Мама приїхала о дев’ятій ранку, коли ми ще навіть не встигли поснідати. Я почула дзвінок у домофон і вже знала, що це вона. Тільки вона вміє дзвонити так настирливо: три короткі, один довгий, ніби Morse code «я тут, відчиняй негайно».
Відчинила. Вона стояла в коридорі з однією маленькою валізкою на коліщатках і сумкою через плече. Без пакетів, без коробок з гостинцями, без навіть того стандартного «привезла вам сала й варення».
Просто мама. У новому пальто кольору мокрого асфальту й з новою зачіскою, яку я ще ніколи не бачила (коротко, майже під хлопчика, але з сивим відливом, що робив її молодшою на десять років).
«Привіт, доню», сказала вона й одразу пройшла повз мене в квартиру, ніби це вона тут живе, а ми в гості прийшли.
Я ще стояла біля дверей, тримаючи ручку, і відчувала, як у грудях щось стискається.
«Мамо, ти ж казала, що о дванадцятій будеш…»
«Та сіла раніше, вирішила не чекати. Де мої онуки?»
Вона вже зняла пальто, повісила на наш новий вішак із масиву дуба (той, що ми з Андрієм пів року вибирали), і пішла коридором, заглядаючи в кожні двері.
«Оце ви тут живете? Ну нічого собі… Це що, три кімнати? І ще балкон? А це кухня? Боже, яка велика! У мене вдома така ж площа, а в мене одна кімната й коридорчик…»
Вона говорила швидко, голосно, ніби коментувала футбольний матч. Я йшла за нею й відчувала, як щоки починають горіти.
«Мамо, ти б хоч привіталась нормально…»
«Та я ж привіталась! Привіт, кажу! Де діти? Артемчику три роки вже, так? А Софійці… скільки? Два з половиною?»
«Два й вісім», виправив Андрій, виходячи з дитячої. Він тримав Софію на руках, а Артем ховався за його ногу. Обидва дивилися на бабусю, яку бачили вперше в житті, великими очима.
Мама розкрила обійми.
«Ідіть до бабусі! Бабуся приїхала! Ой які ви великі! Артемчику, ти вже чоловік справжній! А Софійка, ти ж моя принцеса!»
Діти не рухались. Софія взагалі закопалась обличчям у шию Андрія.
Я відчула, як у горлі стоїть ком.
«Мамо… вони тебе не знають. Ти ж жодного разу не приїжджала…»
«Та я хотіла! Скільки разів казала: приїду, приїду! А ви ж самі знаєте, як у селі… То корова, то город, то сусідка захворіла, то я…»
Вона махнула рукою, ніби відганяла мух, і вже пішла далі по квартирі.
«А це що за кімната? Ого, кабінет? У Андрія свій кабінет? Ну ви даєте… А в нас із батьком усе в одній кімнаті: і спимо, і їмо, і телевізор дивимось…»
Андрій поставив Софію на підлогу й тихо сказав мені:
«Я піду каву зроблю».
Він утік на кухню. Я залишилась стояти посеред коридору й дивитись, як мама відкриває шафу в передпокій, заглядає в нашу спальню, навіть у ванну зазирнула.
«Оце у вас джакузі? Справжнє? Я в житті не бачила! А це біде? Боже, ви що, як у п’ятизірковому готелі живете?»
Я не витримала.
«Мамо, досить! Ти що, на екскурсію приїхала? Перестань усе чіпати!»
Вона обернулась. Очі в неї були такі самі, як у мене, тільки старші й трохи зморені.
«А що такого? Я ж мати! Хочу подивитись, як моя донька живе. Ти ж мені ніколи фотки не слала. Казала: «Мамо, потім, мамо, зайняті». От я сама приїхала подивитись».
Вона сказала це з такою образою в голосі, що я одразу відчула себе винною. І водночас розлюченою ще більше.
«Ти приїхала подивитись? Чи приїхала похвалитись подругам, що донька «в люди вийшла»? Щоб потім розповідати в селі, які ми тут буржуї?»
