажу: ви мені краще свої пляшки з-за батареї заберіть, — розповіла Ніна Петрівна. — Свєтка вчора ще три знайшла.
Візитівку вона Юлі не віддала, та Юля й не просила.
Розмови й справді поступово стихли. Свєтка ще раз пожартувала про ресторан, але ніхто не засміявся, і більше вона не жартувала.
Люба в електричці знову запитала, як справи. Юля знову відповіла: «Нормально». І цього разу Люба сказала:
— Ну й добре.
У суботу Юля повезла Соньку на ринок.
Чобітки знайшлися за дві тисячі вісімсот. Коричневі, з овчиною всередині й на липучках, щоб Сонька могла сама їх застібати.
Сонька пройшлася в них туди-сюди між рядами, потупотіла по втоптаному снігу й заявила, що тепер пальчикам просторо.
Продавчиня, повна тітонька у валянках, кивнула на сусідню полицю, де стояли жіночі чоботи на хутрі, й запитала, чи не потрібно чогось і матусі.
Юля подивилася на полицю й сказала, що іншим разом.
Дорогою назад Сонька тримала її за руку й усе дивилася собі під ноги.
— Мамо, а Дід Мороз ще приїде?
— Дід Мороз приходить під Новий рік. А це був Борис.
— А Борис приїде?
— Ні.
Сонька замислилася.
— Шкода, — сказала вона. — Ти там сміялася.
Юля хотіла сказати, що вона ніде не сміялася, що їй там було страшно й незручно, і що Ірка тепер до весни розповідатиме про них усім.
А потім згадала, як Борис сказав про ніс, витертий рукавичкою, як він зареготав на все кафе, як далекобійник обернувся і як вона теж тоді засміялася. Сама того не помітивши.
— Ходімо швидше, — сказала вона. — Піч сама себе не натопить.
