Мене завжди вважали людиною, яка любить допомагати. У нашій родині я була тою, хто завжди підставляв плече, розв’язував фінансові питання та підтримував інших у складні моменти. Моя старша сестра, Оля, після розлучення опинилася в скрутному становищі. Її діти, Катя та Назар, потребували багато чого: одяг, взуття, репетитори.
Аліменти від її колишнього чоловіка були мізерними. Сестра жила у селі, роботу знайти було важко, а батьки підтримували її продуктами з городу. Я ж працювала у великій компанії у Києві, заробляла гарно і допомагала, як могла. Ми тоді ще були як одна сім’я — без суперечок, без образ. Я навіть раділа, що можу допомагати, хоча ніколи не просила нічого на заміну.
Коли я ще працювала на своїй престижній роботі, пригадую один випадок, який досі залишає неприємний осад. Оля тоді звернулася до мене з проханням — її старий холодильник зламався, а новий вона купити не могла. Я, як завжди, вирішила допомогти. Поїхала у магазин, вибрала хороший холодильник, навіть оплату внесла.
Через кілька днів я випадково зустріла нашу сусідку, тітку Любу, на базарі. Вона була розгублена й, не приховуючи здивування, запитала:
— То ти, значить, і новий телевізор Олі купила?
— Який телевізор? – я ледь не впустила пакети. – Я холодильник їй купила.
— Та ну! – тітка Люба здивовано витріщилася на мене. – А Оля всім розказує, що холодильник купила собі сама. Каже, що ти ніякої допомоги не надаєш, і все сама мусить тягнути. Наче ти взагалі грошей не маєш, а тільки язиком мелеш.
Мені так неприємно стало, ніби розтоптали всю мою роботу. У той же вечір я приїхала до сестри й висказала все, що думаю:
— Оля, у тебе значить на холодильник грошей немає, а на телевізор є?
Сестра посміхнулася і відповіла, ніби їй весь світ винен:
— Одне іншому не заважає.
— В сенсі? – запитала я, проте відповіді не почула. У кімнату увійшли племінники й ми змінили тему.
Але ці слова вдарили мене, наче обухом по голові. Я не знала, як реагувати.
Оля часто зверталася до мене за допомогою. Каті потрібна була операція на коліні, я оплатила її. Потім — репетитори, літній табір, новий одяг до школи. Щороку возила їх на море. І мені це приносило задоволення, бо я вважала, що чиню правильно. У той час я була сама, без сім’ї, і гроші були — чому ж не допомогти?
“Напевно я сильно добра”, не раз говорила я собі. Треба менше сестрі допомагати, але коли я отримувала зарплату, то знов спішила до своїх племінників. Тільки тепер розумію, яка ненормальна була. Могла б вже давно купити другу квартиру та здавати її в оренду.
Все змінилося, коли мені виповнилося 35 років. У мене почалися проблеми зі здоров’ям, через що я змушена була залишити роботу. Спершу думала, що це тимчасово, але все затягнулося на роки. Я втратила свій звичний ритм життя, весь час лікувалася, відновлювалася. Грошей, звісно, стало значно менше. А разом із цим зникла й моя можливість допомагати Олі так, як раніше. І тоді почалося найгірше.
— Ну як це, ти більше не можеш нам допомогти? – разом запитували мене і сестра, і племінники. – Ти ж завжди була наша рятівниця!
Я мовчала, бо не знала, як пояснити, що більше не можу. Але мовчання породжувало тільки образи. Наче всі забули, що і я людина, яка теж може опинитися у скрутному становищі. Замість підтримки, я почала отримувати докори, претензії й звинувачення. Навіть племінники стали ставитися до мене з образою.
— Ой, та вона завжди тільки для себе жила, – підслухала я одного разу Катю, коли вона говорила з подругою. – Вона забула, як я купувала їй найкращі речі, оплативши репетиторів, аби вона вступила в університет? Все пішло прахом.
А коли я зустріла свого чоловіка, то наші з Олею стосунки остаточно зіпсувалися. Вона дивилася на нього косо, підозріло, наче він був причиною всіх її негараздів.
— Ну знаєш, який у неї чоловік, – говорила Оля батькам за моїми плечима. – Теж мені принц знайшовся.
Мені було боляче. Я завжди прагнула допомогти, бути гарною сестрою, доброю тіткою. А тепер відчувала себе ворогом у власній родині. Я перестала спілкуватися з сестрою та її дітьми. Не могла більше терпіти всіх тих звинувачень та зневаги. Але від цього стало ще гірше. Внутрішньо я була розірвана на шматки.
Спогади про те, як ми колись були близькими, тепер здавалися далекими й майже нереальними. Я завжди думала, що рідна кров — це найміцніший зв’язок, але тепер він був схожий на тонку нитку, яка ось-ось обірветься.
Телефон мовчить. Жодного повідомлення, жодного дзвінка. Остання наша розмова була кілька місяців тому, і з того часу між нами — тиша. Ні вітання, ні прощання. І це важко.
Чоловік підходить і кладе руку на плече:
— Може, варто ще раз спробувати? Ну, знаєш, поговорити.
Він не знає всього, що сталося і я не хочу йому про це розказувати.
Я мовчу, не знаючи, що й відповісти. Що я їй скажу? “На тобі грошей і будемо дружити далі?” чи може “Дозволь побачити племінників, я тобі за це заплачу?”. Так це виглядає з боку?
Я твердо вирішила не дзвонити. Нехай сестра сама крутиться, розв’язує свої питання. Нехай побачить, як їй буде без моєї фінансової допомоги.
