«Господи! Як мене занесло встрягти в цю ненормальну родину? Де були мої очі?» – думала Рита, дивлячись на перекривлені злістю обличчя.
Чоловік і зовиця кілька хвилин тому вдерлися до квартири й почали верещати, перекрикуючи один одного, так що неможливо було зрозуміти ані слова.
Першою замовкла Віка. За хвилину – Влад.
– Ну, що? накричалися? – запитала Рита. – А тепер послухайте мене. Ти, Віко, подзвонила мені о п’ятій годині, рівно за годину до кінця робочого дня, і наказала – не попросила, а саме наказала – забрати твоїх дітей з дитсадка. Я тобі сказала, що не зможу цього зробити, бо працюю до шостої, а сьогодні, можливо, мені доведеться затриматися. Ти кинула трубку. За кілька хвилин мені подзвонив Влад і почав вимагати, щоб я відпросилася з роботи, забрала його племінників і посиділа з ними, поки не прийде Віка. Я тобі сказала те саме, а ти почав на мене верещати так, що мої колеги почали на мене озиратися. Довелося припинити розмову.
– Тобі було важко відпроситися на півгодини раніше?! – знову підвищив голос Влад.
– Я тобі вже поясняла, що у нас існує обов’язкова вимога: якщо співробітник почав працювати з новим блоком інформації, то він має закінчити роботу з ним того ж дня – жодного перенесення на завтра. Я не могла кинути розпочату роботу. Закінчила лише о шостій п’ятнадцять.
– Нічого б не сталося з твоїми папірцями, якби вони почекали до завтра, – гримнув чоловік.
– З папірцями, може, й нічого б не сталося, а я б за порушення позбулася премії, яка становить тридцять відсотків окладу, – спокійно пояснила Ріта. – І взагалі, ти, Віко, останнім часом надто часто приводиш своїх дітей до нас. У цьому місяці вже тричі. А я ж не нянька – у мене свої справи, свої плани, і я не збираюся їх міняти лише тому, що тобі захотілося посидіти з подружками у кафе чи провести час із своїм приятелем. Якщо тобі потрібно з кимось залишати дітей, наймай няню. А сюди їх більше не приводь.
– Та ти розумієш, що ти наробила? – знову закричала Віка. – Тепер Ігор зможе забрати в мене дітей!
А сталося ось що.
Віка зламала ніготь. Вранці, у п’ятницю. А в суботу у неї була запланована зустріч із подругами. Що робити? Вона умовила Свєточку, свого майстра, знайти для неї віконце. Світлана знайшла – о шостій вечора. Але в цей час треба було забирати дітей із садка.
Хто це зробить? Звичайно, Рита – дружина брата!
Отримавши відмову, Віка поскаржилася на рідню братові. Їй і в голову не могло спасти, що ця нахаба не послухає чоловіка!
Тому Віка зі спокійною душею вирушила до салону, а там вимкнула телефон – тут теж були свої правила.
Коли вона його знову увімкнула, побачила по три пропущених від кожної виховательки й повідомлення від Ігоря – колишнього чоловіка: «Діти в мене. Подумай, а чи потрібні вони тобі»?
Віка все зрозуміла: не додзвонивши до неї, виховательки середньої та підготовчої груп почали дзвонити батькові – Ігорю. Він приїхав і забрав Карину й Стаса.
А по телефону колишній чоловік сказав, що хоче взагалі забрати їх собі – їй вони, судячи з усього, не потрібні, а Олена – його теперішня дружина – не проти виховувати його дітей.
– Правильне рішення, – сказала Рита. – Ігор – хороший батько, а Олена – дуже приємна жінка. Принаймні, у дітей буде постійний дім, і вони не будуть у вихідні та свята кочувати квартирами ваших родичів та Вікиних подруг. Ти ж їх, наче кошенят, на перетримку здаєш.
І знову почався крик.
«І це мій чоловік! Людина, яка всього рік тому запевняла, що кохає мене, що готовий все життя носити мене на руках! – подумала Рита. – Куди ж усе поділося?»
Перші чотири місяці після весілля все було ніби нормально. Потім померла свекруха. Рита не була особливо близька з нею – замало часу минуло. Але тепер вона розуміє, що Наталя Павлівна, мабуть, була найадекватнішою людиною в цій родині. Чого не можна сказати про батька Влада й Віки.
Роман Євгенович – військовий пенсіонер, у шістдесят років пішов із заводу, де працював після демобілізації, і всидівся вдома. Чомусь чоловік вирішив, що пенсія – це абсолютний відпочинок, який він заслужив усією своєю попередньою службою та роботою.
Він не робив нічого: вставши вранці, вирушав на кухню, де з’їдав приготований дружиною сніданок. Якщо щось було холодне й йому доводилося самому ставити тарілку до мікрохвильовки, увечері дружину чекав скандал.