Вона завмерла. Потім повільно закрила двері ванної.
«Ти що, Олено, серйозно так думаєш про свою матір?»
«А як іще думати? Ти прийшла з порожніми руками до онуків, яких бачиш вперше! Навіть цукерок не привезла! Зате вже встигла всю квартиру оглянути й порахувати, скільки грошей ми сюди витратили!»
Вона подивилась на мене довго. Потім тихо сказала:
«Я привезла те, що могла. У валізі».
Я пирхнула.
«Що, банку огірків і три кілограми картоплі?»
Вона не відповіла. Просто пішла до своєї валізи, розстебнула її й дістала звідти… спочатку одну, потім другу, потім третю коробку. Великі, гарно упаковані. І ще мішечок із написом «Для Артемчика й Софійки від бабусі».
Я стояла й мовчала.
Вона поставила коробки на підлогу й відкрила першу. Там був конструктор, великий набір із замком і драконом. Другий — лялька, яка вміє говорити й співати українські колискові. Третій — набір дерев’яних кубиків ручної роботи, розписаних петриківським розписом.
А в мішечку — вишиті власноруч сорочечки для дітей. І ще дві пари маленьких вишитих рушничків.
«Я пів року вишивала», тихо сказала мама. «По ночах. Щоб встигнути до вашого новосілля. А іграшки… я в місті була, в тому великому магазині, пам’ятаєш, ми колись із тобою туди ходили, коли ти ще в школі вчилася? Я там три години ходила, консультантці все розпитувала, що зараз модно в дітей. Казала, що в мене онуки в Києві живуть, що хочу, щоб найкраще було…»
Я відчула, як сльози підступають до очей.
«Чому ти одразу не показала?»
«Бо хотіла спочатку подивитись, як ви тут… Бо боялась…»
Вона замовкла.
«Чого боялась?»
«Що ви мене не пустите. Що скажете: «Мамо, ми зайняті, приїдь іншим разом». Ти ж скільки разів так казала по телефону…»
Я сіла на підлогу прямо біля коробок. Діти, почувши, що щось відбувається, підбігли ближче. Артем обережно торкнувся коробки.
«Це мені?» тихо спитав.
Мама присідала поруч.
«Тобі, мій козаче. І Софійці. І ще бабуся вам казки розкаже, і пісень заспіває, і млинці посмажить. Якщо мама дозволить…»
Я подивилась на неї. Вона виглядала такою маленькою в нашій великій квартирі. І такою рідною.
«Мамо… пробач. Я… я не знала…»
Вона обняла мене. Пахла духами й трохи — хлібом. Як завжди.
« Наївна ти моя. Я ж не за квартирою приїхала. Я за вами. За тобою, за Андрієм, за цими малявками. Я ж їх два роки не бачила…»
Андрій вийшов із кухні з кавою. Побачив нас усіх на підлозі серед коробок і посміхнувся.
«Ну що, бабусю, лишаєшся на тиждень, як планувала? Чи тепер уже на місяць?»
Мама засміялась. Вперше за весь ранок — щиро й голосно.
«Та хоч на все літо! Я ж уже валізу зібрала. Там ще й консервація є, і сушені гриби, і вишиванка для тебе, Андрію, є. І для Олени сукня. Я ж усе продумала…»
Я обняла її сильніше.
«Лишаєшся. Скільки захочеш. І більше ніколи з порожніми руками не приїжджай, добре? Бо я вже знаю, що в тебе там завжди повна валіза любові».
Вона поцілувала мене в маківку.
«Домовились, доню. Домовились».
І ми сиділи так усі разом на підлозі нової квартири, серед коробок і розпакованих подарунків, і вперше за багато років я відчула, що вдома — це не стіни й не джакузі.
Вдома — це коли мама поруч. Навіть якщо вона приїжджає раніше й одразу лізе всюди з загляданням.
Тетяна Макаренко
