Марина потилицею відчула, що на неї хтось дивиться. Мимоволі обернулася і зустрілася з теплим поглядом давньої подруги. Любка! Як же давно вони не бачилися. Здавалося, минула ціла вічність.
Марина ж пам’ятає, як десять років тому подруга вся чорна ходила через Дімину зраду. Вони разом прожили вісімнадцять років. Ростили двох чудових дівчаток. Старша, Віруня, якраз того року школу закінчувала. Пам’ятає, як Любка подзвонила і по-змовницьки запросила на каву.
– Слухай. Сама не знаю, як так вийшло… Але у нас з Дімкою буде дитина… Може, нарешті хлопчик. Мій же так сина хотів! – щасливо тараторила. – Недарма ж люди кажуть, що сорок років – цікавий вік: можеш стати бабою, а можеш і мамою.
Любка сиділа і хихикала, як дівчисько. Дивлячись на її струнку фігуру, доглянуте обличчя, модну зачіску, важко було дати цій жінці сорок літ. Вона виглядала на років десять молодшою.
Та розмова була останньою, коли Марина бачила Любку щасливою. Коли зустріла за декілька тижнів, вона не впізнала свою подругу. Очі стали тьмяними, втратили блиск. Недбало зібране волосся, опущені плечі.
– Ти уявляєш, він сказав, що зустрів іншу і любить її, – тремтячими губами прошепотіла Люба. – Їй 25, і з нею він теж відчуває себе молодим.
– А ти йому про дитину сказала?
– От після того, як сказала про дитя, він мені все і випалив. Мовляв, уже давно хотів поговорити. Квартиру залишає нам з дівчатками.
– А як же бути з тією дитиною, яку ти носиш?
– У нього повернувся язик відправити мене до лікаря! – сльози тихо покотилися по Любчиних щоках. – Уявляєш! Кинув на стіл гроші, зібрав речі і пішов!
***
Любка дитини не позбулася. За гривні, які їй востаннє дав чоловік, пішла в дитячий магазин і накупила приданого для немовляти – пелюшки, сорочечки, повзунки.
Народився хлопчик. Назвала його на честь свого батька – Максимом. Ох і тяжко вони жили! Дімка не з’являвся, насолоджувався молодою дружиною та новим життям. Навіть на сина не прийшов подивитися. Грошей, звісно, також не давав. Любка подала на аліменти, але це був мізер. Бо основну частину платні колишній отримував у конверті. А з мінімальної зарплати й кошти мінімальні.
Старша дочка стала студенткою, молодша вже школу закінчувала. Коли малому пів року лишень було, Любка його на свою стареньку маму лишила, а сама на роботу вийшла. Та хіба її не таких уже великих заробітків і маминої пенсії могло вистачити на стільки душ? До кінця місяця на хліб ледве копійки назбирували. Економили на всьому.
– Знаєш, доню, поки я ще трохи ногами шкандибаю, їдь кудись на заробітки. Он, Галька з третього під’їзду розказувала, що її дочка в Італії більше тисячі євро має за догляд за синьйорою! Якщо такі гроші получати, то за пару років можна трохи наскладати. А там малий підросте – вернешся, – підказала мама.
От Любка і подалася в Італію на заробітки. Звідти справно щомісяця додому гроші присилала: пощастило з доброю роботою.
Додому приїжджала раз на рік. Дивилася, як підростає Максимко, по Скайпу. За допомогою комп’ютера старша донька познайомилася з майбутнім чоловіком.
***
– Ти надовго вернулася? – допитувалася у подруги Маринка. – Востаннє, як ми розмовляли, натякала, що ніби заміж маєш виходити…
– Так, Джонні гарний чоловік. Має дім біля моря, стабільний дохід. Вже два роки мене вмовляє перевезти Максима. А я все ніяк не наважуся. Як він там вчитиметься італійською? – охоче розповідала Любонька. – Але, напевне, доведеться таки забрати. Мама моя геть здала. Добре, що дівки допомагають. В старшої у самої двоє малих дітей, молодша в аспірантурі вчиться. З бабусею ще справляться, а от з братиком… За ним тепер треба в обидва ока дивитися.
Подруги сиділи в кафе, і Маринка з радістю слухала, як Любка нанизувала на ниточку спогади про далеку країну, про те, що цього року біля будинку Джонні посіяла чорнобривці.
– Ой, заговорилася я з тобою, – обірвала раптово оповідку. – А мені ще ж у лікарню треба встигнути.
На німе питання Маринки відповіла просто:
– Не кидати ж його… От бачиш, зготувала йому гаряченького, купила фруктів. Йому треба нормально харчуватися.
Марині просто заціпило, вона і слова не могла вимовити. Їй одразу чомусь пригадалося, як Любка гарячково серед ночі дзвонила їй, щоб позичити грошей, бо манюсінького Максимка у лікарню поклали. Ні, звісно ж, вона першому Дімці подзвонила, та той слухавку кинув.
– Знаєш, він ще мені в Італію листи писав, вибачався. З тою молодухою життя не склалося. Як тільки захворів, кинула його. То я навіть йому на лікування кілька сотень євро перекинула. Чого до дітей не навідувався? Я сама заборонила йому приходити. Категорично.
Марина мовчки слухала і не вірила своїм вухам.
– Ми ж майже двадцять років разом прожили. Ніби й не чужі. Троє діток у нас. Я його тільки один раз провідаю, – чи то перед подругою, чи перед собою виправдовувалася Люба.
Тільки по тому, як вона хутенько зібралася і побігла через дорогу у бік лікарні, Марина їй не надто повірила.
Автор – Марта ДИМИДІВСЬКА