Весь день він проводив біля телевізора, час від часу підходячи до холодильника по чергову банку пива. Продукти з магазину приносила, готувала, прибирала, прала й навіть виносила сміття дружина. І це при тому, що вона ще й працювала. Наталя Павлівна була на чотири роки молодша за чоловіка.
А коли її не стало, з’ясувалося, що свекор не бажає обслуговувати себе сам.
– Нехай твоя дружина приходить до мене – приготує, на два дні, підлогу помиє, попере речі. Я що, сам маю усе це робити? – заявив батько Владові.
– Чому це маю робити я? У Романа Євгеновича є дочка, – сказала Рита, коли чоловік передав їй слова батька. – Суп зварити – добре, я можу. А прати не буду.
Одного разу Рита сходила до свекра, щоб приготувати обід, але, повернувшись додому, сказала чоловікові, що більше туди не піде.
– Невже тобі важко?! – обурився Влад.
– Ні. Зовсім не важко, але не піду. Я зварила суп, насмажила котлет. А твій татко зайшов на кухню, сказав: «Гаразд, а тепер підлогу вимий», – і ляснув мене нижче спини. Я одразу пішла. Тепер шкодую, що не наділа йому на голову каструлю з супом. Так що нехай до нього Віка ходить, якщо захоче, а мене звільніть.
Згадуючи все це, Рита сама собі дивувалася: «Що я тут роблю? Чому раніше не пішла? Адже вже ясно, що ніякої родини у нас з Владом не вийде».
А Віка тим часом інструктувала її:
– Якщо Ігор піде до суду й вимагатиме, щоб дітей віддали йому, ти будеш свідком з мого боку. Скажеш, що це не я, а ти забула забрати дітей із садка. Ти ж іноді забирала їх, вихователі це підтвердять. І цього разу я теж на тебе поклалася, отже, це не я, а ти винувата.
– Віко, не треба мене вчити. Якщо я й піду до суду, то брехати точно не стану. Тобі ж, справді, діти не потрібні. Тобі потрібні аліменти, які платить Ігор. Владе, ти ж сам казав, що аліменти на дітей більші за зарплату, яку отримує Віка у своїй конторі. Чи не так?
– Тільки спробуй роззявити рота! – погрожувала Віка.
– А що ти мені зробиш? – усміхнулася невістка.
– Вона нічого, – відповів за сестру Влад, – а я зроблю.
– Що?
– Я тебе з квартири вижену. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що я взяв її в іпотеку за місяць до нашого весілля, і вона оформлена на мене, – нагадав Риті чоловік.
– І що?
– А те! – відповів Влад.
Потім він пройшов до спальні, дістав із шафи велику дорожню сумку й наказав Риті:
– Збирай своє барахло, і щоб я тебе тут більше не бачив.
Рита мовчки почала складати свої речі. Все, звичайно, не вмістилося – таки вона жила в цій квартирі вже рік.
Віка з усмішкою спостерігала, як ненависна невістка забирається з дому.
– За рештою прийду пізніше, – сказала Рита і, підхопивши сумку, вийшла з квартири.
Три дні вона прожила в готелі, а потім зняла невелику студію.
Її зарплата дозволяла зняти й комфортніше житло, але Рита вважала, що цілком обійдеться й цим, а гроші ще знадобляться – треба буде купувати свою квартиру.
Влад подзвонив їй через десять днів:
– Може, годі вже дурнями волочитися? Повертайся додому.
– Дякую. Ні. Нажилася вже. На тому тижні подала на розлучення.
– Ти з глузду з’їхала?
– Ні, навпаки, розум до мене повернувся. А божевільною я була тоді, коли за тебе заміж погодилася вийти. Зустрінемося в суді.
– Чому в суді? Дітей нема, ділити нема чого. Таких у РАЦСі розлучають. Якщо обидва згодні. А я не згоден.
– Ось тому я й подала заяву до суду, – відповіла Рита.
Вона знала, чому Влад подзвонив саме зараз і чому він проти розлучення: прийшов час вносити черговий платіж по іпотеці, а це майже половина його зарплати. Раніше, коли вони жили разом, вони віддавали до банку всю його зарплату, а жили на те, що заробляла Рита. Тепер Владові доведеться себе стримувати.
Голодувати він, звичайно, не буде, але режим суворої економії років на двадцять йому забезпечений.
Він ще не знав головного: по суду Рита отримає половину іпотечних платежів, які вони внесли до банку за цей рік, а це майже двісті сімдесят тисяч.
Коли Влад дізнався про позов Рити, він був у сам не свій, але зробити нічого не зміг. Усе згідно із законом.
Зате Віка була задоволена: брат тепер був у повному її розпорядженні.
